Життєва філософія кота Мура - Сторінка 46

Княжич Ігнатій, як ласкавий читач уже не раз помічав, зберіг грайливу невинність і щасливу безпосередність шестирічного хлопчика, а тому кохався в різних іграшках. Серед них була й маленька, вилита з металу гармата, що її княжич використовував для своєї улюбленої гри, яку, проте, влаштовував дуже рідко, бо до неї потрібні були ще деякі речі, які він не завжди мав під рукою, а саме: пучка пороху, чимала шротина і пташка. Коли ж він мав усе це, то шикував своє військо, влаштовував військовий суд над пташкою, що зчинила повстання у втрачених володіннях його вельможного татуся, наладовував гармату і вбивав пташку, спершу намалювавши на грудях у неї чорне серце і прив'язавши її до свічника. Та часом гармата не влучала в ціль, і тоді він докінчував цілком заслужену страту державного злочинця складаним ножиком.

Фріц, десятирічний син садівника, спіймав княжичеві гарненьку строкату коноплянку і, як завжди, отримав за неї крону. Княжич негайно ж закрався до мисливської комори, де саме не було мисливців, справді знайшов там торбину зі шротом та ріг з порохом і запасся всім, що йому було потрібне [510] для екзекуції. Він уже хотів розпочати її, бо строкатий повстанець пищав і всіма приступними йому способами намагався вирватись, коли раптом згадав, яка слухняна стала князівна Гедвіга, й подумав, що негарно було б позбавити її такої втіхи, хай і вона побачить страту малого державного злочинця. Отож він узяв коробку, в якій містилось його військо, під одну пахву, гармату під другу, пташку затис у жменю й тихесенько, бо князь заборонив йому відвідувати сестру, подався до спальні князівни. Вона лежала вбрана на канапі в такому самому каталептичному стані. На лихо, але, як ми побачимо далі, й на щастя, камеристка саме десь вийшла.

Княжич, не зволікаючи, прив'язав пташку до свічника, вишикував своє військо лавами й наладував гармату. Потім підняв князівну з канапи, підвів до столу й оголосив їй, що тепер вона буде генералом, який командуватиме військом, а сам він лишиться князем-володарем, а крім того, вистрілить з гармати, яка вб'є повстанця. Надмір порохових запасів підвів княжича, і він не лише занадто сильно наладував гармату, а ще й розсипав порох по столі. Тільки-но він запалив гніт, пролунав страшний вибух, а до того ще й загорівся розсипаний порох, добре обпікши княжичеві руку. Він голосно закричав і навіть не помітив, що князівна, коли гармата вистрілила, каменем упала на підлогу. Луна від вибуху покотилась коридорами, всі кинулись до спальні, передчуваючи біду, і навіть князь із княгинею, забувши про всякий етикет, вбігли туди разом із челяддю. Камеристки підвели князівну й поклали на канапу, зразу ж послано по лейб-медика й по хірурга. Князь, побачивши на столі іграшки, миттю збагнув, що сталося, і, гнівно блискаючи очима, крикнув княжичеві, який верещав і лементував на цілу кімнату:

— Бачиш, Ігнатію, що виходить із твоїх дурних дитячих витівок! Дай, хай тобі помастять обпечене місце, і не реви, мов якесь старченя з вулиці! Тобі треба було б дати доброї березової каші... по... зад... — губи в князя затремтіли, він Ще щось сказав, але так, що не можна було втямити жодного слова, і велично вийшов з кімнати.

Челядь заніміла з жаху: це втретє князь називав княжича просто Ігнатієм і звертався до нього на "ти", і щоразу це було ознакою шаленого, ледве стримуваного гніву.

Коли лейб-медик оголосив, шо настала криза й він сподівається швидкого кінця небезпечної хвороби князівни і її [511] цілковитого одужання, княгиня мовила набагато стримані-ше, ніж можна було очікувати:

— Dieu soit loue!(1) Хай мені повідомлять, як вона далі себе почуватиме.

(1) Хвалити бога! (Франц.)

Зате вона ніжно обняла заплаканого княжича, ласкаво втішила його й вийшла слідом за князем.

Тим часом Бенцон, що вирішила провідати з Юлією бідолашну князівну, прибула до замку. Почувши, що сталося, вона кинулась до Гедвіжиної спальні, підбігла до канапи, опустилась навколішки, схопила хвору за руку і втупилась у неї поглядом. Юлія, обливаючись гарячими слізьми, вже гадала, що її щира товаришка засне навіки. Зненацька Гед-віга глибоко відітхнула й мовила глухим, ледве чутним голосом:

— Він убитий?

Княжич Ігнатій, хоч йому й боліло, миттю перестав плакати й відповів, засміявшись з великої радості, що страта все ж таки відбулася:

— Так, так, сестро... князівно, убитий на смерть! Застрілений просто в серце!

— Авжеж, — озвалась князівна і знов заплющила очі, — я знаю. Я бачила краплю крові, що витекла з його серця, але вона впала в мої груди, і я застигла, обернулася в кристал, тільки та крапля була жива в моєму трупі!

— Гедвіго, — тихо, лагідно мовила Бенцон. — Гедвіго, прокиньтесь від своїх прикрих, лихих марень! Гедвіго, ви впізнаєте мене?

Князівна легенько махнула рукою, наче просила, щоб її лишили саму.

— Гедвіго, — повела далі Бенцон, — Юлія тут.

На Гедвіжиному обличчі майнула ледь помітна усмішка. Юлія нахилилась над нею і тихенько поцілувала її в побілілі уста. Тоді Гедвіга ледь чутно прошепотіла:

— Тепер уже все минуло, я відчуваю, що через кілька хвилин буду цілком здорова.

