Життя - Сторінка 13

Якась задумлива меланхолія, якесь невиразне розчарування в житті опанували її душу. Чого їй бракувало? Чого вона бажала? Вона й сама не знала цього. В ній зовсім не було потягу ні до світського життя, ні до веселих розваг, ні до можливих утіх; та й яких утіх? Наче старі вилинялі від часу крісла у вітальні, все помалу знебарвлювалося в її очах, все стиралось, набирало блідих, тьмяних відтінків.

Взаємини її з Жюльєном цілком змінилися. Після повернення з весільної подорожі він здавався зовсім іншим, ніби актор, що, скінчивши свою роль, знов прибрав свого звичайного вигляду. Він майже не звертав на неї уваги, навіть майже не розмовляв з нею. Раптом зникли всі сліди його кохання; і рідко коли заходив він уночі до її спальні.

Він узяв на себе керування всім маєтком і будинком, переглядав рахунки, зменшував витрати, дошкуляв селянам і, набувши вигляду справжнього дворянина-фермера, втратив той блиск і елегантність, що були в ньому до одруження.

Він не вилазив зі старої, вкритої плямами оксамитної мисливської куртки з мідними гудзиками, яку знайшов у своїй ще парубоцькій шафі. З недбалістю, характерною для людей, яким вже не треба подобатись, він перестав навіть голитися, і його довга, погано підстрижена борода страшенно його спотворювала.

Він не дбав уже і про свої руки і щоденно випивав після кожної їди чотири-п’ять чарок коньяку.

Жанна спробувала було звернутись до нього з ніжним докором, але він грубо відповів:

— Дай мені спокій, чуєші — і вона не наважувалась більше давати йому поради.

Вона примирилася з цими змінами так легко, що сама з цього дивувалася. Він став чужим для неї, душа і серце його були для неї закриті. Вона часто думала про це, питаючи себе, як це так трапилося, що, зустрівшись, покохавши одне одного, нарешті, одружившись у пориві пристрасті, вони раптом стали такими чужими одне одному, ніби ніколи й не спали поруч.

І чому вона майже не страждала, почуваючи себе пшину тою? Чи таке взагалі життя? Чи вони помилилися? Невже нічого не залишилося вже для неї в майбутньому?

Коли б Жюльєн зостався таким же вродливим, чепурним, елегантним, чарівним, може, вона б страждала дужче?

Було вирішено, що після Нового року молоді зостануться жити самі, а батько та мати поїдуть до Руана, де й проживуть кілька місяців у своєму домі; молоде подружжя залишатиметься в Пеплі протягом усієї зими, щоб остаточно там улаштуватися і призвичаїтись до місця, де має проминути все їхнє життя. А втім, у них було кілька сусідів, з якими Жюльєн збирався познайомити дружину. То були Брізвілі, Кутельє та Фурвілі.

Але молоді не могли ще почати своїх візитів, бо досі не можна було закликати маляра, щоб змінив їм на кареті герби.

Барон подарував своєму зятеві стару фамільну карету, і Жюльєн ні за що в світі не погодився б поїхати до сусідніх замків, поки гербовий щит де Ламар не буде намальований поруч з гербом Ле Пертюї де Во.

Та тільки одна людина з окрузі розумілась на таємницях геральдичного орнаментування — це був маляр з Больбе-ка, на ймення Батай, якого по черзі запрошували до всіх нормандських замків розмальовувати герби на дверцятах карет.

Нарешті, якось у грудні, ранком, коли вони кінчали снідати, відчинилася хвіртка, і чоловік з коробом за спиною наблизився до будинку. То був Батай.

Його закликали до залу, запропонували сніданок, як якомусь панові, бо його фах, його постійні стосунки з усією аристократією департаменту, його обізнаність з усіма гербами та емблемами — все це надавало йому значен-пя неначе ходячої геральдики, і дворяни віталися з ним за

руку.

Зараз же наказали принести олівець та напір, і поки маляр їв, барон з Жюльєном накидали ескізи своїх гербових щитів, поділених на чотири частини. Баронеса, яка щиро кохалася в таких речах, висловлювала свою думку; навіть Жанна взяла участь у цьому обговоренні, ніби в ній раптом прокинувся якийсь інтерес.

Батай, снідаючи, висловлював свої міркування, часом брав олівець, малював проекти, наводив приклади, описував усі дворянські карети в окрузі, і здавалося, що від усієї його особи, від його слів, навіть від голосу, віяло якимось духом аристократизму.

То був маленький чоловічок із сивим, рідким волоссям і обляпаними фарбою руками; від нього пахло політурою. Ходили чутки, що колись він вчинив щось аморальне, але загальна повага з боку всіх титулованих родин давно вже стерла з нього цю пляму.

Як тільки він допив каву, його повели в каретний сарай і зняли клейонку, якою було накрито карету. Батай оглянув її, потім серйозним тоном зробив деякі зауваження з приводу розмірів, що їх, на його думку, треба було надати малюнкові, і після нового обміну думками взявся за роботу.

Незважаючи на холод, баронеса звеліла принести їй крісло, щоб вона могла стежити за малюванням гербів, і трохи згодом, наказавши принести грілку для змерзлих ніг, почала спокійно розмовляти з маляром, розпитуючи його про весілля, похорони та хрестини за останній час і тим доповнювала собі генеалогічні відомості, що їх зберігала в своїй пам’яті.

Жюльєн сидів верхи на стільці коло своєї тещі. Він курив люльку, спльовував на землю, слухав розмову баронеси й уважно стежив за тим, як Батай відтворював у фарбах його дворянську гідність.

