Життєва філософія кота Мура - Сторінка 53

По-вашому, я й досі хвора, а я ніколи ще не почувала себе такою дужою і здоровою. Дивний напад, що стався зі мною, налякав вас, а проте може бути, що такі електричні Удари, які зупиняють усю життєву діяльність, мені якраз потрібніші й корисніші за всі засоби, що їх, утішаючи сама себе нікчемною ілюзією, пропонує немудра, убога наука. Яким жалюгідним здається мені той лейб-медик, що вважає, нібито з людським організмом можна поводитись так [541] само, як з годинниковим механізмом, — почистити його і знов накрутити. Мені аж моторошно стає від його крапель та есенцій. Невже від цих речей має залежати моє життя і моє щастя? Якщо так, то наше земне існування — тільки жахливий, недобрий жарт світового духу.

— Саме це надмірне хвилювання, — перебила Юлія князівну, — саме це надмірне хвилювання й доводить, що ти ще хвора, люба Гедвіго, і тобі треба берегтися набагато більше, ніж ти бережешся.

— 1 ти хочеш уколоти мене! — вигукнула князівна, швидко схопилася, підбігла до вікна, відчинила його й виглянула в парк.

Юлія пішла за нею, обняла її однією рукою і ніжно, сумно попросила, щоб вона остерігалася осіннього вітру й намагалась якомога зберегти спокій, що його лейб-медик уважав таким цілющим для неї. Але князівна відповіла, що саме холодне повітря з відчиненого вікна бадьорить і зміцнює її.

Зі щирим почуттям, що йшло з глибини серця, Юлія завела мову про недавнє минуле, коли над ними був запанував якийсь похмурий, грізний дух, про те, що їм треба напружити всю свою душевну силу, щоб не розгубитися від страшних подій, які їй самій навіяли крижаний страх, — так можуть лякати людину хіба що привиди. Вона мала на увазі перш за все загадкову сутичку княжича Гектора з Крей-слером, за якою, мабуть, стоїть щось жахливе, бо ж усе аж надто явно свідчить про те, що бідолашний Йоганнес мав загинути від руки мстивого італійця і врятувався, як запевняє майстер Абрагам, тільки дивом.

— І той страшний княжич повинен був стати твоїм чоловіком? — сказала Юлія. — Ні, ніколи! Слава Всевишньому, ти врятована! Він уже ніколи не вернеться сюди. Правда, Гедвіго? Ніколи!

— Ніколи! — відповіла князівна глухо, майже нечутно. Потім глибоко зітхнула й повела далі, наче крізь сон: — Так, хай цей чистий небесний вогонь тільки світить і гріє, а не обпалює пекучим полум'ям, а з душі митця хай сяє втіленою в життя мрією вона сама, його любов! Так ти казав тут, на цьому місці...

— Хто тобі казав це? — вигукнула Юлія, вражена до глибини душі. — Про кого ти згадала, Гедвіго?

Князівна провела рукою по лобі, наче силувала себе вернутись до дійсності, від якої далеко полинула думками. Потім, хитаючись, дійшла з Юліїною допомогою до канапи [542] і, геть знеможена, опустилась на неї. Юлія, стурбована станом князівни, хотіла покликати камеристок, проте Гедвіга ніжно посадила її поряд із собою на канапу й прошепотіла:

— Ні, сестро! Побудь ти біля мене, більше нікого не треба! Ти злякалася, що мене знов напала хвороба? Ні, це була думка про найбільшу втіху, така навальна, що моє серце мало не розірвалось від неї, а райський захват обернувся в смертельний біль. Побудь біля мене, сестро, ти й сама не знаєш, яку дивовижну, чарівну владу маєш наді мною! Дай я загляну в твою душу, як у ясне, чисте дзеркало, щоб побачити в ньому саму себе! Юліє, часто мені здається, що на тебе находить небесне натхнення і слова, які, мов подих любові, злітають з твоїх солодких уст, — втішне пророцтво. Юліє, сестро, будь зі мною, не покидай мене ніколи... ніколи!