Ніхто досі не подбав про маленького державного злочинця, що з розпанаханими грудьми лежав на столі. Тепер Юлія помітила його, і тільки цієї хвилини вона збагнула, що княжич Ігнатій знов грався в огидну, ненависну їй гру.

— Княжичу, — сказала вона, і шоки в неї спаленіли, — княжичу, яку вам кривду вчинила бідолашна пташка, що ви [512] її безжально вбили тут у кімнаті? Це справді дурна, жорстока гра. Ви давно вже обіцяли мені, що більше не гратиметесь у неї, а проте не дотримали слова. Та як ви ще хоч раз візьметесь за своє, то я більше ніколи не розставлятиму ваших чашок, не вчитиму ваших ляльок говорити й не розповідатиму вам про водяника!

— Не гнівайтесь, — запхикав княжич, — не гнівайтесь, панно Юліє! Але той строкатий шельма був запеклий злочинець. Він потай повідтинав моїм солдатам поли, а крім того, зчинив бунт. Ой боляче... Боляче!

Бенцон глянула на княжича, тоді, дивно усміхаючись, на Юлію і сказала:

— Чого б то голосити через якісь там обпечені пальці! Але й справді, той хірург десь застряв зі своєю мастю. Та нічого, простий домашній засіб добре помагає і непростим людям. Принесіть сирої картоплі! — Вона рушила до дверей, та раптом, ніби їй сяйнула якась думка, зупинилась, вернулася назад, обняла Юлію, поцілувала її в чоло й мовила: — Ти моя люба, добра дитина й завжди будеш в усьому такою, як повинна бути! Тільки бережися екзальтованих, божевільних шаленців і не відкривай свого серця лихим чарам їхніх звабливих балачок! — Вона ще раз допитливо глянула на князівну, що, здавалось, тихо, солодко спала, і вийшла з кімнати.

З'явився хірург із величезним пластирем у руках, велемовно запевняючи, що він давно вже чекав на вельможного княжича у його покоях, бо навіть у голові собі не покладав, що вельможний княжич може сидіти в спальні вельможної князівни. Він хотів підійти з пластирем до княжича, але камеристка, що принесла кілька великих картоплин у срібній мисці, заступила йому дорогу й почала запевняти, що найкращий засіб від опіків — терта картопля.

— А я сама, — підхопила Юлія, беручи в камеристки миску, — я сама гарненько приготую вам, княжичу, пластир.

— Вельможний пане, — злякано мовив хірург, — опам'ятайтесь! Домашній засіб на обпечені пальці високої особи князівської крові! Наука, тільки наука може і повинна допомогти в цьому випадку!

Він знов рушив до княжича, але той відсахнувся від нього й закричав:

— Геть звідси, геть! Хай панна Юлія приготує мені пластир, а наука хай ушивається з кімнати! [513]

І наука вшилася разом зі своїм хваленим пластирем, кидаючи на камеристку вбивчі погляди.

Юлія чула, що князівна дихає глибше й глибше, та як же вона здивувалась, коли

(М п. д.) заснути. Я без кінця перевертався на своїй постелі, пробував лягти і так і сяк. Я то витягався на весь зріст, то скручувався калачиком, поклавши голову на м'які лапи й елегантно обгорнувшись хвостом так, що він затуляв мені очі, то відкидався набік, витягнувши перед собою нерухомі лапи і, наче неживого, звісивши з постелі хвоста, — та все дарма, нічого не допомагало! Мої думки й уявлення ставали дедалі плутаніші, уриваніші, аж поки нарешті я поринув у те марення, яке не можна назвати сном, а хіба що двобоєм між спанням і неспанням, як слушно запевняють Моріц, Давідзон, Нудов, Тідеман, Вінгольт, Райль, Шуберт, Клюге та інші фізіологи, які писали про сон і сновидіння і яких я не читав.

Яскраве сонце вже заглядало до господаревої кімнати, коли я цілком прокинувся від того марення, від тієї боротьби між спанням і неспанням. Але що мене чекало, яке було моє пробудження! О юначе котячого роду, що читаєш ці рядки, нашорош вуха і будь уважний, щоб не проґавити моралі моєї розповіді! Хай тебе не лишать байдужим мої слова про стан, невимовну безпросвітність якого я можу змалювати тільки бляклими барвами. Хай тебе, кажу, не лишить байдужим цей стан, і будь якомога обережніший, коли тобі вперше випаде нагода втішатися котячим пуншем у товаристві котів-буршів. Хлебчи його потроху, а якщо це комусь не сподобається, пошлись на мене і на мій досвід, хай твоїм авторитетом буде кіт Мур, якого, я думаю, всі визнають і поцінують.

Отже, слухай! Щодо фізичного стану, то я почував себе знесиленим і нещасним, та ще дужче мучило мене інше: зухвалі, ненормальні домагання шлунка, яких саме через їхню ненормальність не можна було вдовольнити і через які тільки дарма бурчало в животі; навіть мої розшарпані нерви не витримували, я весь хворобливо тремтів і сіпався від постійного фізичного бажання і неспроможності його вдовольнити. То був страшний стан!

Та, може, ще більшої скрухи завдавав мені душевний неспокій. На серці в мене лежав тяжкий гніт, я щиро каявся, коли думав про вчорашній день, хоч, власне, не вважав свою поведінку ганебною, мене опанувала цілковита байдужість [514] до всіх земних благ, я зневажав усі земні втіхи, всі щедроти природи, мудрість, розум, дотеп і т. д. Найбільших філософів, найталановитіших поетів я ставив не вище, як ганчір'яних ляльок, яких смикають за ниточки, а найгірше, що ця зневага поширювалась і на мене самого, й мені починало здаватися, що я тільки жалюгідний мишачий пострах.