Запiзнiла розплата - Сторінка 2

Я багато чув про Вас, і не тільки як про фахівця високого класу, але і як про людину, що вміє мовчати. Не хочу вдаватися зараз до деталей, але на підставі відомої мені таємниці я щодня потерпаю за своє життя. Певен, небезпека вже нависла наді мною, і тому благаю Вас: не гаючи часу, сідайте на пароплав і їдьте до Франції. Якщо повідомите час приїзду, в Кале на вас чекатиме моя машина. Буду вдячний, коли Ви облишите усі свої справи і цілковито займетесь моєю. Будь-яка сума, котру Ви назвете, не буде завеликою. Можливо, я потребуватиму Ваших послуг досить довго, оскільки не виключено, що Вам доведеться їхати до Сантьяго, де я прожив кілька років. Назвіть, будь ласка, суму, яку я маю сплатити за Ваші послуги.

Знову запевняю Вас, що справа не терпить зволікань.

Відданий Вам П. Т. Рено".

А нижче підпису був поспіхом надряпаний рядок, який ледь можна було розібрати:

"Заради Христа, приїжджайте!"

Повертаючи листа, я відчув, як закалатало моє серце.

— Нарешті! Це щось і справді незвичайне.

— Так, — задумливо промовив Пуаро.

— Ви, безперечно, поїдете.

Пуаро ствердно кивнув і надовго поринув у свої роздуми. Либонь, прийнявши якесь рішення, він підвів очі, глянув на годинника і чомусь спохмурнів.

— Бачите, любий друже, ми не можемо гаяти часу. Європейський експрес відходить від вокзалу Вікторія об одинадцятій. Але не хвилюйтесь, у нас ще досить часу. І ми можемо присвятити десять хвилин обміркуванню. Ви поїдете зі мною, чи не так?

— Ну…

— Ви ж казали, що протягом кількох тижнів ваш депутат не потребуватиме ніяких послуг.

— Звичайно. Але цей пан Рено недвозначно натякає, що справа суто особиста.

— Те-те-те… Беру пана Рено на себе. Між іншим, це прізвище здається мені знайомим.

— Є добре відомий південноамериканський мільйонер Рено. Може, це він?

— Безсумнівно. Ось чому в листі й згадується Сантьяго. Сантьяго в Чілі, а Чілі в Південній Америці! Непогано для початку! Ви помітили постскриптум? Про що він говорить?

Я подумав.

— Пишучи листа, Рено, певна річ, весь час тримав себе в руках. Але під кінець самовладання зрадило його, і під впливом настрою в нього вихопилися ті три слова відчаю.

Мій приятель заперечливо захитав головою.

— Помиляєтесь. Хіба ви не бачите, що лист майже чорний, а постскриптум блідий?

— Ну й що? — розгублено спитав я.

— Боже мій, чому ви не користуєтеся своїми маленькими сірими клітинами! Хіба ж не ясно? Пан Рено написав листа. Не промокнувши чорнило, уважно перечитав його. Потому, не під впливом настрою, а умисно, дописує ці останні слова і прикладає до листа промокашку.

— Але навіщо?

— Та з тим, щоб справити на мене таке враження, яке справив на вас.

— Що?

— Певна річ, щоб примусити мене приїхати! Він перечитав написане, і воно здалося йому не досить переконливим.

В очах Пуаро загорілися зеленкуваті вогники — несхибні ознаки внутрішнього збудження. Він замовк і лише згодом тихо додав:

— Отже, мій друже, оскільки постскриптум було додано не під впливом імпульсу, а холоднокровно, в тверезому розумі, справа дійсно термінова. Ми повинні квапитися.

— Мерлінвіль, — задумливо пробурмотів я. — Здається, я десь чув цю назву.

Пуаро хитнув головою.

— Маленьке тихе містечко, але дуже гарне. Приблизно на півдорозі між Булонню та Кале. Гадаю, у пана Рено є будинок в Англії?