На цьому слові князівна, міцно тримаючи Юлію за руку, заплющила очі й знову впала на канапу.

Юлія вже звикла до того, що в Гедвіги бувають напади хворобливого перенапруження, але цей теперішній її пароксизм був якийсь дивний, дивний і загадковий. Раніше то була палка озлість, викликана невідповідністю внутрішнього почуття життєвим обставинам, озлість, що доходила майже до ненависті, ображаючи невинну душу Юлії. А тепер здавалося, що Гедвіга, як ніколи досі, зломлена журбою і якимось невимовним горем, і той невтішний сум любої товаришки і зворушив Юлію, і сповнив страхом за неї.

— Гедвіго, — вигукнула вона, — люба Гедвіго, я не покину тебе, нема серця відданішого і прихильнішого до тебе за моє, але скажи, о скажи, звірся мені, яка біда точить тебе? Я тужитиму, я плакатиму разом з тобою!

І тоді на обличчі в Гедвіги майнула дивна усмішка, щоки її ледь порожевіли, і, не розплющуючи очей, вона тихо прошепотіла:

— Юліє, ти не закохана, правда ж?

Це запитання князівни якось чудно вразило Юлію, вона здригнулася від раптового страху.

В чиєму дівочому серці не озивається передчуття кохання, цієї чи не головної передумови жіночого існування, бо тільки закохана жінка — цілком жінка? Але чиста, дитинна, побожна душа не слухає цього передчуття, не хоче з'ясовувати його, з хтивою цікавістю відкривати солодку таємницю, що виявиться аж тієї миті, яку віщує невиразна млість. Саме так було з Юлією, коли вона зненацька почула висловленим те, про що не зважувалась думати, і, злякана, ніби [543] їй закинули якийсь гріх, який вона сама чітко не усвідомлювала, дівчина силкувалася заглянути глибоко в свою душу й побачити, що там діється.

— Юліє, — знов спитала князівна, — ти не закохана? Скажи мені! Будь щирою!

— Як чудно, — відповіла Юлія, — як дивно ти мене питаєшся про це. Що я можу й що повинна тобі відповісти?

— Скажи, о скажи! — благальне мовила князівна. Раптом душу Юлії осяяло світло, і вона знайшла слова, щоб виповісти те, що виразно побачила у своєму власному серці.

— Що діється, — почала вона дуже поважно і спокійно, — що діється у твоїй душі, Гедвіго, коли ти питаєш мене таке? Що для тебе кохання, про яке ти кажеш? Правда ж, треба відчувати такий могутній, непереборний потяг до коханого, щоб жити тільки думками про нього, щоб задля нього цілком відмовитись від свого "я", щоб лише в ньому вбачати всі свої прагнення, всі надії, всі жадання, весь світ? І це почуття має підносити нас на вершини блаженства? У мене голова крутиться від такої висоти, бо звідти мені видно безодню з усіма жахами неминучої загибелі. Ні, Гедвіго, це кохання, таке саме страхітливе, як і гріховне, не запанувало в моїх грудях, і я твердо віритиму, що моє серце лишиться навіки чистим, навіки вільним від нього. Але може, звичайно, статися, що ми вирізнимо якогось чоловіка з-посеред усіх інших, відчуємо до нього глибоку пошану чи навіть справді чоловіча сила його видатного розуму викличе в нас щирий захват. Навіть більше: в його присутності нас охоплюватиме якесь приємне, загадкове почуття, що підійматиме нас у власних очах, нам здаватиметься, що наш дух тільки тепер прокинувся, що нам тільки тепер усміхнулось життя, ми радітимем, коли він приходитиме, й сумуватимем, коли він ітиме від нас. Ти звеш це коханням? Коли так, то чому мені не признатися тобі, що наш зниклий Крейслер викликав у мені це почуття і що мені його дуже бракує.

