Запiзнiла розплата - Сторінка 3

Певен, ви зможете допомогти один одному в розслідуванні. А поки що… Ви не відмовитеся бути присутнім на допиті свідків, який я провадитиму? Коли потрібна якась допомога — все до ваших послуг.

— Дякую, добродію. Ви розумієте: мені ще нічогісінько неясно…

Пан Оте кивнув комісарові, і той почав:

— Сьогодні вранці стара служниця Франсуаз спустилася зі своєї кімнати і побачила, що парадні двері прочинені. У неї промайнула було думка про грабіжників. Вона кинулася до їдальні і, впевнившись, що столове срібло на місці, забула про двері. Франсуаз вирішила, що хазяїн прокинувся раненько і вийшов прогулятись.

— Пробачте, що перебиваю, але скажіть: ранкові прогулянки були його звичкою?

— Ні. Але стара Франсуаз дотримується певної думки щодо англійців: всі вони навіжені і завше здатні на несподівані вчинки! Коли молодша покоївка Леоні піднялася до опочивальні своєї господині, то побачила її зв'язану і з кляпом у роті. Майже тієї ж миті стало відомо, що знайдено тіло пана Рено. В спині в нього стирчав ніж.

— Де знайшли тіло?

— Це одна з найдивовижніших подробиць цього злочину. Тіло лежало долілиць у незасипаній могилі.

— Що?!

— Саме так. І яма була викопана незадовго до того, як у неї кинуто тіло. Це в кількох ярдах від саду, що оточує віллу.

— Скільки часу він лежав там мертвий?

Відповів доктор Дюран:

— Я оглянув тіло о десятій ранку. Смерть настала за сім годин до того, а можливо, і за всі десять.

— Гм… Виходить, десь між північчю і третьою ранку.

— По-моєму, так. А за словами пані Рено — десь після другої. Це дозволяє встановити час ще точніше. Смерть настала раптово, і самогубство тут повністю виключене.

Пуаро подякував рухом голови.

— Служниці розв'язали мотуззя, яким було зв'язано пані Рено, — вів далі комісар Бекс. — Вона була страшенно квола, майже непритомна від болю, спричиненого мотузками. Виявляється, двоє незнайомців у масках серед ночі прокралися до опочивальні, заткнули їй кляпом рота і зв'язали, а чоловіка силоміць повели з собою. Про все це ми довідались від слуг, бо пані Рено, почувши трагічну новину про смерть чоловіка, впала в прострацію. Доктор Дюран призначив їй заспокійливе, але ми ще не мали нагоди допитати її.

Комісар замовк.

— Хто ще мешкає тут?

— Стара Франсуаз, економка, яка багато років служила ще попереднім господарям вілли Женев'єв. Живуть на віллі також сестри Уляр — Деніз та Леоні. Вони родом із Мерлінвіля, їхніх батьків знають усі й поважають. Шофера свого пан Рено привіз із Англії, але зараз він у відпустці. І, нарешті, пані Рено та її син пан Жак Рено. Його зараз теж нема вдома.

Пуаро схилив голову.

— Маршо! — покликав пан Оте.

З'явився поліцай.

— Приведіть жінку на ім'я Франсуаз.

Поліцай віддав честь і зник. А за хвилину чи дві повернувся з переляканою Франсуаз.

— Ваше ім'я Франсуаз Арріше?

— Так.

— Ви вже давно служите на віллі Женев'єв?

— Одинадцять років у пані віконтеси. А коли вона продала віллу цієї весни, я погодилась залишитися з цим англійським мілордом. Хіба могла уявити…

Слідчий обірвав її:

— Безумовно, безумовно. Тепер, Франсуаз, скажіть: хто повинен замикати на ніч парадні двері?

— Я. Завжди це робила я сама.

— А вчора ввечері?

— Замкнула, як завше.

— Ви певні?

— Присягаюсь усіма святими.

— О котрій годині?

— Як завше, о пів на одинадцяту.

— А решта домочадців на той час вже піднялися до своїх кімнат?

