Життя та пригоди Санта-Клауса - Сторінка 4

І поки існує цей світ, смертні прославлятимуть у піснях і легендах її доброту. Володарю, чи добре я сказав?

— Сказано добре, — заспокоїв його Ак, а тоді підвівся і додав: — Але я хочу нагадати ще одне. Ти був сином цього пралісу, ти виріс серед німф, і вже тому ти не такий, як усі твої одноплемінники. Тож коли ти підеш до людей, то й далі перебуватимеш під заступництвом Дикої Пущі. А щоби тобі гаразд велося в усіх твоїх починаннях, ті сили, якими ти обдарований тепер, також залишаться з тобою. Якщо ж виникне потреба, то завжди можеш покликати німф, рілсів, нуків чи фей, і вони з радістю стануть тобі у пригоді. Це кажу я, Господар Усіх Лісів, а моє слово — Закон!

Клаус вдячно поглянув на Ака.

— Це захистить мене від людських злигоднів, — сказав він. — Заручившись підтримкою добрих друзів, я зможу дарувати радість тисячам дітей. Я робитиму все для цього і знаю, що ви, лісові мешканці, допомагатимете мені.

— Ми допомагатимемо тобі в усьому! — урочисто пообіцяла Королева Журлайна.

— І ми! — весело прокричали безжурні рілей.

— І ми! — гукнули нахмурені, згорблені нуки.

— І ми! — гордо пітвердили красуні-німфи.

І тільки Нецилія не зронила жодного слова. Вона мовчки обійняла Клауса і ніжно-ніжно його поцілувала.

— Світ великий, — провадив хлопець, обертаючись до вірних друзів, — і всюди в ньому живуть люди. Тая займатимусь своїми справами неподалік, щоби при потребі завжди міг прийти у Дику Пущу за порадою чи поміччю.

Сказавши це, він обвів усіх присутніх теплим поглядом і розвернувся, наміряючись іти. Ніхто не бажав йому удачі — навіщо, коли безклопітне життя в незайманій Пущі для нього закінчилося назавжди.

Клаус відважно пішов назустріч своїй долі — долі простого смертного, якому на роду написано жити у праці та клопотах.

Але великий Ак, який чудово знав хлопцеве серце, милосердно скеровував кожен його крок. Через те зовсім невипадково Клаус дійшов до кінця Дикої Пущі й опинився на східному узліссі, за яким починалася Весела Долина Хо-ха-хо. Ліворуч і праворуч розкинулися зелені пагорби, а між пагорбами звивався струмок, що протікав через усю долину і губився десь за її межами. Безмовний праліс залишився позаду, а там, де закінчувалася Хо-ха-хо, починалася широка рівнина.

Юнак стояв, озираючи Веселу Долину, і його очі, у яких проглядалися серйозні розмисли, поволі яснішали. Потім вони несподівано зблиснули, наче зірка в тиху ніч, широко розплющилися і враз повеселіли.

З-під ніг до нього приязно усміхалися первоцвіт і маргаритки, а вітер, насвистуючи щось веселе, куйовдив хлопцеві кучері, що спадали на чоло. Коли ж Клаус, стрибаючи по камінні, переходив струмок, що стрімко нісся між зелених берегів, той радісно сміявся йому вслід. Над кульбабами та нарцисами гули щасливі бджоли, у високій траві зумкотіла комашня, а в небі весело світило сонце.

— Тут буде мій дім! — прокричав Клаус і розправив руки, немовби хотів обійняти всю долину.

Ось так Весела Долина стала Клаусові за домівку. Починаючи з тих незапам'ятних часів і дотепер він у ній живе.

