Життя та пригоди Санта-Клауса - Сторінка 5

Ми чули про тебе від великого Ака. Знайди собі справу шляхетнішу, ніж у поті чола заробляти свій хліб. Ак не живе у Дикій Пущі,

і тому ми йому не підвладні, але чому б не допомогти тому, кого він любить? Ото й живи задля добрих справ, як і збирався жити. А ми, польові рілей, подбаємо про те, щоби ти не голодував.

Сказавши це, рілей зникли, і по якомусь часі Клаус навіть думати забув про якесь там ратайство.

Коли він повернувся додому, на столі на нього чекав глек свіжого молока, у буфеті лежала хлібина, а біля неї стояли миска духмяного меду та чималий кошичок рожевобоких яблук і щойно зірваного винограду.

— Друзі мої, велике вам спасибі! — і, подякувавши невидимим рілсам, він узявся до їжі.

Відтепер, коли Клаусу хотілось їсти, йому досить було зазирнути у кухонну шафу і взяти щось із тих наїдків, які наносили туди дбайливі рілей. Нуки подбали про дрова для каміна, а феї принесли теплі ковдри та покривала.

Отак розпочалося його життя у Веселій Долині, і безсмертні, що невідступно стежили за кожним його кроком, завжди і в усьому допомагали Клаусу.

Розділ другий

ЯК КЛАУС ЗМАЙСТРУВАВ НАЙПЕРШУ ІГРАШКУ

Клаус був мудрим чоловіком, і коли він бачив, як безсмертні підтримують усі його починання, його бажання подружитися з дітворою тільки міцнішало.

Чого ж зволікати, подумав він, і швиденько рушив у Веселу Долину. Перетнувши її, він вийшов на рівнину, що, здавалося, сягала небокраю. У пошуках людських осель Клаус обійшов її вздовж і впоперек. Житла людей стояли поодинці або жменьками (ці жменьки осель люди називали селами), і майже в усіх оселях, великих і малих, Клаус бачив дітей.

Малеча дуже скоро звикла до його веселого, завжди усміхненого обличчя та погляду добрих яскравих очей. Батьки для годиться бурчали, що Клаус любить дорослих менше за дітей, та потай усі вони раділи, що в їхніх синочків і донечок є такий товариш, який ніколи не відмовиться розважити та розвеселити кого завгодно.

Діти весело галасували і гралися з Клаусом, хлопчаки каталися на ньому верхи, дівчатка любили просто посидіти побіля нього, а малеча довірливо тулилася до ніг. І де би не з'являвся Клаус, усюди біля нього лунав дитячий сміх. Щоб ви краще мене зрозуміли, скажу, що в ті часи дорослі майже ніколи не гралися з дітьми, і гарний хлопець Клаус, якому не було шкода свого часу на дитячі розваги та пустощі, був для них справжнісіньким дивом. І будьте певні, всі, кому щастило познайомитися з Клаусом, були на сьомому небі від щастя. Коли він з'являвся на людях, сумні обличчя бідняків і невдах негайно ж яснішали, каліки усміхалися та забували про свої печалі, хворі перемагали біль, а скривджені переставали плакати.

А от куди Клаусові не вдавалося потрапити, так це до розкішного палацу лорда Лерда і похмурого замку барона Брауна. І в палаці, і в замку також були діти, але придворні служки знагла зачинили двері перед самим носом Клауса, а злий барон навіть пригрозив, що почепить його на сталевий гак і вивісить на замковій стіні. І Клаус, сумно зітхнувши, пішов шукати людяніших осель, де він завжди був бажаним гостем.

Минуло трохи часу, у повітрі запахло зимою. Квіти зів'яли, зсохли, а там і зовсім зникли. Комахи, щоби не перемерзнути, сховалися у ґрунт, з галявин пропали метелики, а голос струмочка захрип, неначе він десь застудився.

І от нарешті настав день, коли все небо над Веселою Долиною заполонили сніжинки. Вони завзято танцювали у повітрі, опускалися на землю та вкривали Клаусову домівку чистою білосніжною ковдрою.

А ввечері до нього у двері постукав Морозенко.

— Заходь! — гукнув йому Клаус.

— Ні, краще вже ти вийди! — похитав головою Морозенко. — У тебе, бачу, палає вогонь у каміні.

Клаус вийшов надвір. Він знав Морозенка ще з тих часів, коли жив у Дикій Пущі. Йому подобався цей веселий і трохи легковажний шибеник.

