Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа - Сторінка 22

Пальці у нього були білі, в'ялі, з добре доглянутими нігтями. Безіменний був прикрашений великим перснем з чорним каменем. Перл підніс свою склянку до рота, але віскі став пити не залпом, а лише ледь-ледь відсьорбнув, і Чонкін, аби не видатися зовсім дикуном, зробив так само.

Перл розглядав Чонкіна крізь склянку і думав, із чого б почати допит.

Начальство Перла, отримавши від нього звіт про допит Опаликова, хотіло б зрозуміти, хто такий Чонкін і навіщо він міг знадобитися генералісимусу Сталіну. Про всяк випадок у штабі американської розвідки різними людьми були висловлені, а потім зведені докупи припущення, що, можливо, Чонкін насправді не Чонкін, а син Сталіна Яків Джугашвілі, який переховується під цим іменем і розшукуваний радянськими спецслужбами. Або хтось із важливих нацистів, котрі кинулися навтьоки. Уфологія в ті часи не була ще розвинута чи й зовсім не існувала, але вже була чутка, що десь у радянській зоні окупації, точніше поблизу Дрездена, одного разу вночі приземлилося щось ні на що не схоже чи схоже на великий млинець, звідси виникла тимчасова гіпотеза: чи ж не інопланетянин цей Чонкін? А один політичний аналітик із польським прізвищем висунув і зовсім фантастичне припущення. Він сказав, що Сталін, вочевидь, засмучений тим, що його дочка Світлана вибирає собі коханців виключно з євреїв, вирішив її видати заміж за чисто російського чоловіка, і на роль такого жениха не знайшлося кандидатури кращої, ніж Чонкін. Будь це насправді так, автор сам би за цю ниточку охоче ухопився, бо тут який би казковий поворот сюжету світився: Іванушка-дурник одружується з принцесою! Але автор, будучи послідовним і неухильним прибічником реалістичної школи, цю версію рішуче відкинув, та й даними двох розвідок, радянської й американської, вона зрештою була заперечена.

Отож, Чонкін сидів навпроти полковника Перла, Перл сидів, дивився на нього крізь склянку і посміхався. Жодна із запропонованих версій не здавалася йому хоч трохи правдоподібною, і він усе ще не придумав, як вести допит і чого добиватися від допитуваного.

– Курити бажаєте? – несподівано запитав він.

Чонкін був не проти і покурити. Тут же перед ним з'явилася розкрита коробка із зображенням верблюда, запальничка з цією ж твариною і попільниця з нею ж. Перл дістав із кишені піджака дерев'яну коробочку, із неї витяг товсту сигару й ножик. Обрізав сигару з двох боків і припалив від сірника. Поцмокав товстими губами і випустив хмарку диму, за якою його обличчя на мить сховалося.

– Ну що? – з'явився він із хмарки і посміхнувся своєю дивною посмішкою. – А вобшче, як живете, Іван Васильович?

Чонкін порухом губ, поворотом очей і припідняттям плечей показав, що живе взагалі непогано, спасибі, ніколи так не жив: один у світлій кімнаті з ліжком на пружинах, із м'яким матрацом, з окремим нужником, душем і з триразовим харчуванням.

– Ностальгією не страждаєте?

Вирішивши, що йдеться про щось, пов'язане із носом, Чонкін відповів, що нежить є.

– Ну да, да-да, – охоче закивав Георгій Іванович. – Для декого ностальгія, як нежить, виникає, але швидко минає, для інших, як писала Марина Іванівна, "тоска по родине – давно разоблаченная морока". Але це все лірика, Іван Васильович, а мене цікавлять зовсім не ліричні питання. Я упевнений, що ви мені одразу все розповісте без найменшої утайки. Я дуже сподіваюся, що ви не будете зі мною хитрувати, грати в кішки-мишки, прикидатися простаком-дурником, тому що це просто-напросто юслесс, тобто даремно. Так от, я задаю вам перше і найбільш суттєве запитання: хто ви, пане Чонкін?

Вимовивши цю дивну фразу, Перл уп'явся очима в обличчя Чонкіна чіпким, незмигним поглядом, і власне його обличчя одразу стало жорстким, неусміхненим, недружелюбним. Різкість переміни Чонкіна так здивувала, що він у відповідь витріщився на Перла і також дивився йому в очі незмигно. Причому в цій грі на витрішки він виявився сильнішим. Тому що Перл вдавав із себе нещадну суворість військової людини, а Чонкін нічого не вдавав. Він просто був здивований запитанням і чекав на продовження. Витрішки в мовчазному варіанті Перл програв і тому, підбадьорюючи самого себе, повторив своє запитання нервовіше:

– Так я вас запитую: хто ви, Чонкін?

Чонкін зітхнув.

Його вже не вперше в житті запитували про щось подібне й вимагали відповідати просто, не лукавлячи і не увихаючись, але досвід не додав йому уміння знаходити правильні відповіді. У черговий раз він розгубився, але став пояснювати:

– Та хто ж я, ну, хто ж? Ну, Чонкін же.

– Чонкін? – перепитав Перл. – Просто Чонкін і більше ніхто?

Не знаючи, що відповісти, Чонкін стенув плечима.

– Гаразд. Але тоді скажіть мені, для якої мети вас викликав до себе генералісимус Сталін?

Чонкін повторив попередню відповідь тим же порухом плечей.

– Ну як же це так? – на вгамовувався Перл. – Припустимо навіть, що ви не знаєте. Але у вас можуть же бути якісь припущення. Поміркуйте самі, чим ви могли б бути корисним Сталіну? Ну що? Є у вас у голові хоч яка-небудь здогадка? Чого він од вас хотів?

