Запiзнiла розплата - Сторінка 6

Він сподівався, що, почувши це ім'я, жінка викаже себе бодай якоюсь гримасою злості чи презирства. Але пані Рено лише заперечно похитала головою. Її реакція здавалась цілком невимушеною. Слідчий поставив подальше питання:

— Вам відомо, що учора ввечері до вашого чоловіка хтось приходив?

Щоки її трохи почервоніли, але відповідь пролунала стримано й спокійно:

— Ні. Хто то був?

— Жінка!

— Невже?

Але слідчий вирішив поки що не заглиблюватись у цю тему. Здавалося малоймовірним, щоб пані Добрей була причетна до злочину, і він не хотів завдавати пані Рено зайвих неприємностей. Він дав знак комісару, і той відповів кивком голови. Потім, підвівшись, перетнув кімнату і повернувся із скляною банкою, котру ми бачили у сарайчику. Із неї витяг кинджал.

— Пані, — м'яко сказав він, — ви впізнаєте це?

Вона зойкнула:

— Це ж мій маленький кинджал! — Але побачивши закривавлений кінчик, вона відсахнулась, очі її поширшали від жаху. — Це кров?..

— Так, вашого чоловіка вбито цією зброєю… Ви цілком певні, що саме цей ніж лежав на вашому туалетному столику вчора увечері?

— Безперечно. Це подарунок сина. Під час війни він служив у повітряному флоті. Сказав, що йому більше років, ніж було насправді. — В її голосі відчувалася гордість за сина. — Він зробив його з авіаційного дроту і подарував мені як сувенір з фронту.

— Розумію, пані. Але в зв'язку з цим виникає інше питання: де зараз ваш син? Йому треба відразу ж телеграфувати.

— Жак?.. Він на шляху до Буенос-Айреса.

— Що?

— Так. Вчора чоловік телеграфував до нього в Париж, щоб хлопець, не гаючи жодного дня, виїхав до Південної Америки. Ввечері з Шербура до Буенос-Айреса відходив пароплав, і син відплив ним.

— Вам відомо, навіщо він поїхав до Буенос-Айреса?

— Ні, пане. Але я знаю, що Буенос-Айрес — не кінцева мета. Звідти син мав їхати потягом до Сантьяго…

Комісар і слідчий вигукнули одночасно:

— Сантьяго! Знову Сантьяго!..

Саме цієї миті Пуаро наблизився до пані Рено. До того він стояв біля вікна, як замріяний, і я не певен, чи повністю усвідомив він значення щойно сказаного. Підійшовши до жінки, злегка вклонився.

— Перепрошую, пані. Дозвольте оглянути ваші зап'ястя. — В очах мого друга мерехтіли зеленкуваті вогники.

Хоч пані Рено була дещо здивована цим проханням, проте простягла йому руки. На кожній в тому місці, де мотузки вп'ялись у тіло, червоніли бугруваті сліди. Коли він оглядав їх, вогники в його очах поступово згасали.

— Мотузки, напевне, завдавали вам нестерпного болю, — співчутливо і водночас розгублено мовив Пуаро.

— З молодим паном Рено необхідно негайно зв'язатися по радіо, — тим часом збуджено говорив слідчий. — Необхідно знати все, що він може розповісти про свою поїздку до Сантьяго. Шкода, що його немає зараз тут. Тоді б ми звільнили вас, пані, від болісної необхідності…

— Ви маєте на думці… — пані Рено завагалась, — впізнання тіла… мого чоловіка?

Слідчий схилив голову.

— Я сильна жінка, пане. Я витримаю все, що вимагає від мене закон. Я готова — зараз…

— О, завтра теж не пізно, повірте мені.

— Краще відразу, — проказала вона тихо. Обличчя її перекривив спазм болю. — Будь ласка, дайте мені вашу руку, лікарю.

Лікар поспішив до неї. На плечі пані Рено накинули плед. І повільна процесія рушила сходами вниз. Пан Бекс поквапився вперед, аби відчинити двері сарайчика. За хвилину-другу у дверях з'явилася пані Рено, дуже бліда, але рішуча. Вона рукою закрила обличчя.