— Пані пішла нагору незадовго перед тим. Деніз та Леоні дочекалися мене, і ми піднялися разом. Хазяїн сидів у себе в кабінеті…

— То, виходить, відімкнути двері пізніше міг тільки сам пан Рено?

Франсуаз знизала широкими плечима.

— Навіщо б він це робив, коли навколо так і шастають грабіжники та вбивці! Вигадаєте ж таке! Хазяїн не був ідіотом. Мені здається, він міг відімкнути двері лише дамі…

— Дамі!.. Кого ви маєте на оці?

— А кого ж іще, як не жінку, що вчащала до хазяїна?..

— Хіба вчора ввечері його навідувала жінка?

— Так, пане слідчий. І не тільки вчора. Вона вчащала й раніш.

— Хто вона? Ви знали її?

— Звідки б мені знати, хто вона? Я не впускала її вчора.

— Он як! — скрикнув слідчий, стукнувши кулаком по столу. — Збираєтесь жартувати з поліцією? Вимагаю, щоб ви негайно назвали ім'я жінки, котра вечорами навідувалася до пана Рено!

— Поліція… поліція… — пробурчала економка. — Хіба я думала, що доведеться мати діло з поліцією? Якщо хочете знати ім'я тієї жінки, то, будь ласка, пані Добрей!

У комісара вихопився вигук полегшення, він увесь подався вперед.

— Пані Добрей? З вілли Маргарет, що нижче по шосе?

— Саме це я і сказала. О, вона дуже гарна жінка… — І стара презирливо хитнула головою.

— Пані Добрей, — тихо промовив комісар. — Неймовірно!

— От тобі й маєш! — бурмотіла собі під ніс Франсуаз. — Хіба почуєш щось інше, коли говориш правду!

— Ви невірно нас зрозуміли, — промовив слідчий примирливо. — Ми були просто здивовані. Виходить, пані Добрей і пан Рено… — Він делікатно замовк. — Так? Це у вас не викликає жодних сумнівів?

— Звідки мені знати? Але що ви подумали б? Мій хазяїн дуже багатий англійський мілорд, а пані Добрей бідна, але вельми пишна тілом. Звісно, вона жінка з романтичним минулим. Вже немолода, правда, але приваблива. Повірте, я на власні очі бачила, як ласо чоловіки дивляться їй вслід на вулиці. Крім того, останнім часом у неї з'явилися гроші, все місто про це говорить…

Пан Оте задумливо погладжував бороду.

— А пані Рено? — видобув він нарешті слово. — Як вона ставилась до їхньої… дружби?

Франсуаз знизала плечима.

— Вона завжди поводилася дуже привітно, дуже чемно. Здавалося, нічого не запідозрювала. Але хіба це легше для серця? Воно все одно страждає, добродію. Я бачила, з кожним днем пані дедалі бліднішала й худла. В ній важко було пізнати жінку, котра приїхала сюди лише місяць тому. Хазяїн теж надто змінився. Нерви його весь час були так напружені, що, здавалось, ось-ось не витримають. Це впадало в очі. В домі панувала така атмосфера… Ніякої стриманості, ніякої обережності. У Франції так не роблять. Це, безумовно, англійський стиль.

Я аж підскочив на стільці, але слідчий вів далі допит, не звертаючи уваги на дрібниці, котрі безпосередньо справи не торкалися.

— Ви твердите, що пані Добрей пішла до того, як ви замкнули двері?

— Так, добродію. Я чула, як вони залишили кабінет і наблизилися до виходу. Хазяїн побажав їй на добраніч і причинив за нею двері.

— Коли це було?

— Приблизно у двадцять п'ять хвилин на одинадцяту

— Ви знаєте, коли пан Рено ліг спати?

— Чула, як він піднімався хвилин за десять після нас. Східці риплять, і хто б не йшов вгору чи вниз — добре чути.

— І це все, що ви чули? Жодних тривожних звуків уночі?

— Аніякісіньких, добродію.

— Хто із слуг спускається вранці перший?

— Я, добродію. Сьогодні я одразу ж побачила, що двері відчинені.

— А вікна на першому поверсі були на защіпках?

— Всі. Нічого підозрілого або незвичайного.

— Добре, Франсуаз. Можете іти.