– Та звідкіль мені знати, чого він хотів?! – гаряче вигукнув Чонкін. – Як я можу знати? Я ж його не знаю. Я його тільки на портретах бачив, а лічность ніколи.

Чонкін говорив щиро, і відповіді його здавались Джорджу Перлу досить переконливими. Але все-таки, все-таки був же чимось викликаний інтерес Сталіна до цього Чонкіна, і не може бути, щоб у нього самого не було припущень із цього приводу.

20

Перший допит закінчився для Чонкіна більш ніж благополучно. Його не тільки напоїли віскі, але ще й у сусідній кімнаті нагодували обідом. Шикарним. Вони сиділи за столом, накритим накрохмаленою скатеркою, з такою ж хрусткою серветкою за коміром. І прислужувала йому і Георгію Івановичу Джессіка, та сама негритянка, яку обіцяв Чонкіну Перл, натякаючи на те, що обіцяє не за красиві очі, а за відвертість, якої поки що в словах Чонкіна він, здається, не виявив.

У другій половині дня Чонкіна, гарно нагодованого і трохи п'яненького, завезли туди, де він жив. А вранці знову привезли до пана Перла. Чонкін очікував, що знову все розпочнеться з пригощення, з віскі й усього іншого, такі допити він готов був терпіти скільки завгодно, хоч усе життя. Але цього разу пан Перл зустрів його похмуро, тримався як чужий, ніякого віскі не пропонував, говорив жорстко, з погрозами, натякав приблизно так:

– Дехто думає, що ми, американці, свободолюбиві, демократичні, гуманні, тобто занадто добрі. Гай-гай. Ми були дуже добрими, та побачили, що світ довкола нас жорстокий і непривітний. Ми це врахували. Ми й у німців дечого навчились. – Остання фраза була неприхованою погрозою, але зосталась Чонкіним не поміченою, тому що він зрозумів її так, що у німців Перл навчився німецької мови.

Варто пояснити, що переміна в настрої Перла була не випадковою, а глибоко продуманою і такою, що відповідає концепції двох слідчих – злого і доброго. Злий спочатку кричить на підслідного, погрожує йому різними недозволеними методами впливу, а іноді і впливає. Підслідний лякається, озлоблюється, замикається у собі. Потім приходить добрий. Підслідний розслабляється і відкриває йому душу. Так ось Перл був добрий і злий в одній особі. Він уже з багатьма допитуваними ним людьми так працював, і небезуспішно. Сьогодні добрий, завтра злий, післязавтра знову добрий. Так він поводив себе і з Чонкіним. Один день, будучи добрим, поїв Чонкіна, годував, пригощав сигаретами, обіцяв поєднати із Джессікою, показував порнографічні листівки, де зображались інші дівчата і, за обіцянкою Перла, могли бути доступними Чонкіну наживо. А наступного дня був злим, неприступним, нічим не пригощав і страхав неймовірними карами. У один із днів, коли був злим, піддав Чонкіна випробуванню на детекторі брехні.

Чонкін випробування пройшов легко, але Перла ця легкість ні в чому не переконала. З досвіду своєї роботи з радянськими шпигунами і перекинчиками він зрозумів, що вони, вирісши у брехні з пелюшок, можуть обманути будь-який детектор не напружуючись. Навпаки, як тільки вони намагаються сказати правду, детектор негайно перегрівається і виходить із ладу. Зрозуміло, що пошуки істини не обмежувалися допитами, які проводив Георгій Іванович. Відповідь на питання, хто такий Чонкін, шукали за дорученням Перла десятки таємних агентів американської розвідки. Ними були знайдені деякі факти з минулого життя Чонкіна. Зокрема, матеріали суду над Чонкіним, який відбувся на початку війни, де стверджувалось, що під цим іменем переховувався князь Голіцин. Джордж Перл дуже зрадів такому відкриттю, але воно невдовзі було заперечено справжнім князем Вадимом Анатолійовичем Голіциним. Князь, звільнений американцями з Берлінського зоопарку, посвідчив, що він особисто знайомий із Чонкіним, ділив з ним одне і те ж житло у лісі, знає легенду, яка приписує йому князівське походження, і знає походження самої легенди. Вона з'явилась від факту, що у матері Чонкіна ще під час Громадянської війни квартирував якийсь поручик Голіцин, з чого потім язикатими пліткарями були зроблені певні висновки. Але річ у тім, що тим поручиком був двоюрідний брат Вадима Анатолійовича Сергій, який аж ніяк не міг бути батьком Чонкіна. Це виключалось пораненням, отриманим ним на фронті. Опосередковано сказане Вадимом Голіциним підтвердив колишній радянський голова військового трибуналу полковник Добренький. Він був знайдений після Перемоги в армії генерала Власова, потім переданий радянським властям і повішений. Але доки його не передали, він старався догодити американцям. Добренький посвідчив, що справа Чонкіна була цілковито роздута, видумана від початку до кінця прокурором Євпраксєїним, і князівське походження Чонкіна ніякими фактами підтверджено не було. Достовірним було тільки те, що Чонкін до війни, під час і одразу після служив при конюшні. На цьому наполягав полковник Опаликов, і його слова підтверджував несподіваний свідок з американського боку – той самий Джон, з яким Чонкін перегукувався через ріку і який тепер був приставлений до Чонкіна чимось на кшталт покоївки.

Урешті-решт у Георгія Івановича не зосталось жодних сумнівів у тому, що Чонкін є Чонкін, простий сільський хлопець, їздовий, конюх і ніхто більше.