Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа - Сторінка 20

Багато жінок при його вигляді знетямлювались, а він знетямлювався, бачачи дружину Опаликова Надію, і між ними, здається, щось було. Це "щось" було, може, другою причиною, чому для доставки в Москву Чонкіна вибрали саме Опаликова, а не когось іншого. Стосовно Опаликова, то він дуже добре розумів причину виявленого йому високого довір'я і приготував на таку підлість відповідь, яку в дусі пізніших часів можна було б назвати асиметричною.

Доки Просяний обговорював з Опаликовим маршрут польоту і тицяв пальцем у розгорнутий на крилі планшет, другий генерал, невисокого зросту, з великим животом і золотими зубами, підкотився до Чонкіна, привітався за руку і представився:

– Генерал-майор Новиков.

– Ага. – Чонкін злякався, що зараз знімуть стружку за те, що він якось не так відповів, а як відповідати у таких випадках правильно, він не знав, тому що жоден генерал йому ще жодного разу не представлявся.

Але генерал був налаштований миролюбно.

– Ну що, товаришу Чонкін, ви вже знаєте, куди летите?

– Не можу знати, – сказав Чонкін.

– Ну що ж, значить, дізнаєтеся, – посміхнувся генерал. – Скоро дізнаєтеся.

Просяний тим часом інструктував Опаликова.

– Значить, так, – водив він пальцем по карті. – Летиш із чотирма посадками: Заган-Ченстохов-Бєлосток-Орша, а там заправки вистачить і до Москви. Ти мене чуєш?

– Так-так, – озвався Опаликов.

Насправді ж він слухав, та не чув. І подумки маршрут прокладав зовсім інший.

Нарешті вони все обговорили і підійшли до Чонкіна.

– Значить, підготували товариша? – запитав Просяний і тільки тепер поглянув на Чонкіна: – Ну що, солдат, летіти не боїшся?

– Нє, – сказав Чонкін коротко.

– Чого йому боятися, він уже літав, – зауважив Опаликов.

– Ну, тоді що ж, – сказав Просяний. – Тоді, як кажуть, м'якої посадки.

Чонкіна возили літаком чотири роки тому, тільки тоді він дивився в спину пілоту, а тепер його посадили обличчям до хвоста і до кулемета, але попередили, щоб кулемета не чіпав.

Полковник заліз на своє місце. Механік рогулькою прокрутив повітряний гвинт, віддав потрібні команди:

– Контакт! Від гвинта!

Двигун чхнув, стрельнув, виплюнув чорний струмінь диму і застукав рівно й упевнено. Завихрений пропелером потік повітря притис до землі високу траву. Механік, притримуючи лівою рукою пілотку, щоб не здуло, пірнув під крило, витяг з-під коліс колодки. Генерал Новиков узяв під козирок, а Просяний просто змахнув рукою. Двигун заревів, літак рушив із місця. Опаликов не став рулити до злітної смуги, а хвацько рвонув поперек аеродрому до ріки, що протікала неподалік, і злетів, зоставивши за собою хмару пилюки.

– Сталінський сокіл! – труснувши головою, засміявся Просяний і подивився на Новикова. І здивувався, побачивши вираз на обличчі генерал-майора.

– Ти що? – запитав він.

– И-и-и! – простогнав генерал, простягши руку вбік літака, що злетів.

Просяний поглянув туди ж, і фраза із трьох відомих кожній російській людині слів, призначена для вираження дуже сильного почуття, вирвалася з його грудей.

14

…У цей самий час на іншому березі річки на командному пункті американського аеродрому чергували два майори – Білл Хантер Молодший і Майкл Погарек. Вони сиділи в дерев'яному будиночку на колесах із великими вікнами, з яких дуже добре проглядався радянський аеродром. Хантер Молодший, як заведено в американців, відкинувшись назад, поклав ноги на стіл. Він курив товсту кубинську сигару і, роздуваючи щоки, пускав до стелі акуратні жирні кільця. Погарек, нахилившись над столом і підперши голову руками, боровся з дрімотою. Польотів сьогодні не було ні в американців, ні в росіян, і майори обговорювали останні новини про військові дії в Японії. У зв'язку з чим Хантер згадав про свою службу на Філіппінах, де в нього був роман із японкою, з якою він навіть хотів одружитися, але командування різко заперечувало. Він був попереджений, що у випадку одруження йому доведеться змінити службу у військово-повітряних частинах особливого призначення на щось інше. Він був готовий навіть пожертвувати кар'єрою, але завадило нещастя: його наречена загинула в автокатастрофі. Погарек, позіхаючи в кулак, сказав, що зовні йому також подобаються японки, китаянки, кореянки і філіппінки, але він ніколи б не одружився з жінкою іншої раси, бо до інших рас вороже ставиться тому, що таке змішування негативно відбивається на дітях. Він сам є результатом суміші англосаксонської і польської крові і відчуває, що в ньому наче б весь час борються між собою дві різних особистості. Поляк завжди бушує і штовхає на різні вибрики, а англосакс схиляє до поміркованості.

– Майкле, – перебив його Хантер, – тобі не здається, що в росіян відбувається якась метушня, наче вони збираються сьогодні літати?

– Дивно, – сказав Майкл, позіхаючи. – З тих пір, як закінчилась війна, вони зазвичай по понеділках не літають. У неділю вони п'ють амортизаційну рідину, а в понеділок у них болить голова, тому вони вивчають біографію дядечка Джо.

Хантер Молодший зняв зі стіни польовий бінокль, наблизив до очей, ще більше здивувався:

– Слухай, Майкле, там дійсно щось незвичайне відбувається. Два генерали метушаться біля одного літака. Так… запустили двигун, прибрали колодки… Майкле! – вигукнув Білл збуджено, хапаючись за мікрофон. – Дивись, що він витворяє! – і нервово прокричав: – Увага, викликаю чергову ланку!

