Життєва філософія кота Мура - Сторінка 54

За ним ішло четверо чоловіків, несучи на плечах мари, покриті чорним покривалом. Вони встигли пройти лише кілька кроків, як раптом дорогу їм заступила якась постать, загорнута в широкий плащ. Вони зупинилися й поставили мари на землю. Чоловік у плащі стяг із них покривало, і стало видно труп. Я мало не знепритомніла й тільки встигла помітити, що чоловіки знов узяли мари на плечі і квапливо пішли за ченцем широкою кружною дорогою, яка недалеко звідси виводить із парку на шлях до Канцгаймського абатства. Відтоді ця постать з'являється у вікні. Може, то привид забитого лякає мене.

Юлія була схильна вважати все те, що розповіла Гедвіга, сном або, якщо князівна справді стояла біля вікна, облудною грою розпаленої уяви. Ким міг бути той мрець, якого з такими таємничими церемоніями винесли з павільйону? Адже в замку ніхто не зник. І хто б повірив, що той невідомий мрець ще й з'являється ночами там, звідки його винесли? Все це Юлія сказала князівні й додала, що та тінь у вікні також могла бути оптичною ілюзією чи навіть жартом старого мага, майстра Абрагама, адже відомо, що він часто влаштовує такі штуки і, може, заселив порожній павільйон привидами.

— Як швидко, — лагідно усміхаючись, мовила князівна, що цілком опанувала себе, — як швидко ми знаходимо пояснення, коли станеться щось дивовижне, надприродне! А щодо мерця, то ти забуваєш, що сталося в парку перед тим, як Крейслер залишив нас.

— Ради бога, — вигукнула Юлія, — невже справді сталося жахливе? Хто загинув? Від чиєї руки?

— Ти ж бо знаєш, — повела далі Гедвіга, — ти ж бо знаєш, сестро, що Крейслер живий. Але живий і той, хто в тебе [546] закоханий. Не дивись на мене так перелякано! Невже ти не здогадувалась давно про те, що я маю тобі сказати? Ти повинна знати все, бо це може занапастити тебе, якщо й далі приховувати його від тебе. Княжич Гектор кохає тебе, так, тебе, Юліє, кохає палко й шалено, як усі італійці. Я була його нареченою, я й тепер його наречена, але його кохана ти, Юліє. — Останні слова князівна мовила гостро, з притиском, але, правда, без того особливого відтінку, якого додає почуття прихованої образи.

— О господи всемогутній! — крикнула Юлія, і з очей у неї бризнули сльози. — Гедвіго, ти хочеш розбити моє серце? Який похмурий дух говорить твоїми устами? Ні, ні, якщо тобі так хочеться, то зганяй на мені, бідолашній, свої прикрощі і врази, яких тобі заподіяли тяжкі сни, я радо все витримаю, але ніколи не повірю, що це твоє страшне марення може бути правдою! Гедвіго, отямся, ти ж бо вже не наречена того жахливого чоловіка, що з'явився до нас, як сама загибель! Він ніколи вже не повернеться, і ти ніколи не належатимеш йому!

— Ні, повернеться, — заперечила князівна, — повернеться! Заспокойся, сестро! Може, тільки тоді, коли церква з'єднає мене з княжичем, зникне страхітливе життєве непорозуміння, що завдає мені такої муки. Тебе врятує дивна примха долі. Ми розлучимося з тобою, я поїду зі своїм чоловіком, а ти лишишся тут!

Князівна урвала свою мову від хвилювання, Юлія також не здатна була вимовити й слова. Обидві мовчки, обливаючись слізьми, кинулись одна одній в обійми.

Доповіли, що чай подано. Юлія, завжди така спокійна й розважна, тепер була збуджена до краю. їй не можна було залишатися в товаристві, і мати залюбки дозволила їй піти додому. Князівні також потрібен був спокій.