ЧАСТИНА ДРУГА. ЗРІЛІ ЛІТА

Розділ перший

ВЕСЕЛА ДОЛИНА

Трава, струмок, польові квіти, бджоли з метеликами — оце й усе, що побачив Клаус, прийшовши до Веселої Долини. Якщо він хоче тут осісти і зажити так, як живуть усі люди, то, мабуть, доведеться обзавестися будинком. Спочатку ця думка його дещо спантеличила,

та поки він весело усміхався, стоячи під сонцем, невідь-звідки взявся Нелько — старий помічник Лісового Господаря. Нелько приніс сокиру — з міцним руків'ям та блискучим лезом, яке яскраво сяяло на сонці. Не кажучи ні слова, він уклав сокиру юнакові в руки і розчинився у повітрі.

Та Клаус розумів його й без слів. Він повернувся на узлісся, вибрав кілька повалених дерев і взявся обрубувати мертве гілля. На живе дерево у нього не піднялася би рука. Живучи серед німф, які охороняли праліс, він засвоїв, що нищити дерева — це блюзнірство, бо дерево живе і відчуває так само, як і ми з вами. Інша річ мертві та повалені дерева. Вони вже віджили своє, і те, що залишається від них після смерті, може служити потребам людей.

З кожним помахом руки лезо сокири все глибше впиналося в деревину. З боку здавалося, що сокира працює самостійно, а Клаус просто тримає її та вказує, де саме треба рубати дерево.

Коли на зелені пагорби поповзли чорні тіні, примощуючись у Долині на ніч, Клаус нарубав уже чимало колод потрібної довжини і форми. За його підрахунками, їх мало би вистачити на невеличку хатину, в яких мешкають небагаті люди. Вирішивши, що позносити колоди докупи можна завтра, Клаус повечеряв солодкими коренями, які знайшов у землі, досхочу напився з веселого струмка і обережно, щоби не пошкодити власною вагою жодної квітки, розтягнувся на траві.

Поки Клаус спав, напоєний пахощами чудесної Долини, до його серця просочився Дух Щастя, витіснивши геть страхи, тривоги та погані передчуття. Хлопцеве обличчя вже не потьмарювали негаразди, а важкі думи розвіялися, наче туман. Весела Долина була рада прийняти юнака!

От якби всі люди могли жити у Веселій Долині! Та, мабуть, тоді в ній яблуку ніде було б упасти. Не рік і не два чекала вона на свого мешканця. Чи випадково опинився Клаус у цій безтурботній місцині? А може, правильніше було би вважати, що це вірні друзі-безсмертні скерували його сюди саме тоді, коли він покинув Дику Пущу і подався шукати власну долю?

Єдине, що можна сказати напевне, — це коли над верхівками пагорбів зійшов місяць, посрібливши своїм світлом сплячого прибульця, Веселу Долину заполонили чудернацькі зсутулені постаті нуків. Не кажучи ні слова, вони швиденько і вправно робили свою справу. Нуки брали колоди, які Клаус удень обчистив від гілля, носили їх до струмка, вкладаючи одну на одну. Таким чином під ранок вони змайстрували міцну та простору хатину.

На світанку до Веселої Долини налетіло гамірне птаство. Пташині співи, яких ви майже ніколи не почуєте у Дикій Пущі, розбудили Клауса. Він прокинувся, струсив із себе рештки сну, роззирнувся і побачив... добротну хатину.

— Оце так нуки, оце так молодці! — вигукнув Клаус, вражений побаченим. Переступивши поріг свого дому, він опинився у просторій кімнаті. В одному кутку кімнати був камін, а посередині стояли стіл і лавка. Біля каміна знаходилася кухонна шафа, а за нею — ще одні двері, що вели до спальні. Зайшовши туди, Клаус побачив під стіною ліжко, біля ліжка стояв ослін і невеличка етажерка. Ліжко було вистелене кількома шарами сухого моху, принесеного аж із Дикої Пущі.

— Та це не хата, а якісь палаци! — весело вигукнув Клаус. — Ні, я таки маю віддячити добрим нукам, вони добряче постаралися, вгадали всі мої бажання.

З дому хлопець виходив із приємним відчуттям, що він не один у цьому світі. І не біда, що не живе у Дикій Пущі. Відстань — ніщо для справжньої дружби, а безсмертні живуть не тільки в чарівному лісі.

