Життя - Сторінка 14

Карета нахилялася, потрапляючи в глибокі мокрі вибоїни, і матуся щоразу злякано скрикувала. Брама в кінці алеї була зачинена. Маріус сплигнув відчинити її, і, обігнувши великий газон, вони під’їхали до високого, просторого й похмурого будинку з зачиненими віконницями.

Розчинилися середні двері, і з ганку дрібними й нерівними кроками зійшов старий паралітичний слуга в червоному з чорними смугами жилеті, частину якого зверху закривав фартух. Довідавшись про прізвище гостей, він привів їх до великої вітальні, де насилу підняв завжди спущені жалюзі. Меблі в ній були покриті чохлами, годинник і канделябри обгорнуті білим полотном, а холодне вогке повітря, яке тхнуло цвіллю і чимось давно минулим, здавалося, проймало сумом легені, серце і шкіру.

Всі посідали й почали чекати. Кроки, що їх чути було в горішньому коридорі, свідчили про те, що там зчинилась незвичайна метушня. Захоплені зненацька господарі поспішали одягнутись якомога швидше. Це тривало довго. Кілька разів було чути дзвоник. Хтось то збігав, то знову підіймався сходами.

Баронеса від пронизливого холоду весь час чхала. Жюльєн ходив туди й сюди по вітальні. Жанна похмуро сиділа коло матері, барон стояв, низько нахиливши голову і притулившись спиною до мармурового каміна.

Нарешті розчинилися високі двері й показалися віконт і віконтеса де Брізвіль. Обоє були маленькі, худенькі, невизначеного віку. Вони йшли, наче підстрибуючи, манірні і збентежені. Жінка, в шовковому барвистому вбранні і маленькому вдовиному чепчику зі стрічками, говорила дуже швидко, якимсь кисленьким голосом.

Чоловік, затягнутий у парадний сюртук, кланявся гостям, м инаючи коліна. Ніс його, очі, вишкірені зуби, наче натерте воском волосся і розкішне вбрання — все блищало, як блищать речі, про які дуже дбають.

Після перших привітань і ввічливих доброзичливих слів ніхто не знав, про що говорити. Тоді без будь-якої причини

Почали — взаємно висловлювати задоволення з приводу знайомства. Кожен сподівався, що їхні добрі взаємини триватимуть і далі. Це так приємно — зустрічатися один з одним, коли доводиться жити на селі протягом цілого року.

Проте холодне повітря вітальні проймало наскрізь аж до кісток, робило голоси хрипкими. Баронеса кахикала і чхала вже безперестанку. Тоді барон подав сигнал до від’їзду.

— Як? Так скоро? Залишайтеся ще трошки! — переконували Брізвілі.

Але Жанна вже підвелася з місця, незважаючи на знаки Жюльєна, який вважав візит занадто коротким.

Брізвілі хотіли було подзвонити лакею, щоб дати розпорядження про карету, але дзвоник не дзвонив. Тоді господар швидко вийшов з вітальні і, повернувшись, повідомив, що коней поставили в стайню.

Довелося чекати. Кожен придумував, що б іще сказати. Заговорили про дощову зиму. З мимовільним дрожем Жанна запитала, що роблять протягом цілого року самотні хазяї. Але Брізвілів здивувало це питання, бо вони завжди були зайняті, складаючи багато листів до своєї розкиданої по всій Франції аристократичної рідні; тисяча мікроскопічних справ заповнювала існування цих двох людей, що (^ли манірні у своїх взаєминах, ніби чужі, вели урочисті розмови про найнезначніші речі.

Під високою почорнілою стелею величезної нежилої вітальні, де все стояло в чохлах, це подружися, таке маленьке, чистеньке й коректне, здалося Жанні муміями аристократизму.

Нарешті повз вікна проїхала карета зі своїми різномастими шкапами. Але Маріус зник. Вважаючи, що він вільний до вечора, він, певно, пішов погуляти по селу.