Панна Нанетта у відповідь на розпитування княгині запевнила її, що князівна пополудні і ввечері почувала себе дуже добре, але захотіла лишитися на самоті з Юлією. Наскільки вона могла побачити з сусідньої кімнати, князівна і Юлія розповідали одна одній різні історії, а також грали комедію, то сміючись, то плачучи.

— Милі дівчата, — тихенько мовив гофмаршал.

— Aimable(1) князівна і мила дівчина! — поправив його князь, блиснувши на нього сердито витріщеними очима. [547]

(1) Ласкава (франц.).

Збентежений своєю жахливою похибкою, гофмаршал ковтнув, не пожувавши, добрий шмат сухаря, змоченого в чаї. Але сухар застряв йому в горлянці, і він так страхітливо закашлявся, що змушений був швиденько вийти із зали. Ганебної смерті від задушення він уник тільки завдяки придворному квартирмейстерові, який у передпокої досвідченим кулаком виконав у нього на спині, мов на литаврах, гармонійне соло.

Після таких двох порушень етикету гофмаршал побоявсь допуститися ще й третього, тому не зважився вернутись до зали, а попросив квартирмейстера вибачитись перед князем за його раптовий напад хвороби.

Гофмаршалова відсутність розладнала партію у віст, яку звичайно влаштовував після чаю князь.

Коли приготували гральні столи, всі завмерли в напруженому очікуванні, що зробить князь у цьому критичному випадку. Але князь не зробив нічого, лише дав їм знак сідати до гри, а сам узяв за руку радницю Бенцон, підвів її до канапи, посадовив і сам сів біля неї.

— Мені було б прикро, — мовив він лагідно й тихо, як завжди, коли звертався до Бенцон, — мені було б прикро, якби гофмаршал удавився сухарем. Проте він, здається, дуже неуважний, як я вже не раз помічав, бо назвав князівну Гедвігу дівчиною, а тому з нього був би нікчемний гравець у віст. Узагалі, дорога Бенцон, мені сьогодні дуже бажано й приємно було б замість грати у віст конфіденціально перекинутися з вами тут, на самоті, кількома словами, як раніше. Ах, як раніше! Ну, ви ж знаєте мою прихильність до вас, люба пані! Вона ніколи не може скінчитися, князівське серце завжди вірне, якщо тільки непереборні обставини не змусять його повестись інакше.

На цьому слові князь поцілував руку Бенцон набагато ніжніше, ніж, здавалося б, дозволяли його становище, вік і оточення. Очі в Бенцон радісно заблищали, і вона запевнила князя, що давно вже чекає нагоди поговорити з ним конфіденціально, бо має сказати йому немало такого, що не буде йому неприємне.

— Знайте ж, — мовила Бенцон, — знайте ж, ваша ясновельможність, таємний радник посольства знов написав, що наша справа раптом повернула на краще, що...

— Тихіше, — перебив її князь, — тихіше, шановна, жодного слова про державні справи! Князь також носить халат і надягає нічний ковпак, коли, майже зломлений тягарем влади, [548] іде на відпочинок, з чого, правда, був винятком Фрідріх Великий, король прусський, що, як вам, певне, відомо, бо ви жінка начитана, навіть спати лягав у фетровому капелюсі. Одне слово, князеві, я вважаю, також властиве чимало того, що... ну, того, на чому, як кажуть люди, грунтуються так звані приватні стосунки, як-от подружнє почуття, батьківські радощі і так далі, і він неспроможний зовсім звільнитися від цих почуттів, принаймні можна вибачити йому, як він віддається їм у ті хвилини, коли держава, турботи про дотримання звичаю при дворі і в країні не забирають усієї його уваги. Дорога Бенцон, тепер саме така хвилина! У мене в кабінеті лежать сім уже підписаних паперів, і дозвольте мені тепер зовсім забути, що я князь, дозвольте мені тут за чаєм бути тільки батьком родини, "Німецьким батьком родини" барона фон Геммінгена. Дозвольте мені поговорити про моїх... так, про моїх дітей, які завдають мені стільки клопоту, що мене часто поймає зовсім непристойна тривога.

