Замок в Піренеях - Сторінка 24

А тепер ще й поза законом. Ми увійшли в роль... Нині, через тридцять з гаком років, можемо до цього признатися. Ми грали циніків...

У готелі лише сказали, що поживемо кілька днів, ще й самі не знаємо, скільки; хочемо податися на льодовик — вони ж бачили лижі, — щось нафантазували і про маршрут, і про наші льодовикові мандри. Ти щось наплів про Свартісен, Чорний Лід...*

А нам просто хотілося побути кілька днів удвох — я і ти, можливо, це наша остання виправа. Не пригадуєш, чи сказали ми в готелі, ніби щойно одружені? Усього лиш чотири роки тому відмінили так званий "куревський закон"**. Першого року, коли ми почали жити разом, про наш "неодружений стан" могли донести в поліцію, накласти штраф і заплямувати ганьбою.

У готелі ми попросили найкращий номер, мовляв, маємо привід для святкування, здається, вигадали якусь історію про успішно складені іспити, та це й не було цілковитою вигадкою, бо я щойно завершила курс історії релігії як додаткової університетської дисципліни, а ти набрав кілька кредитів з фізики.

З найгарнішим номером проблем не виникло —сезон ще не настав, нам дали кімнату у вежі. Не знаю, Стейне, чи так уже й приємно мені згадувати це в моїй розповіді, але, коли ми з Нільсом Петером прибули уночі до готелю, напередодні нашої з тобою зустрічі, нас випадково поселили до тієї ж кімнати. Так дивно було опинитися там знову — з ним... Не певна, наскільки ми завдячуємо випадковості, що потрапили саме до того номера — бач, не наполягаю на провидінні, — бо його замовляв Нільс Петер, а я одружена зі щедрим і надзвичайно турботливим чоловіком. Він важко сприйняв твою появу і те, що ти, по суті, украв наш відпочинок у Книжковому місті. Ми з Нільсом Петером тішилися, що зможемо поблукати поміж букіністичних яток, полюючи за книжками, які не встигли прочитати в юності. Здається, я тобі вже писала, що він приквапив наше повернення додому.

Реєструючись у рецепції готелю того ранку, ми відважилися на доволі ризикований крок, однак вибору не мали: запитали, чи є в номері радіо, а що відповідь була негативною, попросили дозволу позичити портативний радіоприймач. Украй необачно, мабуть, але нам бракувало інформації, дои сказали, що ти студіюєш юриспруденцію і не хотів би випускати з уваги деякі актуальні теми. Щось там пов'язане з Німеччиною та справою Баадер-Майнгоф, бовкнула я.

Лише кілька днів тому Ульріку Майнгоф знайшли мертвою у тюремній камері Штамгайма. Не знаю, навіщо я це ляпнула, можливо відчула нашу спорідненість: ми з тобою нараз стали чимось а 1а Андреас Баадер і Ульріка Майнгоф. Ти сердито зиркнув на мене.

Ми одержали і радіо, і кімнату з округлим балконом, з якого видно розкішну панораму льодовика, фьорд та дві крамнички унизу, біля старого пароплавного причалу. Але нам було байдуже до краєвидів... Щойно опинившись у номері, ми позалягали в ліжко з портативним приймачем на батарейках. Навіть на годинника не глянули, бо майже не мали сумніву: все, про що говоритиметься в новинах, буде стосуватися нас. Перш ніж нас зморив сон, ми почули лише про звичні події в Норвегії та закордоном, про те, що місцева рада Одельстінґет схвалила пропозицію, за якою призовний вік юнаків знижувався з 20 до 19 років, та про смерть німецького філософа Мартіна Гайдеґ-ґера. І жодних повідомлень з гірського фронту.

Відсутність згадок про трагічігу подію ставала гіршою за тортури. Ще свіжими були у пам'яті наші "семінари" з шампанським на широкому ліжку вдома, коли ми читали Достоєвського. Тепер вже ми, як і Раскольніков, жадали викриття, щонайменше виклику для надання свідчень чи допиту. Та тривало так недовго, ми обоє несподівано провалилися в сон, навіть радіо, здається, не вимкнули, а прокинулися аж надвечір.

Я пробудилася від твого плачу. Уже не я, а ти плакав. Я втішала тебе, поклала руку тобі на груди, цілувала в шию і намагалася заколисати.

Невдовзі ми вже знову сиділи на ліжку й слухали радіо, напружено дослухалися до всіх новин, які транслювалися щопівгодини. Нічого... Уже сьома година, від трагічного випадку у горах Гемседаля минуло понад півдоби; можливо, то було брутальне вбивство, а злочинець утік з місця злочину, покинувши напризволяще поранену, а може, й загиблу жінку, не викликавши швидкої, ані поліції. "Значні сили поліції були сьогодні кинуті..." Та ні, нічого подібного не передавали. А ми ж сиділи в готельній кімнаті, десь у чорта на задвірках, над берегом рукава Соґнефьорду, і напевно знали, що, захмелілі від власного щастя, збили й покинули жінку з рожевою шаллю, а потім просто продовжили свою мандрівку горами. Шаль ми знайшли. Ми підібрали Ті шаль. Отже, решту за нами прибрав водій білого фургона. Невже він не повідомив поліцію?

Що ж таке відбувається? Чому мовчить радіо? Чому не розголошують справу? Для цього мають бути підстави. Але які? Чому владні органи не оприлюднюють те, що знають? Що робила загадкова жінка у сірому одязі і рожевій шалі у горах посеред ночі? Як вона там опинилася? Може, йдеться про якісь військові чи шпигунські імплікації? Може, ми випадково влізли у щось, пов'язане з державною безпекою країни?

