Життєва філософія кота Мура - Сторінка 45

Бум, — і вже не те, тра-ля-ля, — молотить брат Якоб по клавішах органу. Ad patibulum cum illis(6) за таку гру! Отже, я міг би... але bibamus!

(1) Треба відрізняти одне від одного (лат.).

(2) Отже, вип'ємо! Розважна людина не знехтує тебе, пане! (Лат.)

(3) Чому, як, коли, де (лат.).

(4) Ось у чім річ! (Лат.)

(5) Треба випити (лат.).

(6) На шибеницю їх (лат.).

Після того як ми випили, мова його полилась далі:

— Ті, кого немає, desunt(1), а як вони відсутні, то їх не можна й розпитувати. Отож я й думаю, що ви зараз помандруєте зі мною назад до абатства, і якщо ми не зіб'ємось з дороги, то це дві години ходи. Там ви будете сховані від усяких переслідувань і contra hostium insidias(2), я приведу вас туди як живу музику, і ви собі житимете в абатстві, доки захочете чи доки вважатимете за потрібне. Велебний пан абат забезпечить вас усім необхідним. Ви одягнете найтон-шу білизну, зверху вберетесь у рясу ченця-бенедиктинця, що дуже вам личитиме. А щоб дорогою ви не скидались на пораненого з малюнка про милосердного самаритянина, надягніть мого бриля, а сам я прикрию свою лисину каптуром. Bibendum quid, любий!

На цьому слові він ще раз вихилив чарку, сполоснув її в струмку, швидко спакував усе в сакви, нап'яв мені на голову бриля і весело мовив:

— Поспішати нам нікуди, капельмейстере, ми собі помаленьку подибаєм і прийдемо саме тоді, коли задзвонять "Ad conventum, conventuales"(3), тобто коли велебний пан абат сяде до столу.

(1) Відсутні (лат.).

(2) Від зловорожих підступів (лат.).

(3) "Збирайтесь, братове" (лат.).

Ви, звичайно, розумієте, любий майстре, що я зовсім не заперечував проти пропозиції веселого отця Гілярія, а навпаки, був радий опинитися в монастирі, який з багатьох поглядів міг стати для мене рятівним притулком.

Ми помалу йшли собі, розмовляючи про те про се, й потрапили до абатства, як і хотів отець Гілярій, саме тоді, коли задзвонили до трапези.

Щоб попередити всілякі розпитування, отець Гілярій сказав абатові, буцімто, випадково довідавшись про моє перебування [506] в Зіггартсвайлері, він вирішив замість нот із монастиря Всіх святих прихопити самого композитора, бо ж він — невичерпна комора всілякої музики.

Абат Хризостом (мені здається, я вже багато розповідав вам про нього) прийняв мене зі спокійною радістю, що властива тільки людям справді доброї вдачі, і похвалив мудре рішення отця Гілярія.

Тепер уявіть собі, майстре Абрагаме, як я, обернений у більш-менш пристойного ченця-бенедиктинця, сиджу у високій, просторій кімнаті в головному корпусі абатства і старанно обробляю вечірні та гімни й навіть подеколи вже занотовую деякі ідеї для врочистої літургії, як навколо мене збираються ченці, що співають і грають, і хор хлопчиків, як я сумлінно відбуваю проби і як за Ґратками диригую хором! Справді, я себе почуваю ніби похованим у цій самоті й міг би порівняти себе з Тартіні, який, боячись помсти кардинала Корнаро, сховався в монастирі мінорітів в Ассізі, де його через багато років виявив один падуанець, що випадково опинився в церкві й побачив на хорах втраченого приятеля, коли вітер на мить підняв завісу, яка приховувала оркестр. І з вами, майстре, могло б трапитись те саме, що з тим падуанцем, але я все-таки повинен був вам сказати, де я дівся, а то ви могли б подумати хтозна й що. Адже, мабуть, мого капелюха знайшли й здивувалися: де ж ділась голова?

Майстре! В моїй душі запанував якийсь особливий, цілющий спокій; може, мені тут об'якоритися? Коли я недавно гуляв біля озерця посеред великого монастирського саду й побачив у воді своє відображення, що йшло поряд зі мною, то сказав сам до себе: "Той чоловік, що гуляє он там, унизу, не відстаючи від мене, — спокійна й розважна людина, він уже не шаліє і не залітає в туманні, необмежені простори, а твердо тримається знайденої дороги, і для мене велике щастя, що той чоловік — не хто інший, як я сам". А колись з іншого озера на мене дивився зловісний двійник. Та годі, годі про це! Майстре, не називайте мені нічийого імені, не розповідайте мені ні про що, навіть про того, кого я проткнув шпагою. Але про себе пишіть якнайбільше. Ченці прийшли на пробу, і я кінчаю свою історичну хроніку, а разом з нею і листа. Прощавайте, дорогий майстре, й не забувайте мене! І т. д. і т. д."

Майстер Абрагам, самотою гуляючи найдальшими, занедбаними стежками парку, думав про долю свого улюбленого приятеля і про те, як він знов його втратив, тільки-но [507] встигнувши знайти. Він згадував хлопчика Йоганнеса, згадував самого себе в Генієнесмюлі біля фортепіано старого Йоганнесового дядька. Хлопчина, гордо поглядаючи на нього, майже з чоловічою силою відтарабанював найважчі сонати Себастьяна Баха, а він за те потай запихав йому в кишеню пакуночок цукерок. Йому здавалося, що відтоді минуло всього лише кілька днів, і він дивувався, що хлопчина й був тим Крейслером, який тепер, видно, став жертвою дивної, примхливої гри таємничих обставин. І поки він думав про ті минулі часи й про фатальні теперішні події, перед ним постала картина його власного життя.