— Хвилиночку, панове. Я візьму себе в руки. — Вона відвела руку від лиця і втупилась у небіжчика. І раптом дивовижне самовладання, яке досі підтримувало її, зрадило пані Рено. — Поль! — не своїм голосом закричала вона. — Чоловіче мій! О Боже! — І, схилившись уперед, непритомна впала на землю.

Пуаро миттю опинився поруч неї. Підняв її повіки, намацав пульс. Упевнившись, що вона дійсно зомліла, відійшов од жінки і взяв мене за руку.

— Я ідіот, мій друже! Коли в світі існують любов і скорбота, я щойно почув їх у голосі цієї бідолашної жінки. Виходить, я помилявся. Гаразд! Все треба починати спочатку!

МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ

Пан Оте і лікар підняли пані Рено і віднесли до будинку. Комісар дивився їм услід, хитаючи головою.

— Бідна жінка, — пробурмотів він сам до себе. — Не витримала удару. Нічого не вдієш… А зараз, пане Пуаро, ви, мабуть, хочете оглянути місце злочину?

— З готовністю, пане Бекс.

Ми повернулися до вілли чорним ходом і вийшли крізь парадні двері. Проходячи повз сходи, мій приятель подивився вгору і незадоволено захитав головою.

— Мені здається неймовірним, що служниці нічого не чули. Скрип та рипіння сходин під ногами трьох чоловіків збудили б навіть мертвого!

— Не забувайте, що це сталося у глупу ніч. Всі міцно спали.

Але Пуаро похитав головою, немов не повністю погоджувався з моїм поясненням. На повороті стежки він зупинився і глянув на будинок.

— Що наштовхнуло злочинців на думку перш за все підійти до парадних дверей і перевірити, чи не забули раптом замкнути їх? Вони не могли сподіватися на такий щасливий випадок. Набагато ймовірніше, що вони відразу ж спробували б виламати вікно.

— Але всі вікна на першому поверсі мали залізні віконниці, — заперечив комісар.

Пуаро рукою вказав на вікно на другому поверсі.

— Це вікно спальні, де ми щойно були, чи не так? А біля нього — бачите? — росте дерево, і найпростіше було б вилізти на нього…

— Не виключено, — погодився комісар. — Але якщо вони зробили так, як ви кажете, то залишилися б сліди ніг ось на цій клумбі.

Він мав рацію. По обидва боки від сходів, що вели до парадних дверей, витяглись овальні клумби, засаджені яскраво-червоним журавцем. Дерево, на яке вказував Пуаро, росло на межі з однією з клумб, і той, хто захотів би підійти до нього, обов'язково повинен був ступити на клумбу.

— Розумієте, — вів далі комісар, — через суху погоду ні на під'їзній алеї, ні на стежках не залишилося слідів. Але на м'якому спушеному грунті клумби їх було б видно.

Пуаро підійшов до клумби і уважно оглянув її. Як і сказав Бекс, поверхня землі була рівною, без жодного сліду. Пуаро кивнув, немов його переконали, і ми попрямували від клумби, та раптом він кинувся до іншої клумби і заходився вивчати її.

— Пане Бекс! — покликав він. — Подивіться-но сюди! Тут для вас скільки завгодно слідів.

Комісар наблизився до нього і посміхнувся:

— Мій дорогий пане Пуаро! Хіба ви не впізнаєте здоровенні, підбиті великими цвяхами черевики садівника?! Але є тут сліди чи немає слідів — це нічого не змінює, оскільки з цього боку не росте жодного дерева, і отож неможливо потрапити на другий поверх.

— Слушно, — сказав Пуаро, явно занепавши духом. — То ви гадаєте, що ці відбитки ніг нічого не варті?

— Абсолютно нічогісінько!

Тоді, на моє превелике здивування, Пуаро промовив:

— Я не погоджусь із вами. І гадаю, що ці сліди — найважливіше, що ми поки що маємо.

