Замок в Піренеях - Сторінка 22

Беріт спить, я залишаю їй записку, що рано прокинувся і більше не зміг заснути. Нвписав, що маю бвгвто роботи.

розповідай, згораю від цікавості. Ти маєш ліпшу пам'ять, ніж я.

Там, наверху, в Гемседалі, ти ледь не образився на весь білий світ, бо нам не світила жодна перспектива любощів тієї ночі, а ти спалахнув жагою, тільки-но ми проминули жінку з шаллю. Спершу ти кинув жартівливе зауваження; я б то назвала базіканням, яке ні до чого не зобов'язує, та поступово ти знахабнів, став вимогливішим, я б сказала настирливішим. Я знову засміялася. Невдовзі ти знайшов з'їзд з шосе і проїхав кілька метрів лісовою доріжкою до ріки. Надворі стояла суха погода, я гадала, ти виманиш мене у вереск між деревами. Та ще було холодно, а в твоїй голові визрівали інші фантазії, яких ти не міг позбутися. Бідолаха... Чомусь у своїх фантазіях ти уявляв наші любощі своєрідними акробатичними вправами у тісному салоні червоного "жучка" і, як сам казав, звільнитися від тих яскравих видив не мав снаги. Я лише людина, були твої слова. Я скоса глянула на тебе. Ти відвів погляд і зізнався: Я просто чоловік...

Через півгодини ми знову виїхали на шосе, і ти додав газу. Окрилені втоленою жагою, ми, наче куля, летіли крізь ніч. У гори, у гори! Зауважили, Що їдемо 52-ю дорогою державного значення, розважили, що це добрий знак, бо обоє народилися 1952 року. Ти сказав: "Дорога нашого року". А може, то я сказала.

Ти весь час сидів за кермом, я ж на той час іще не мала посвідчення водія. Можливо, вже настала північ, однак цілковитої темряви на ту пору року не буває. День був теплим, але тепер стало прохолодніше, спустилася долі імла; воно й не дивно — ми ж на високогір'ї. Якби надворі запала темна осіння ніч, довколишні контури були б виразнішими, ми краще бачили б дорогу у світлі фар. Зараз же навколо панувало якесь примарне голубувате безсоння. Єдиний виняток — іскристе мерехтіння на видноколі вдалині. Здається, я його помітила, ми згадували про нього наступними днями.

Біля самого водорозділу, на межі фюльків, поблизу Старечого озера, ми раптом помітили у сутінках щось тріпотливе і червоне, потім відчули удар, шарпнулися паски безпеки. Ти скинув швидкість, принаймні рух уповільнився, та вже наступної секунди знову газонув. Минуло чотири чи п'ять хвилин, перш ніж хтось з нас озвався. Найбільша загадка, Стейне, про що тоді думав ти і про що думала я? Хоча, цілком можливо, ми зовсім ні про що не думали. Можливо, перебували в шоковому стані...

Коли врешті об'їхали довжелезне озеро, з'явився білий автофургон, який прямував у протилежному керунку через гори в Естланн. І тоді ти схвильовано мовив: "Здається, ми наїхали на людину!"

Ми наче думали одним мозком на двох, та сама думка пронизала нараз і мене. Ти різко повернувся до мене, а я закивала головою.

— Я знаю, знаю, — пробурмотіла я. — Ми наїхали на жінку з рожевою шаллю.

Ми проминули Брейстьолен Ф'єльстюе, наближалися до першого стрімкого повороту вниз з перевалу до Вестланна. На тому закруті ти різко загальмував і повернув назад. Ти не зронив ні слова, але замість тебе промовляли твої плечі, наПружений погляд: Може, вона потребує допомоги. Може, вона серйозно поранена. Може, ми вбили людину...