Розлючений Жюльєн попросив, щоб його послали додому пішки, і після багатьох взаємних привітань гості рушили до Пепля.

Як тільки зачинилися двері карети, Жанна з татусем, незважаючи на тяжке враження, що залишилося ще в них від грубості Жюльєна, почали сміятися, передражнюючи рухи й мову Брізвілів. Барон удавав чоловіка, Жанна — дружину. Але баронеса була трохи ображена в своїх аристократичних симпатіях.

— Не слід глузувати так, — сказала вона, — це дуже порядні люди, що належать до найкращих родів.

Вони замовкли, щоб не суперечити матусі, але наперекір усьому, час від часу, глянувши одне на одного, знову починали сміятись. Барон церемонно вклонявся і промовляв урочистим тоном.

— У вашому замку, в Пеплі, мусить бути дуже холодно, пані, через оцей сильний морський вітер, який цілий день дме з моря.

Вона ж надавала своєму обличчю бундючного виразу й відповідала, манірно киваючи головою, як качка у воді:

— О! Я маю, пане, що робити протягом цілого року. До того ж у нас така сила родичів, до яких треба писати. Пан де Брізвіль усі справи полишив на мене. Він пише з абатом Пеллем наукову розвідку. Вони разом складають історію церкви в Нормандії.

Баронеса, проти волі, добродушно всміхнулася і знову повторила:

— Не слід глузувати так з людей нашого кола.

Але раптом карета спинилась, і Жюльєн став гукати когось позаду. Жанна і барон, висунувшись із дверцят, помітили якусь дивну постать, що ніби котилася в їхній бік. Плутаючись ногами в розмаяних по вітру полах лівреї, нічого не бачачи з-під капелюха, що раз у раз насовувався йому на очі, махаючи рукавами, наче крилами вітряка, і чалапаючи по широких калюжах, спотикаючись об кожний камінь, поквапливо підстрибуючи, увесь забризканий грязюкою, Маріус щосили біг за каретою.

Тільки-но він наздогнав її, як Жюльєн нахилився, схопив його за комір, посадовив коло себе і, кинувши віжки, почав бити кулаком по його капелюху, який, насунувшись аж до плечей хлопчика, звучав, наче барабан. Хлопець голосив під ним, намагався втекти, сплигнути з козел, а хазяїн, тримаючи його одною рукою, не переставав бити другою.

Жанна розгублено белькотіла:

— Тату… О! Тату! — А обурена баронеса стискувала руку свого чоловіка:

— Та зупиніть же його, Жак!

Тоді барон рвучко опустив переднє віконце і, схопивши зятя за рукав, промовив тремтячим голосом:

— Скоро ви облишите дитину?

Жюльєн здивовано обернувся.

— Та хіба ж ви не бачите, що цей пройдисвіт зробив з лівреєю?

Але барон, просунувши між них голову, сказав удруге:

— Це мені байдуже, не можна бути таким жорстоким.

Жюльєн знову розсердився.

— Дайте мені спокій, будь ласка; це вас не стосується, — відповів він і знов підняв було руку. Але тесть, раптом схопивши його за руку, пригнув її з такою силою, що вона вдарилася об козли; потім він люто скрикнув:

— Якщо ви зараз же не перестанете, я вийду й зумію вас спинити!

Віконт відразу притих, знизав плечима і, нічого не відповівши, стьобнув коней, і ті побігли риссю.

Жінки сиділи нерухомо, зовсім пополотнівши; виразно чути було, як билося серце баронеси.

Під час обіду Жюльєн був надзвичайно ввічливий, ніби нічого й не сталося. Жанна, її батько й баронеса, бачачи люб’язність Жюльєна, незабаром забули вже випадок з ним і зовсім розвеселилися, перебуваючи в приємному настрої людей, що видужують. І коли Жанна знов завела розмову про Брізвілів, її чоловік пожартував теж, але зараз же додав:

— Все-таки у них манери справжніх аристократів.