Незабаром спинився подивитись на роботу і дядько Сі-мон, що йшов на город з лопатою на плечі. Коли ж про прихід Батая довідались на фермах, з’явилися й обидві фермерші. Ставши з обох боків баронеси, вони зачаровано повторювали:

— Дивись, то ж треба бути справжнім штукаром, щоб понамальовувати такі штучки.

Герби на обох дверцятах були закінчені тільки на другий

день, коло одинадцятої години. Зараз же зібралися всі: щоб легше було розглядати, карету викотили надвір.

Робота була бездоганна. Батая похвалили, і він пішов зі своїм коробом за спиною. А барон, його дружина, Жанна і Жюльсн одностайно вирішили, що маляр людина великих здібностей і що при іншому збігу обставин, напевно, став би справжнім художником.

З метою економії Жюльєн провів деякі реформи, які в свою чергу вимагали нових змін.

Старий фурман став садівником, кіньми віконт вирішив правити власноручно і продав виїзних коней, щоб не витрачати грошей на їх годівлю.

Потім, через те, що все ж треба мати когось, хто б доглядав коней, поки пани вийдуть з коляски, він поклав ці обов’язки на одного з хлопчиків-наймитів, пастушка на ім’я Маріус.

Нарешті, щоб забезпечити себе кіньми, він склав з Кульярами та Мартенами спеціальну умову, згідно з якою кожен з цих фермерів повинен був щомісяця, в день, який буде їм для цього призначений, приводити йому одного коня, за це вони звільнялися від обов’язку постачати живність.

І одного разу Кульяри привели велику булану шкапу, а Мартени — маленьку, біленьку та кудлату. І коли ця пара була запряжена разом в карету, Маріус, потопаючи в старій лівреї дядька Сімона, підвів її до ганку замку.

Причепурений, стрункий Жюльєн трохи нагадував колишнього елегантного Жюльєна, але довга його борода все ж надавала йому якогось вульгарного вигляду.

Він оглянув упряж, карету й маленького лакея і вирішив, що все як слід; власне, для нього мали значення лише новонамальовані герби.

Баронеса, спустившись зі своєї кімнати під руку з чоловіком, насилу влізла в карету і всілася, відкинувшись на подушки. За нею з’явилася Жанна. Вона посміялася спочатку з цієї пари коней. Білий, казала вона, доводиться внуком буланому; потім помітила Маріуса. Капелюх з кокардою насунувся хлопцеві на очі і, коли б не затримався на иосі, то зсунувся б іще нижче. Руки його зникли в широчезних рукавах, ноги, наче під спідницею, сховалися під полами лівреї, з-під яких кумедно виглядали величезні черевики. Коли Жанна побачила, як він, щоб подивитись на що-небудь, закидав назад голову, як за кожним кроком піднімав коліна, наче мав переступати струмок, і як, виконуючи накази, метушився, мов сліпий, кидаючись на всі боки, увесь поринувши та зникнувши в неосяжності своєї одежі,— її охопив непереможний, нестримний регіт.

Барон обернувся, побачив збентеженого хлопчика і, перейнявшись сміхом дочки, теж розреготався, звертаючись до дружини, він неспроможний був що-небудь вимовити:

— Ди… диви-но, Ма-Ма-Маріус! Боже, який він ку-ку-медний! Який кумедний1

Баронеса нахилилась до дверцят і, глянувши на хлопчика, так затрусилася від сміху, що вся карета почала танцювати на ресорах, неначе на вибоїстій дорозі.

Але Жюльєн, весь збліднувши, запитав:

— З чого ви так смієтесь? Та ви з глузду з’їхали, чи що?

Жанна, не маючи сили заспокоїтись від судорог сміху,

безсило опустилась на сходи ганку. Те ж саме зробив і барон. А якесь конвульсивне чхання, щось подібне до невпинного кудкудакання, яке долітало з карети, свідчило, що баронеса задихається від сміху. І враз ліврея Маріуса теж почала труситися. Хлопчик, мабуть, зрозумів, у чому річ, і сам нестримно зареготав у глибині свого капелюха.

Тоді Жюльєн роздратовано кинувся до хлопця і дав йому такого ляпаса, що величезний капелюх злетів на траву. Потім, обернувшись до тестя, він промовив тремтячи^ від гніву голосом:

— Мені здається, що вам найменше пристало сміятися. Цього б не було, якби ви не розтринькали і не проїли всього свого майна. Хто ж винен, що ви розорені?

Сміх раптом урвався, і вся веселість зникла. Ніхто не промовив ні слова. Жанна, ладна вже заплакати, мовчки сіла поруч матері. Вражений і приголомшений барон вмостився навпроти жінок; а Жюльєн заліз на козли, витягши туди і хлопчика, одна щока якого опухла, а очі були повні сліз.

Дорога була сумна і здалася дуже довгою. В кареті панувало мовчання. Всі троє, похмурі, збентежені, не хотіли признатися собі в тому, що снувалося в їхніх думках. Вони добре знали, що не зможуть розмовляти про щось інше. їх опанувала болісна думка, і всі вважали за краще сумно мовчати, ніж торкатися тяжкої теми.

Нерівною риссю бігли коні повз двори ферм. Де-не-де, зникаючи за огорожами, швидко втікали від них перелякані чорні курки; іноді з гавканням гналися за каретою схожі на вовків собаки і потім вертались додому, наїжені, обертаючись, щоб ще погавкати на неї; часом якийсь парубок

у заболочених дерев’яних черевиках і надутій вітром синій блузі, що ліниво ступав своїми довгими ногами, засунувши руки в кишені, побачивши їх, збочував, щоб пропустити карету, і незграбно знімав кашкет, оголюючи рівне волосся, що злиллось на лобі.

Після кожної ферми простягалася рівнина, а вдалечині, то тут, то там, маячіли інші ферми.

Нарешті в’їхали в довгу ялинову алею, що виходила на дорогу.