За кілька хвилин вже були на тому місці, де авто наскочило на щось у сутіні. Ти спинився, і ми сторчголов вистрибнули з авто. Холодно, ледь віє вітерець. На дорозі нікого немає. Ти помічаєш, що права передня фара розбита, підбираєш осколки з узбіччя та з краю придорожньої канави. Ми озираємося, раптом ти показуєш на рожеву шаль, вона лежить поверх кущиків вереску на схилі, що збігає до озера, лише за два метри від авто та шосе. Шаль суха на вигляд, ніби щойно злетіла з плеча жінки, ледь тріпоче на вітрі, мов жива, і ніхто з нас не наважується підібрати її. Ми лише безпомічно роззираємося, і, хоч надворі світла літня ніч, ніде не можемо розгледіти жодної людської постаті. Окрім рожевої шалі, нема за що зачепитися. Ти знаходиш ще кілька осколків фари, і ми щемо геть. Швидко... Заціпенілі, вражені...

Твоя нога тремтить на педалі газу, руки тремтять на кермі, здається, ніхто з нас не мовив жодного слова, але наші душі всуціль переплелися, ми ніби навзаєм мали доступ до думок і почуттів одне одного.

Наступними днями ми мали нагоду проаналізувати те, що трапилося, але тоді, сидячи в червоному "жучку", не мали жодного сумніву, що наїхали на загадкову жінку, яку бачили на пустельному плато, перш ніж дозволили собі невеличку ескападу над рікою, давши тим самим жінці фатальну перевагу в часі.

Єдиним слідом по ній залишалася рожева шаль. Ми обоє вирішили, що потерпілу підібрав з узбіччя білий автофургон; то було єдине можливе пояснення її зникнення. Тоді ще й мови не було про мобільні телефони, вони з'явилися набагато пізніше. Чого тільки ми не вимальовували в своїй уяві: водій білого автофургона міг зупинитися біля першого обійстя в Гемседалі, щоб попросити допомоги і, звісно, викликати поліцію та швидку; або ж натиснув на газ, щоб якнайшвидше довезти жертву до лікарні в Ґулі; або — про таке ми також розмірковували — задуманий і сумний, він неквапливо (бо вже не було чого квапитись) їхав до відділку ленсмана в Гемседалі, щоб доставити тіло загиблої жінки, яке знаіипов їй 52-у шосе. При тому неодмінно згадав фольксваген, що рухався йому назустріч.

Дорога пішла вниз, до Вестланна, і, коли ми вдруге проминули Брейстьолен, під'їхали до стрімкого закруту, від якого вернулися назад, ти спинив авто над самим проваллям і наказав мені вийти. "Виходь! — зарепетував. — Виходь!"

Ти шаленів, я думала, тебе охопили лють та розпач, і тепер ти хочеш зігнати їх на мені. Принаймні я не наважилася тобі суперечити, відстебігула пасок безпеки і вийшла з авта. "Стейне, Стейне, — плакала я— — Куди ж ти? Хочеш мене занапастити?" Я зазнала такого потрясіння, що подумала: "Ану ж він уб'є мене? Щоб позбутися єдиного свідка... Він вже, можливо, убив..." Ти завів двигуна, натиснув на педаль газу, скерувавши авто убік провалля. Невже сам хочеш накласти на себе руки? Я знову заплакала: "Стейне! Стейне!" Але ти просто кинув авто на скелю на краю провалля, потім рішуче вийшов і впевнився, що й ліва фара тепер розбита, до того ж, загнувся бампер, майже скрутився.

— Навіщо ти це зробив? — запитала я.

— Саме тут з нами сталася невеличка аварія, —відповів ти, навіть не глянувши на мене.

Ти вийняв скельця фари, які ми підібрали на плато, і розкидав їх біля кам'яної брили поряд зі свіжими. Ніби виклав останні шматочки мозаїки, яких бракувало, аби завершити картинку.

Навколо ніч, холодно. Я боялась, що авто не заведеться, та, на щастя, воно не постраждало, хоча й деренчало трохи. Ми мали пояснення: втомилися, втратили пильність, тому й в'їхали в каменюку, яку, вочевидь, прилаштували на закруті замість захисного бордюру, аби хтось не злетів у провалля з висоти кількох десятків метрів.