Моя фантазія ніколи не знала стриму. Звідки ми взяли, що збита жінка неодмінно мала бути звичайною людиною з плоті та крові? — запитувала я. Ніхто за неї не впоминається, радіо мовчить... Поліція не просить зголоситися свідків. А що, як вона була чужаком, прибульцем з космосу? Тієї ночі над горами палахкотіла якась дивна заграва... Я провокувала тебе, нагадала, що ми бачили сяєво на небі.

Насправді ж ми нічого не розуміли. Ким була постраждала? Якщо не "прибульцем" і не примарою, то на іншому кінці цього ребуса мав би стояти хтось, хто би поцікавився: а злочинець хто? Неодмінно чоловік, без сумніву. Ми спробували витворити профіль злочинця з кута зору поліції, жінка під нього не підходила, бо жодна жінка не втекла би з місця пригоди. З якоїсь причини поліція або поліцейська служба нагляду хотіла, мабуть, спершу спробувати знайти зловмисника, а вже тоді повідомляти громадськість про те, що сталося.

Наше авто ми залишили в Геллі. Може, нам добровільно здатися? Анонімно повідомити в поліцію про пошкодженого в аварії фольксвагена на поромній переправі, і тоді наша мука скінчиться.

Авто ж уже зареєстрували в поліцейських журналах як підозрілий транспортний засіб.

З цього хаосу запитань та безладних відповідей врешті зродився новий потяг до тверезих обрахунків. Я почала першою, сказала: "Любий Степне ми прожили разом п'ять років. І раптом зазнали біди, самі до неї спричинилися своєю жахливо нерозумною поведінкою. Нехай би як там доля обійшлася з бідолашною жінкою, ми вже їй нічим не зможемо допомогти. То чому б нам ці останні дні не провести весело?"

Сиріус, провокувала я тебе на космічні розмови. Андромеда, Стейне! І ти відразу підхопив асоціації, досі ми розмовляли про це, по-моєму, в Равснесі.

Тебе не треба було довго умовляти. Ми поклали початок останнім чудовим дням удвох. Ми прийняли душ, а вже за півгодини сиділи у схожій на музей камінній залі, попиваючи аперитив. У барі не було Golden Power, зате був Смірнофф з лаймом.

Після вечері ми знову сиділи перед коминком з філіжанкою кави, але від цієї миті і весь наступний тиждень ніколи не забували слухати радіоновини.

0 22.00 ми поквапилися нагору, до своєї кімнати, проте й цього разу по радіо нічого не повідомили.

Немає потреби докладно описувати, як ми провели тиждень, ти й так пам'ятаєш, до того ж, ми трохи згадували ті дні, коли ось тепер зустрічались. Ми щодня довго гуляли околицями. Першого дня насилу перебрели долину Сюппгелледален

1 дійшли аж до льодопаду. Добре пам'ятаєш той день, Стейне? Пригадуєш, що ми знайшли в моху над річкою, після того як поласували шоколадним тортом і купили плетені, ручної роботи рукавички

затишній хатинці Гьордіс біля підніжжя льодовика Сюппгеллебреен? Від наступного дня ми вже випозичали велосипеди, побували і в Горпедалені, і в Бьойядалені. У Бьойядалені кілька годин просиділи на морені вісімнадцятого століття, спостерігаючи, як відколюються шматки льодовика.

І ні на мить не розлучалися з портативним транзистором. Одного разу, коли проходили повз рецепцію, така собі Лайла тицьнула у нього пальцем і з натяком на іронію запитала: Баадер Майнгоф?

Ми вдали, ніби не почули. У радіоефірі й далі панувала тиша. Нікого не цікавило, що накоїли Бонні та Клайд під час своєї шаленої поїздки через гори. Ми кайфували, бо здобували ще один день у раю, насолоджувалися кожною подарованою нам годиною.

Ми дискутували і розмірковували. Може, в загибелі жінки під колесами нашого авто було закладено якийсь вищий сенс? Це знімало з нас частину провини, та водночас здавалося, ніби нас підставили. Можливо, вона вихопилася на дорогу саме тієї миті, як ми проїжджали мимо, бо ж надворі було майже видно, а ми, проте, нічого не побачили, аж доки раптом перед капотом не замайоріло щось червоне. До того ж, повернувшись на місце пригоди, ми нікого не помітили в кущах. А може, вона була мертвою ще до зіткнення з ав-том? Чом би й ні? Направду, чом би й ні? Ми ж тільки бачили "щось червоне перед капотом", згодом часто повторювали цей вираз; самої жінки не помітили, може, то лише її шаль майоріла

ГОІ

на шосе від легкого повіву вітерцю? Хтось уже позбавив її життя і лише потребував підлаштува-ти видимість нещасного випадку, аби прикрити інший злочин? Може, вона лежала на узбіччі, а без рожевої шалі на плечах її не так легко було зауважити? Хоча удару від зіткнення з нею було достатньо, щоб розбити фару...

Потроху ми вже майже не сумнівалися в цьому. Тому-то ніхто не заявив про її зникнення. Ми ж бачили трейлер з іноземними номерами — чомусь відразу одностайно вирішили, що трейлер німецький — нижче Гемседаля незадовго до того, як ти... як ти, Стейне, звернув на лісову дорогу.

Можливо, жінку підібрав шофер трейлера. Не виключено також, що існував зв'язок між трейлером та білим автофургоном. Усе ж трапилося вночі. Певні зустрічі завжди відбуваються поночі.

Ми захопилися вигадуванням фантастичної історії про німецький трейлер, який над'їхав з Ест-ланна, і про жінку приблизно п'ятдесятирічного віку, ймовірно, кур'єра, яка прямувала дорогою через перевал, щоб зустріти автофургон з Вест-ланна.