— Так. Коли мені не зраджує пам'ять, у Рутланд Гейті. Теж фешенебельне місце відпочинку, десь у графстві Хартфордшір. Але я майже нічого не знаю про пана Рено. Він тримається в тіні. Гадаю, в Сіті у нього багато південноамериканських акцій. Більша частина його життя пройшла у Чілі та Аргентіні.

— Ну, все, що нас цікавить, ми почуємо від самого пана Рено. А тепер збираймося. Кожний візьме невеличку валізу і — на вокзал Вікторії.

Об одинадцятій ми рушили до Дувра. Перед відходом потяга Пуаро зателеграфував пану Рено, повідомивши час, коли ми прибудемо до Кале.

На пароплаві я залишив мого приятеля на самоті, бо знав, як зле він почувається на морі. Погода була казкова, вода гладенька, як скатертина, і тому мене зовсім не здивувало, що Пуаро всміхався, простуючи до мене на причалі в Кале. Там на нас чекало розчарування: пан Рено не вислав машину. Але Пуаро пояснив це затримкою телеграми.

— Наймемо машину, — сказав він бадьоро.

За кілька хвилин ми вже тряслися у рипучому й най-старезнішому автомобілі, що будь-коли перевозив пасажирів, прямуючи до Мерлінвіля.

Настрій у мене був пречудовий, але мій коротенький приятель весь час похмуро дивився на мене.

— Таких, як ви, Гастінгсе, шотландці називають "віщунами". Ваша поява завше передує лихові.

— Дурниці! Я бачу: ви не поділяєте мого веселого настрою. Чому?

— Я боюсь.

— Боїтесь?.. Чого?

— Не знаю. Але у мене якесь передчуття…

Голос Пуаро був такий похмурий, що я мимовільно піддався його настрою.

— У мене таке відчуття, — розважливо продовжував він, — що нас чекає довга й складна справа і розв'язати її буде нелегко!

Мабуть, я розпитував би далі, але саме тоді ми в'їхали до невеликого міста Мерлінвіля, і водій збавив швидкість, аби дізнатись, як дістатися до вілли Женев'єв.

— Їдьте прямо через місто, панове. Вілла Женев'єв приблизно на відстані півмилі за центром. Проминути її неможливо. Великий будинок просто над морем.

Подякувавши, ми рушили далі. Але за містом знову змушені були зупинитися на роздоріжжі біля якогось обійстя. Побачили селянина, котрий стомлено плентався узбіччям, і стали чекати, поки він підійде до машини, аби спитати дорогу. Та ось із обійстя вийшла дівчина і втупила в нас очі.

— Вілла Женев'єв?.. — осміхнувся селянин на наше запитання. — Всього кілька кроків до неї, панове. Проїдете трохи по дорозі вгору. Вона праворуч. Її вже було б видко, аби не цей заворот.

Водій подякував і включив газ. А я ніяк не міг відірвати очей від дівчини, що стояла, поклавши руку на хвіртку, і дивилася на нас. Я завжди схиляюся перед красою, а дівчина була така вродлива, що жодна людина не в змозі була б пройти повз неї, не полюбувавшись. Дуже висока, ставна, як молода богиня, з золотавим волоссям, що виблискувало на сонці, вона, я ладен присягнутися, була чи не найпрекраснішою дівчиною, яку мені доводилося коли-небудь бачити. Коли машина проминула її, я повернув голову, аби глянути на неї ще раз.

— Заради всього святого, Пуаро, — вигукнув я, — скажіть: ви помітили цю молоду богиню?

Пуаро підвів брови.

— Вже почалось! — пробурмотів він. — Встигли помітити богиню!

— Але, хай йому всячина, невже ви не згодні, що вона богиня?

— Можливо. Не помітив цього.

— Невже?

— Друже мій, двоє людей рідко бачать одне й те саме. Ви, наприклад, помітили богиню, а я… — він завагався.

— А ви що?

— Я побачив тільки дівчину з занепокоєними очима.

Цієї миті ми під'їхали до великої зеленої брами, і у нас обох водночас вихопився вигук: перед брамою стояв статечний поліцай. Він підняв руку, зупиняючи машину:

— Далі не можна!

— Але ми бажаємо бачити пана Рено, — вигукнув я. — У нас побачення з ним. Це його вілла?