Його батько, суворий, упертий чоловік, майже силоміць прилучив сина до мистецтва будування органів, яке для нього самого було звичайним буденним ремеслом. Він не терпів, щоб хтось інший, крім самого майстра, брався до органа, тому його підмайстри спершу мусили стати вправними теслями, олов'янниками тощо, аж тоді він їх допускав до внутрішнього механізму. Старий понад усе цінував точність, добротність і зручність інструмента, а його душі, його звучання не відчував, і це якимось дивом позначалось на тих органах, що виходили з-під його руки: їм справедливо закидали різкий, сухий звук. Крім того, старий дуже полюбляв дитячі витребеньки давніх часів. Так, до одного свого органа він приробив царів Давида й Соломона, що під час гри крутили головами, наче з подиву, кожен його інструмент був оздоблений ангелами, що били в литаври, сурмили в сурми й відмірювали такт, півнями, які махали крильми й кукурікали, тощо. Абрагам тільки тоді й міг уникнути заслуженої чи незаслуженої прочуханки й побачити батька зраділим, коли, завдяки своїй винахідливості, придумував якусь нову штуку, — скажімо, майстрував для наступного органа півня, який ще гучніше кукурікав. Боязко й палко чекав він того часу, коли, за ремісничим звичаєм, вирушить у мандри. Нарешті той час настав, і Абрагам залишив батьківську домівку, щоб більше ніколи до неї не вернутися.

Під час тих мандрів, у які він подався в товаристві інших підмайстрів, здебільшого простакуватих гультяїв, він відвідав абатство святого Власія, розташоване у Шварцвальді, й почув там славетний орган старого Йоганна Андреаса Зільбер-мана. Могутні, прегарні звуки того інструмента вперше відкрили його серцю чари гармонії, він ніби опинився в іншому світі й від тієї хвилини запалав любов'ю до мистецтва, що досі було для нього тяжким ярмом. Але тепер і все попереднє життя, оточення, серед якого він досі обертався, [508] здалися йому такими нікчемними, що він напружив усю силу, щоб вирватися з болота, яке його засмоктувало. Завдяки природженому розумові й кмітливості він домігся величезних успіхів у освіті, опанував багато наук, а все ж таки часто відчував на собі свинцеві гирі колишнього виховання і життя у ницому середовищі. К'яра, зв'язок з цією дивною, таємничою істотою був другою ясною цяткою в його житті, і ці дві події, пізнання гармонії і кохання К'яри, витворили той дуалізм його поетичного буття, що так благотворно подіяв на його терпку, але сильну натуру.

Тільки-но він лишив заїзди й шинки, де в густих хмарах тютюнового чаду лунали сороміцькі пісні, випадок чи, радше, хист до механічних іграшок, що їм він, як уже відомо ласкавому читачеві, вмів надавати відтінку таємничості, привели молодого Абрагама в цілком новий для нього світ, у середовище, де він, завжди залишаючись чужинцем, зміг утриматись лише завдяки суворій манері спілкування з людьми, яка відповідала його вдачі. Та манера ставала дедалі суворішою, і оскільки вона не була виявом простацької брутальності, а ґрунтувалась на ясному, здоровому людському розумові, правильних поглядах на життя і породженій ними злучній іронії, то й виходило, що там, де юнака тільки терпіли, не збивали з ніг, дозрілого чоловіка, в якому вбачали небезпечний елемент, дуже поважали. Нема легше, як імпонувати певним значним особам, що завжди стоять далеко нижче від того рівня, який начебто відповідає їм. Саме про це й подумав майстер Абрагам тієї миті, коли повернувся з прогулянки до рибальської хатини, і голосно, щиро засміявся, від чого йому трохи полегшало на серці.

Глибоку журу, раніше йому зовсім не властиву, навіяв майстрові Абрагаму яскравий спогад про ту мить у церкві абатства святого Власія і про втрачену К'яру.

— Чому, — мовив він сам до себе, — чому саме тепер так часто відкривається рана, яку я вважав давно зарубцьо-ваною? Чому я віддаюсь порожнім мріям, коли, мабуть, треба було б рішуче втрутитись у дію механізму, що його якийсь лихий дух, здається, крутить не в той бік?

Майстра тривожила думка, що його своєрідному життю й діяльності невідомо звідки загрожує небезпека, та потім, як ми вже казали, плин його міркувань звернув на значних осіб, він посміявся з них і відразу відчув полегшення.

Він зайшов до рибальської хатини, щоб нарешті прочитати Крейслерового листа. [509]

А в князівському замку відбувалося щось дивовижне. Лейб-медик сказав:

— Неймовірно! Такого ще не було в практиці! Це виходить за межі будь-якого досвіду!

Княгиня:

— Так і мало статися, і князівна не скомпрометована! Князь:

— Я суворо заборонив це, але челядь, та crapute(1), ті віслюки, зовсім не мають вух!.. Тепер... хай головний лісничий подбає про те, щоб княжичеві не потрапляв до рук порох!

(1) Потолоч (франц.).

Радниця Бенцон:

— Хвалити бога, вона врятована! Тим часом князівна Гедвіга виглядала у вікно своєї спальні й подеколи брала кілька акордів на гітарі, тій самій, що її Крейслер сердито викинув у кущі, а потім отримав назад із Юліїних рук, як він казав, освяченою. На канапі сидів княжич Ігнатій і, обливаючись слізьми, скиглив: "Боляче, боляче", — а перед ним — Юлія, що старанно терла в срібну миску сиру картоплю.

Все це стосувалося тієї події, яку лейб-медик цілком справедливо назвав неймовірною і такою, що виходить за межі будь-якого досвіду.