— Мова буде, — ущипливим тоном спитала Бенцон, — мова буде про ваших дітей, ваша вельможність? Тобто про княжича Ігнатія та князівну Гедвігу. Говоріть, ваша вельможність, говоріть, може, я зумію дати вам пораду і втішити вас, як майстер Абрагам.

— Так, — повів далі князь, — так, порада і втіха мені часом необхідні. Отже, шановна Бенцон, спершу щодо Ігнатія. Йому, певна річ, не потрібні розумові здібності, якими природа звичайно наділяє тих, хто інакше через своє низьке походження лишився б темним і ні на що не здатним, а проте йому можна було б побажати більше esprit(1), бо він як є, так і лишиться simple(2)! Ви тільки гляньте, он він сидить, дриґає ногами, раз по раз кладе не ту карту й хихотить та регочеться, наче семирічний хлопчик! Бенцон, entre nous soit dit(3), його навіть не вдається навчити мистецтва письма в тих межах, у яких воно йому потрібне, — його князівський підпис скидається на якусь закарлючку. Господи милосердний, що далі буде! Недавно, коли я заглибився в державні справи, мене потривожив огидний гавкіт під вікном. Я виглянув надвір, щоб прогнати набридливого шпіца, і що я побачив? Ви не повірите, люба пані! То був княжич, що, гавкаючи, мов божевільний, бігав за сином садівника. Вони [549] гралися в зайця й собаку! Є в цьому хоч якийсь глузд? Хіба це князівські розваги? Чи княжич колись досягне хоч якоїсь самостійності?

(1) Розуму (франц.).

(2) Дурником (франц.).

(3) Між нами кажучи (франц.).

— Тому необхідно, — відповіла Бенцон, — якнайшвидше одружити княжича й вибрати йому дружину, врода, принадність і ясний розум якої збудили б його приспані почуття і яка мала б таке добре серце, що цілком спустилася б до його дитинності, щоб потім помалу підняти його до свого рівня. Жінці, що буде належати княжичеві, ці риси необхідні, щоб вирятувати його з душевного стану, який — мені боляче казати це, ваша ясновельможність, — врешті може перейти у справжнє божевілля. Саме тому вирішальну роль у виборі нареченої повинні грати саме ці рідкісні риси, а на походження треба менше зважати.

— Ніколи, — сказав князь, наморщивши лоба, — ніколи в нашому роду не було мезальянсів, тож киньте цю думку, яку я не можу схвалити. Всі інші ваші побажання я завжди готовий був виконати і так само готовий їх виконати й тепер!

— Я цього не помічала, ваша ясновельможність! — гостро заперечила Бенцон. — Як часто справедливим побажанням доводилось замовкати задля химерних міркувань. Але є домагання, що стоять вище за будь-які умовності.

— Laissons cela(1), — перебив князь радницю, відкашлявшись і взявши пучку табаки. Хвилю помовчавши, він повів далі: — Ще більше, ніж княжич, мене турбує князівна. Скажіть, Бенцон, як могло вийти, щоб від нас народилася дочка з такою дивною вдачею, а надто з такою чудною хворобливістю, що збиває з пантелику самого лейб-медика? Хіба княгиня не тішилася завжди квітучим здоров'ям, хіба вона була схильна до загадкових нервових нападів? А сам я хіба не був завжди здоровий духом і тілом? Як же в нас могла народитись дитина, що, хоч як мені гірко признатися в цьому, часто здається зовсім божевільною? Вона відкидає всі правила доброзвичайності, обов'язкові для особи князівського роду!

(1) Облишмо це (франц.).

— Для мене також, — відповіла Бенцон, — для мене також організм князівни незбагненний.