Радіо обізвалось голосом капітана Річарда Торндайка:

– Діку, – сказав йому Хантер, – росіяни проявляють підозрілу активність. Запускайте двигуни і будьте готові до злету.

– Єсть, сер!

Самотній літак на тому боці мчав поперек льотного поля, залишаючи за собою хмару пилюки.

– Майкле! – сказав Хантер.

– Білле! – захвилювався нарешті Погарек.

І обидва замовкли, заворожено дивлячись на радянський літак, який на тому боці злетів, шасі прибирати не став, піднявся не вище десяти метрів і пішов на посадку на цей бік.

– Ми вирулюємо, сер! – почувся з приймача голос Торндайка.

– Зачекайте, – зупинив його Хантер. – Вирулювати пізно.

Усе сталося занадто швидко для того, аби зметикувати і прийняти хоч якесь рішення. Літак із червоною зіркою на крилі уже зійшов з посадочної смуги і рулив просто до командного пункту на такій швидкості, наче збирався йти на таран. А до нього з різних боків мчали автомобілі всіх аеродромних служб: пожежна, "швидка допомога" і джип військової поліції.

Коли майори Хантер і Погарек вискочили зі своєї будки, один із радянських льотчиків уже заглушив двигун і стрибнув з крила на траву, а другий замешкався. Про всяк випадок, щоб він не надумав злетіти, джип військової поліції став упоперек перед носом літака. Шість солдатів із літерами "МР" на касках висипали з джипа і взяли зброю напоготів. Льотчик був років трохи за сорок, у синіх галіфе і шкіряній куртці бордового кольору. Під наполовину розстібнутою курткою виднілась гімнастерка, прикрашена Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.

Коли Хантер і Погарек наблизилися до нього, радянський льотчик віддав їм честь і запитав першого:

– Майор Хантер?

– Хантер Молодший, – поправив Білл із таким достоїнством, наче був старшим. – А ви полковник Опаликов?

Льотчики того й іншого боку, перемовляючись по радіо, позначали себе номерами, але командири американської і радянської частин знали один одного по прізвищах.

– Що вам трапилось? – запитав по-російськи Погарек.

– Ай сік, – відповів по-англійськи Опаликов.

– Ю ар сік? – перепитав Погарек і перейшов на російську: – Ви хотів сказати, що ви хворий?

– Ноу, – заперечив полковник. – Ай ем вікінг фор політікал есайлем. Шукаю політичного притулку.

Американці перезирнулись, подумали. Хантер сказав:

– Давайте пройдемо сюди.

І вони зайшли в приміщення командного пункту. Чонкіна із собою не покликали. Він залишився біля літака і, не знаючи, що робити, вирішив його охороняти. Хоча яка охорона без зброї? І все-таки він зайняв позицію між повітряним гвинтом і поліцейським джипом. Між ним і джипом шестеро огрядних американців із літерами "МР" на касках стояли, спрямувавши на нього автомати, але він сміливо дивився на них і здаватися не збирався.

У цей час до місця пригоди підкотив запряжений парою коней віз із чорним солдатом на передку. Цьому солдату тут явно нічого було робити, його сюди привела проста цікавість.

– Ей, Джон! – уздрівши його, пожвавішав Чонкін. – Здоров! Як вобще жізнь-то?

15

Побитою собакою з'явився Лаврентій Павлович до Йосипа Віссаріоновича. Ще від самих воріт він зняв свого капелюха і на ходу, зігнувшись у три погибелі, обмахував нею лисину не тому, що було невимовно спекотно, а тому, що в ці рухи він вкладав якийсь покаянний і самопринизливий смисл.

– Ти чому сам? – суворо запитав його Йосип Віссаріонович. – Хіба я тебе самого запрошував?

– Кобо, дорогий! – заквилив Берія плаксивим голосом. – Сталося непередбачуване. Цей льотчик, який мав доставити нашого князя, виявився зрадником. Він виявився така сволота, що ти навіть уявити собі не можеш. Вай-вай-вай! – Берія хитав головою і завіряв очі, показуючи своєму співбесіднику, що він надто чистий і довірливий, щоб уявити собі, яка сволота цей проклятий льотчик. – Ти уявляєш, винищувач, полковник. Герой Радянського Союзу. Племінник нашого крупного вченого академіка – і зрадник.

– Якого академіка? – поцікавився Сталін.

– Знаєш, такий був Григорій Гром-Гримейло.

– Гром-Гримейло? – спохмурнів Сталін. – Він племінник Грома-Гримейла, і ти його упустив? Та ти не тремти, як собака, я тебе поки що не убиваю. Поки що. – Він сів на лавку, зчепив на животі пальці, в'ялі, як сосиски. – Розповідай!

Берія сісти поруч не наважився і розповідав стоячи. Розповів, як полковник Опаликов перелетів в американську зону і попросив політичного притулку.

– Чим він пояснив своє бажання?

– Невдоволенням внутрішньою політикою СРСР.

– А! – Сталіна це повідомлення чомусь заспокоїло. – Невдоволення, це ладно. Я також невдоволений внутрішньою політикою СРСР, та й зовнішньою, мабуть, також.

– Але насправді, – продовжив Берія, – як мені доповів начальник Смершу, Опаликов зробив це назло генералу Просяному за те, що той спав із його дружиною.

– Ну, це також зрозуміло, – благодушно сказав Сталін. – Я б також втік у такому випадку. Хоча ні, в такому випадку я спочатку застрелив би дружину і генерала Просяного, а потім би втік.