Вони не робили більше візитів, бо кожен боявся зачепи*

ти питання про Маріуса. Було тільки вирішено надіслати сусідам на Новий рік свої візитні картки і почекати з візитами до перших теплих весняних днів.

Настало різдво. У них обідали кюре та мер із жінкою. їх запросили також і на Новий рік. Це було єдиною розвагою, що порушувала одноманітність їхнього життя.

Батько та матуся мали покинути Пепль 9 січня. Жанна хотіла затримати їх, але Жюльєн не дуже наполягав на цьому, і барон, бачачи, як зростає холодність зятя, виписав з Руана поштову карету.

Напередодні їхнього від’їзду, коли все вже було упаковано, Жанна і її батько в ясний морозний день вирішили спуститись до Іпора, де вони не були від часу повернення* Жанни з Корсіки.

Вони перейшли гай, де вона гуляла в день свого весілля, пригорнувшись до того, чиєю подругою вона мала стати на все життя; в цьому гаю він уперше обняв її, тут її зворушило перше тремтіння, перше передчуття чуттєвого кохання, яке вона до кінця пізнала тільки в дикій долині Ота, коло джерела, з якого вони пили, мішаючи з водою свої поцілунки.

Не було вже ні листя, ні витких рослин, не було нічого, крім шелесту безлистого гілля та того сухого шепотіння, що звичайно пробігає зимою по оголених деревах.

Вони увійшли в сільце. Безлюдні мовчазні вулиці пахли морем, водоростями й рибою. Як завжди, то розвішані на деревах біля хат, то простягнені на ріні, сушилися величезні поруділі сіті.

На сірому, холодному, пінистому та гомінкому морі починався відплив. Під прибережними кручами коло Фека-на оголялися зеленкуваті скелі, а вздовж усього берега лежали, скидаючись на мертвих риб, похилені набік величезні баркаси. Вже вечоріло, і рибалки, обмотавши шиї вовняними шарфами, тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій — ліхтар для човна, купами сходились на берег, важко ступаючи великими моряцькими чобітьми. Довго порались вони навколо баркасів, із звичайною нормандською неквапливістю складаючи в них сіті і харч, — великий буханець хліба, горщик масла, склянку й пляшку тридцятишестиградусної. Потім вони спускали на воду баркаси; із шумом скочувався баркас по ріні, розсікаючи піну, підносився на хвилях, деякий час хитався і, розгорнувши темні крила, зникав у темряві з вогником на верхівці щогли.

Високі худі жінки, кості яких випинались під тонкою одежею, залишались на березі, поки відпливав останній човен, і потім поверталися в принишкле сільце, порушуючи крикливими голосами міцний сон його чорних вулиць.

Барон і Жанна нерухомо стояли і стежили, як зникали в пітьмі ці люди, які щоночі ризикували своїм життям, щоб не загинути з голоду, і все ж були такі бідні, що ніколи не їли м’яса.

Замилувавшись океаном, барон промовив:

— Яка страшна і прекрасна картина. Яке величне це повите темрявою море, що панує зараз над життям стількох людей! Правда, Жаннетто?

— Але йому далеко до Середземного моря, — сказала вона з холодним усміхом.

Батько обурився:

— Середземне море! Олія, сироп, підсинена водичка з пральної діжки… Ні, ти подивись на це, яке воно грізне із своїми шумливими хвилями! І подумай про всіх тих, що поїхали туди і зникли з очей.

— Мабуть, що й так, — зітхнувши, погодилася Жанна. Але слова ці, що зірвалися з її вуст — "Середземне море", — знов примусили її серце стиснутись, понесли її думки до тих далеких країн, де були поховані її мрії.

Потім батько я дочкою, замість того, щоб іти лісом, вийшли на дорогу і тихою ходою пішли понад берегом.