Стара, човгаючи, наблизилась до дверей і раптом повернулась до нас.

— Скажу вам ще одну річ, добродію, про пані Добрей. Вона погана людина. Повірте мені: жінка вміє читати душу іншої жінки. Вона недобра, запам'ятайте це. — І, глибокодумно хитаючи головою, Франсуаз залишила кімнату.

З'явилася Леоні. Обличчя її розпухло од сліз, здавалось, у неї зараз почнеться істерика. Пан Оте допитав дівчину вельми майстерно. Її свідчення стосувалися головним чином того, як вона знайшла свою господиню зв'язаною і з кляпом у роті. Уночі ж вона, як і Франсуаз, нічого не чула.

За нею зайшла Деніз. Вона теж підтвердила, що хазяїн дуже змінився останнім часом.

— З кожним днем він дедалі хмурнішав, менше їв. Перебував у стані депресії.

Але Деніз пояснювала це по-своєму:

— На нього полювала мафія. Хіба ж не ясно, що це могли бути тільки бандити? В якому страшному суспільстві ми живемо!

— Не виключено, ви маєте рацію, — примирливо зауважив слідчий. — А тепер, дівчино, скажіть: це ви вчора ввечері відкрили двері пані Добрей?

— Не вчора, добродію, а позавчора.

— Але Франсуаз щойно сказала, що пані Добрей приходила вчора.

— Ні, добродію, вчора до пана Рено приходила якась інша жінка. То була не пані Добрей.

Слідчий намагався довести дівчині, що вона помиляється, але Деніз стояла на своєму. Вона дуже добре знає пані Добрей. Жінка, котра приходила вчора ввечері, теж була смуглява, з темним волоссям, але нижча на зріст і набагато молодша за пані Добрей.

— Колись раніш ви бачили ту жінку?

— Ніколи. — І дівчина додала нерішуче: — Та я гадаю: вона англійка.

— Англійка?

— Так. Вона спитала по-французькому, чи пан Рено вдома. Але щось в її вимові — розумієте, якісь відтінки — було іноземне. Крім того, залишивши кабінет, вони розмовляли по-англійськи.

— Ви чули, про що вони балакали? Чи розуміли ви їх?

— Я?.. Англійською я дуже добре володію, — гордо промовила Деніз. — Тільки дама та говорила занадто швидко, мені важко було втямити сказане. Я лише чула, що сказав хазяїн, відчиняючи двері: "Так-так, але заради всього святого ідіть звідси!" — Вона помовчала, а затим, старанно промовляючи кожне слово, повторила слова пана Рено.

— Так, так, але заради всього святого ідіть звідси! — і собі повторив слідчий.

Слідчий дозволив Деніз піти геть. Хвилину чи дві обмірковував щось, а потім знову покликав Франсуаз. Запитав, чи не помилилася вона щодо візиту пані Добрей. Однак Франсуаз твердила, що пані Добрей приходила і попереднього вечора. Стара анітрохи не сумнівалась, що то була саме вона. Деніз прагнула привернути до себе увагу, от і все! Тому й вигадала історію про незнайому жінку. І ще хизується знанням англійської! Можливо, хазяїн ніколи не промовляв нічого подібного по-англійськи, а коли навіть сказав щось учора, то це нічого не доводить, бо пані Добрей чудово володіє англійською.

Слідчий ще спитав про шофера і дізнався, що напередодні пан Рено дав Мастерсу кілька днів відпочинку.

Щось спантеличило Пуаро: характерні зморшки почали збиратися між його бровами.

— В чому справа? — пошепки поцікавився я.

Він нетерпляче захитав головою і спитав у комісара:

— Пробачте мені, але, певна річ, пан Рено сам водив машину?

Комісар зиркнув на Франсуаз, та квапливо відповіла:

— Ні, він ніколи не сідав за кермо.

Пуаро ще більше спохмурнів.

— Хотів би знати, що вас турбує? — запитав я.

— Невже не розумієте? В своєму листі пан Рено обіцяв вислати за нами машину до Кале…

— Напевне, він думав про таксі, — припустив я.

— Безсумнівно.