— Так, пане, але…

Пуаро нахилився вперед:

— Але що?

— Пана Рено вбито сьогодні вранці.

НА ВІЛЛІ ЖЕНЕВ'ЄВ

Пуаро так і вистрибнув з машини. В його очах палахкотіло збудження.

— Що ви сказали?.. Вбили? Коли? Як?..

Поліцай офіційно відповів:

— Не маю права відповідати на питання, добродію.

— Певна річ. Розумію. — Мить Пуаро щось обмірковував. — Комісар поліції, безсумнівно, на віллі?

— Так, добродію.

Пуаро витяг із кишені візитну картку і написав на ній кілька слів.

— Благаю вас бути настільки люб'язним: передайте це пану комісару.

Поліцай взяв картку і, різко повернувши голову, засвистів. Невдовзі до нього підійшов другий поліцай і перебрав писульку Пуаро. А по хвилі ми побачили низенького гладкого чоловічка з довжелезними вусами, що поспіхом наближався до брами. Вартовий віддав йому честь і ступив убік.

— Мій дорогий пане Пуаро, — вигукнув коротун, — страшенно радий бачити вас. Це просто щастя, що ви тут.

Обличчя Пуаро просвітліло.

— Пан Бекс! Яка радість! — І повернувся до мене: — Це мій англійський приятель капітан Гастінгс… Пан Люсьєн Бекс.

Ми ґречно вклонились один одному.

— Старий друже, я не бачив вас з 1909 року, коли ми зустрічались в Остенде, — звернувся пан Бекс до Пуаро. — Може, у вас є якісь відомості, які допоможуть нам?

— Вам, напевне, вже відомо, що мене запросили сюди? Ви чули?..

— Ні… Хто запросив?

— Небіжчик. Здається, він знав, що на його життя готується замах. На жаль, викликав мене запізно.

— Прокляття! — вигукнув француз. — То, виходить: він усе передбачав… Це в значній мірі розбиває наші припущення! Але чого ми тут стоїмо? Ходімо до вілли.

Він прочинив браму, і ми рушили до будинку. Пан Бекс вів далі:

— Я повинен відразу ж повідомити про вас панові Оте. Він щойно закінчив огляд місця, де було вчинено злочин, і збирається опитувати свідків.

— Коли стався злочин? — спитав Пуаро.

— Тіло знайшли вранці. Приблизно о дев'ятій. На підставі свідчень пані Рено та лікарів можна дійти висновку: смерть, мабуть, настала біля другої години ночі.

У холі сидів ще один поліцай. Побачивши нас, він підвівся.

— Де зараз пан Оте? — запитав його комісар.

— У залі, пане комісар.

Пан Бекс розчинив двері, що були ліворуч. Ступивши до зали, ми побачили пана Оте та його секретаря, що сиділи біля великого круглого столу. Комісар відрекомендував нас і пояснив, як ми опинилися на віллі.

Судовий слідчий Оте був високий на зріст, худий і похмурий. Він мав пронизливі темні очі і охайно підстрижену сиву борідку, котру, розмовляючи, весь час погладжував. Біля каміна стояв немолодий чоловік із дещо похилими плечима. Нам представили його як доктора Дюрана.

— Неймовірно! — зауважив слідчий, коли комісар замовк. — Лист з вами, добродію?

Пуаро простяг аркуш.

— Хм… Він пише про якусь таємницю, — мовив про себе пан Оте, прочитавши лист. — Шкода, що він був такий небагатослівний. Ми вам дуже вдячні, пане Пуаро. Сподіваюсь, ви зробите нам честь і допоможете в розслідуванні. Чи, може, справи вимагають вашого повернення до Лондона?

— Пане слідчий, я приїхав запізно, щоб запобігти смерті мого клієнта, але вважаю за свій обов'язок знайти вбивцю.

Слідчий вклонився.

— Ці слова роблять вам честь. Я певен, пані Рено захоче скористатися з ваших послуг… З хвилини на хвилину ми чекаємо приїзду з Парижа пана Жіро, він співробітник Сюрте.