Ми з'їжджали вниз, до Бурґюнна, і аж здригнулися, коли з передцосвітнюї імли, немов мака-бричні лаштунки якогось фільму жахів, зненацька вигулькнула старовинна церква, увінчана головами Драконів; церкву оточував давній цвинтар, перед однією з могильних плит горіла свічка, її полум'я у сутінках літньої ночі теж видавалося рожевим.

Ми продовжували спуск з перевалу вздовж річки Лердальельвен, день вступав у свої права і, як це не парадоксально, що більше світліло, то більший опосідав нас страх. Коли дісталися Лер-даля, уже майже настав день, та ми були одностайні в одному: ще надто рано і водночас уже надто пізно шукати, де би поселитися, це могло би видатись підозрілим. До того ж, не хотілося, аби комусь впало у вічі понівечене авто. Тож останню милю до поромного причалу в Ревснесі ми проїхали, не зупиняючись. До відходу першого порому залишалось кілька годин. Ми зашали авто на причал — окрім нас, нікого більше не було — і вирішили трохи подрімати на відхилених спинках сидінь. Однак передумали. Хтось сказав, що поліція неодмінно наздожене нас, ми не встигнемо переплисти фьорд. Тут ми загнані в пастку, дороги далі немає. Навіть якщо жінка мертва чи непритомна, нас бачив водій білого автофургона, бачив червоного фольксвагена з лижами на даху за кілька хвилин до того, як знайшов потерпілу в придорожній канаві. Ясно, мов Божий день, що поліція може з'явитися будь-якої миті.

Чому вона брела у горах посеред ночі? На плато ніхто не живе, там немає ні рибальської хижі, ані мисливської хатинки. Та й вбрана жінка була не за погодою, жодного натяку на спортивний одяг для мандрів.

Що то за людина? Чи можна бути певним, ідо була вона в горах сама? А може, з кимсь? Може, була замішана в якусь аферу? Бо ж бачили ми ве-

^ичезний трейлер на автомобільній стоянці в Гемседалі— Хтозна, можливо, там щось сталося...

Ми були надто збудженими, щоб заснути, однак світло дня наганяло ще більшого страху, тому лежали з заплющеними очима і шепотілися, як діти, яким батьки дозволили переночувати в друзів. Я вважала доречним нагадати, що ми лише на кілька градусів змістилися на маленькій планеті, яка кружляє навколо сонця, а ти поквапився додати, мовляв, сонце — лишень одна із сотні тисяч мільйонів зірок Чумацького Шляху. І пішло... Ми наче пливли безкраїм океаном. Нам конче треба було розширити перспективу, перемістити фокус із себе на щось інше. Але тоді мене не душили сльози через усвідомлення, що колись мене не стане. Тоді момент не був сприятливим для туги, тугу витіснило відчуття провини, бо ми, мабуть, самі спричинилися до смерті іншої людини. То було так жахливо, що я не насмілювалася заговорити про те вголос. Але думала, думала увесь час. Забрати чиєсь життя! Забрала я, котра ніколи не вміла змиритися з тим, що колись зникну з цієї землі, а заразом з цього неозорого всесвіту, і не буде нічого. Не буде тебе, Стейне! Так-так, і тебе не буде теж...

Мені здається, від моменту, як того крихкого літнього ранку заїхали на поромний причал, і всі наступні дні, ми уникали називати речі своїми іменами, жодного разу не сказали "жінка, яку ми збили"... Якщо вже й заходила мова, казали тільки "це" або ж "те, що трапилося". Ти надто гнав там, на плато, — ми саме їхали пологим спуском —до того ж, ти витискав з маленького "жучка" усе на що той був здатний, і ми, не помітивши, збили, мабуть, жінку в горах Гемседаля.