Пан Бекс не відповів. Лише знизав плечима. Він був занадто чемною людиною, аби категорично висловлювати свої думки.

— Будемо продовжувати? — спитав він.

— Певна річ. Я займуся цими слідами пізніше, — бадьоро відгукнувся Пуаро.

Замість йти до брами вздовж під'їзної алеї пан Бекс звернув на доріжку, яка під прямим кутом підходила до неї, потім бралась на невеликий пагорб праворуч од вілли і далі тяглася поміж двох рядів живоплоту. Несподівано вона розтікалась у невеличку галявину, з якої видно було море. На галявині стояла лавиця, а неподалік від неї досить обшарпаний сарайчик. Рівний ряд невисоких кущів у кількох кроках од сарайчика визначав межу вілли Женев'єв. Пан Бекс протиснувся крізь зарості, і ми опинилися серед поля, вкритого невисокими, майже позбавленими рослинності горбочками. Я обдивився — те, що побачив, виповнило мене здивуванням.

— Цікаво! Коли не помиляюся, це поле для гри у гольф! — вигукнув я.

Бекс кивнув.

— Воно ще не закінчене, — пояснив він. — Був намір відкрити його десь наступного місяця. Саме робітники, котрі працюють тут, і знайшли вранці тіло.

Мені подих перехопило. Ліворуч, неподалік від мене, чорніла довга вузька яма, котру я спочатку не запримітив. Поруч долілиць лежало тіло чоловіка! У мене гарячково закалатало серце, промайнула шалена думка, що трагедія повторилась. Але комісар розвіяв це марево, ступивши вперед і вигукнувши роздратовано:

— Куди дивиться поліція? Було наказано нікого і близько не підпускати без відповідного дозволу!

Чоловік, котрий лежав на землі, повернув голову в наш бік.

— Але я маю такий дозвіл, — зауважив він і неквапливо підвівся.

— О, дорогий пане Жіро! — вигукнув комісар. — І гадки не мав, що ви вже приїхали. Слідчий очікує на вас з превеликим нетерпінням.

Поки він говорив, я уважно роздивлявся незнайомця. Я багато чув про цього детектива паризької Сюрте і щиро зрадів, побачивши його. Дуже високий на зріст, приблизно років тридцяти, з каштановим волоссям і пишними вусами, він тримався рівно, як військовий. В його манерах проступала зверхність, бо він повністю усвідомлював свою значущість. Бекс представив нас, відрекомендувавши Пуаро "колегою". В очах уславленого паризького детектива заіскрилися вогники цікавості.

— Мені знайоме ваше ім'я, пане Пуаро, — сказав він. — Колись ви були відомою фігурою, чи не так? Але з тих пір методи розслідування істотно змінилися…

— Однак злочини майже не зазнали змін, — делікатно зауважив Пуаро.

Я відразу ж відчув, що Жіро настроєний вороже, він неприховано відмежувався од Пуаро, і я був майже певен: якщо йому пощастить знайти ключ до з'ясування злочину, то він про це не мовчатиме.

— Слідчий… — знов почав Бекс.

Але Жіро грубо обірвав його:

— Начхати на слідчого! Найголовніше зараз — світло. За півгодини нічого вже не побачиш. Мені відомо все, що стосується цієї справи, а домочадці почекають до завтра. Та коли ми хочемо довідатися щось про вбивць, шукати треба тут, на місці злочину. Це ваші поліцаї товклися тут? Я гадав, у наші дні вони краще розуміються на своїй вправи

— І ви, безперечно, не помилились, бо сліди, які ви приписуєте поліцаям, залишили робітники, котрі знайшли тіло.

Жіро невдоволено замугикав.

— Я бачу, де ті троє пройшли крізь живопліт, але злочинці були хитрі. Можна з певністю сказати, де ступав пан Рено. Він йшов посередині. Але праворуч і ліворуч від його протоптів сліди старанно знищені.