— Юліє, — вигукнула князівна, раптом підвівшись і пронизуючи Юлію палючим поглядом, — Юліє, чи можеш ти уявити його в обіймах іншої, не відчувши невимовної муки?

Юлія спаленіла й голосом, у якому бриніла глибока образа, відповіла:

— Я ніколи не уявляла його в своїх обіймах!

— Ох, ти його не кохаєш! Ти його не кохаєш! — різко крикнула князівна і знов упала на канапу. [544]

— О, якби він вернувся! — мовила Юлія. — Почуття, яке я маю до цього дорогого мені чоловіка, чисте й невинне, і якщо я ніколи більше не побачу його, однаково думка про нього, незабутнього, освітлюватиме моє життя, як прекрасна ясна зірка. Але він напевне повернеться! Бо як може...

— Ніколи, — перебила її князівна гостро і твердо, — ніколи він не зможе, не матиме права вернутися, бо, кажуть, він перебуває в Канцгаймському абатстві і скоро, зрікшись світу, вступить в орден святого Бенедикта.

На очах у Юлії з'явились ясні сльози, вона мовчки підвелася й відійшла до вікна.

— Твоя мати, — повела далі князівна, — твоя мати правду каже, цілковиту правду. Добре, що його немає з нами, того божевільного, який, мов лихий дух, удерся в затишок нашого серця і зранив наші душі. А музика була тими чарівними тенетами, якими він нас обплутав. Я не хочу більше ніколи його бачити!

Князівнині слова були для Юлії мов удари кинджала, вона схопила капелюшок і шаль.

— Ти хочеш піти від мене, моя мила приятелько? — вигукнула князівна. — Лишись, лишись зі мною і втіш мене, якщо можеш! Ці зали, цей парк наповнені страхом і тривогою! — Князівна підвела Юлію до вікна, показала на павільйон, де жив ад'ютант княжича Гектора, і мовила глухим голосом: — Глянь туди, Юліє, ті стіни приховують грізну таємницю! Кастелян і садівники запевняють, що, відколи поїхав княжич Гектор, там ніхто не живе, що двері міцно замкнені, а проте... О, глянь туди, глянь! Хіба ти не бачиш там, у вікні...

Справді, Юлія помітила у вікні, прорізаному у фронтоні павільйону, темну постать, що відразу ж зникла.

Юлія, відчуваючи, як судомно здригається князівнина рука в її долоні, висловила думку, що тут не може бути й мови про якусь грізну таємницю чи про щось неприродне, дуже можливо, що то просто хтось із челяді, не спитавшись дозволу, користується павільйоном. Його можна негайно обшукати, і таким чином зразу з'ясується, що то за постать видно у вікні. Князівна у відповідь на це сказала, що старий вірний кастелян давно вже на її бажання зробив це й запевнив її, що в цілому павільйоні не знайшов ніде й сліду живої істоти.

— Послухай, — повела далі князівна, — послухай, що сталося три ночі тому! Ти знаєш, що від мене часто тікає сон і [545] що я тоді встаю і ходжу по кімнатах, аж поки стомлюся і та втома допоможе мені заснути. І ось три ночі тому безсоння привело мене до цієї кімнати. Зненацька я помітила, як по стіні майнув мерехтливий відблиск світла. Я виглянула у вікно й побачила чотирьох чоловіків. Один із них ніс потайний ліхтар. Вони подалися в напрямку павільйону й там зникли, але я не помітила, чи вони зайшли в нього, чи ні. Та незабаром засвітилося те саме вікно, що ти оце бачила, і в ньому замиготіли тіні. Потім там знов погасло, зате на кущі біля павільйону впала смуга яскравого світла, мабуть, з відчинених дверей. Світло дедалі ближчало, аж поки нарешті з кущів з'явився чернець-бенедиктинець, що ніс у лівій руці смолоскип, а в правій розп'яття.