Повернувшись до струмка, Клаус напився чистої води, присів на березі та, посмію-ючись, дивився, як бешкетно вистрибують хвильки, підпихаючи одна одну з каменя, як вони наскакують одні на одних, намагаючись раніше від інших домчати до закруту. Він дивився на непосидючі хвильки і прислухався до їхньої пісеньки:

Гінко, дзвінко ми мчимо — Хід спинити не дамо! Що нам хвилі норовисті, Ми — краплиночки іскристі! Клекотять, нуртують бризки, Розсипаючись на ріски!

Насидівшись на березі, Клаус подався шукати їстівне коріння. І коли він ішов, смішливі кульбаби поверталися до нього вічками та тихенько шелестіли свою пісеньку:

Цвітом ясні, ростом рясні, Золоті, веселі, красні! Танцівливі, жартівливі, Поки квітнемо — щасливі!

Квіти граційно похитувалися на своїх стеблинках і так захоплено оспівували свою щасливу долю, що Клаус не витримав і весело розсміявся. Аж ось його вухо вловило ще один наспів. Це сонячні промінчики, що ніжно ковзали по його обличчю, шепотіли:

Радість — промінням яскравим Пестити врунисті трави, Щастя — коли все буяє, Грає, весніє, співає!

— Ваша правда! — прокричав їм у відповідь Клаус. — Тут повсюди панують веселощі та щастя! Воістину, Весела Долина— край спокою і тиші.

Цілий день Клаус розмовляв з мурахами та жуками, жартував із грайливими метеликами, а коли настала ніч, він зручно вмостився на м'якому моховому ложі й заснув міцним сном.

Поки він спав, його оселю наводнили веселі, але безшумні феї. Вони нанесли Клаусові казанків і горщиків, тарілок, каструльок та повно іншого начиння, без якого не зготуєш їжі і до якого ми з вами так звикли. Вони складали речі у буфет, ставили біля каміна, а на завершення поклали на ослоні коло ліжка цілий стос міцного шерстяного одягу.

Коли Клаус прокинувся, то спершу не повірив своїм очам, а тоді засміявся і голосно подякував феям і Лісовому Господареві, які все це прислали. Він радо озирав свій новий крам, час від часу замислюючись, коли не знав, для чого призначається та чи інша річ. У ті часи, коли коли він, тримаючись за Аків пояс, подорожував містами і селами, його очі швидко примічали звичаї та порядки того роду, до якого належав і він. І тому дари фей навели його на думку, що Лісовий Господар хоче, щоб і він зажив таким життям.

"А це означає, — думав він, — що мені доведеться орати землю та сіяти хліб, щоби мати взимку вдосталь їжі".

Проте, живучи в трав'янистій Долині, Клаус чудово розумів, що рільництво понищило б сотні прекрасних, але безпорадних квітів, а разом із ними — тисячі тисяч тоненьких травинок. Ні, на це у нього не вистачило би духу.

Тоді він свиснув дивним свистом, якого навчився ще у Дикій Пущі, і закричав:

— Рілей польових квітів, ану з'явіться переді мною!

Тієї ж миті з-під землі перед ним вискочило дванадцять невеличких і кумедних рілсів. Вони з радістю вклонилися, вітаючи Клауса. Той уважно роздивився прибульців.

— Ваших лісових братів, — сказав він, — я знаю і віддавна люблю. Любитиму й вас, коли ми подружимося. Закони рілсів — чи то рілсів Дикої Пущі, чи то польових рілсів — це також і мої закони. За все своє життя я не занапастив жодної квітки, якими ви так опікуєтесь, але тепер я мушу щось посіяти, щоб мати чим прогодуватися, коли прийде зимова холоднеча. Але як це зробити, не чіпаючи квітів, які так гарно співали про свій запашний цвіт?

Жовтий рілс, покровитель жовтцю, сказав йому таке:

— Та не хвилюйся ти так, друже Клаусе.