— Ото вже розважуся сьогодні, Клаусе! — радів ельф-веселун. — Це не погода, а просто пісня! Поки сонце зійде, досхочу нащипаю всіх і за носи, і за вуха, і за пальці!..

— Морозенку, якщо я тобі не байдужий, то будь ласка, не щипай дітей, — попросив його Клаус.

— З якого це дива? — здивувався Морозенко.

— Бо вони малі і ще не можуть дати відсіч, — пояснив йому Клаус.

— А я так люблю щипати малечу! — вигукнув Морозенко. — У дорослих занадто тверда для цієї справи шкіра, мені пальці від них терпнуть.

— Діти малі і ще не можуть дати відсіч, — повторив Клаус.

— Твоя правда, — погодився Морозенко після недовгих розмислів. — Добре, сьогодні не щипатиму дітей... постараюся, — пообіцяв він. — А поки що бувай, Клаусе!

— І ти бувай.

Клаус зайшов до хати і щільно зачинив за собою двері, а Морозенко полетів до найближчого села. Клаус кинув у вогонь поліно, і вогонь спалахнув з новою силою. Біля каміна сидів великий кіт Моргунчик — подарунок нука Петера. Кіт мав м'якеньке лискуче хутро. Він дивився на вогонь і безперервно муркотів якусь приємну котячу пісеньку.

— Ще так далеко до того часу, коли я побачу дітей, — забідкався Клаус, звертаючись до кота, і той уважно прислухався до його слів, навіть муркати перестав. — Надворі зима, земля ще довго спатиме під снігом, ну як тут будеш гратися з дітьми!..

Кіт глибокодумно потер лапою носа, але промовчав у відповідь. Поки в каміні палає вогонь, а поруч у зручному кріслі сидить Клаус, йому немає діла до погоди.

Безкінечною вервечкою потяглися короткі дні та довгі зимові вечори. На столі у Клауса ніколи не бувало порожньо, але він нудився, не маючи ніякої роботи, окрім як підкидати в камін цурки з величезної дров'яної купи, зібраної нуками.

Одного вечора він узяв таку цурку і знічев'я став обтісувати її ножем. Він просто тесав, аби згаяти час, і за роботою насвистував щось для кота. Кіт підвівся, сів, утупився у Клауса і почав прислухатися до веселого насвистування господаря. Це насвистування подобалося йому навіть більше за власне муркотіння.

Клаус продовжував стругати, раз по раз позираючи на кота, і дерево почало набувати певних обрисів. Придивившись пильніше, можна було вже розпізнати котячу голову... Так, котячу голову з парою гостреньких вушок!

Клаус перестав свистіти і засміявся, а потім і він, і кіт не зводили з дерев'яної фігурки здивованих очей. Коли голова була закінчена, Клаус вирізав очі, ніс, обточив мордочку і вже взявся за шию.

Кіт, який нічого не розумів, сидів нерухомо, ніби статуя, і всім своїм виглядом неначе промовляв: ну-ну, поглянемо, що буде далі.

Зате Клаус розумів усе. Він вже уявляв собі всю фігурку від початку до кінця. Рухи його були спритні та вправні, і цурка потроху ставала схожою на сидячого кота. Дерев'яний кіт як дві краплі води скидався на живу тварину, і навіть довгий дерев'яний хвіст оперезував передні лапки достоту, як у справжнього кота.

Працював Клаус довго, але зимовий вечір був ще довший, а іншої роботи він однаково не мав. Закінчивши врешті решт роботу, він весело розсміявся, вдоволено оглядаючи готову фігурку, і поставив дерев'яного кота під каміном навпроти Моргунчика.

Кіт грізно зиркнув на свою подобу, шерсть на його загривку страшно здибилась, і він погрозливо зашипів. Проте дерев'яний кіт і надалі залишався нерухомим, а Клаус, якого це добряче насмішило, знову весело розреготався.

Моргунчик підійшов до незнайомця упритул і сторожко обнюхав. Очі та котячий нюх промовляли йому, що це не живий кіт, а дерев'яний, щоправда, дуже схожий на живого. Моргунчик заспокоївся, повернувся на місце і знову замуркав, а потім, умиваючись пухнастою лапкою, раз по раз захоплено зиркав на розумного господаря. Напевне, кіт відчував таку саму насолоду, яку відчуваємо ми, дивлячись на вдалу фотокартку з нашим зображенням.

Клаус відчував, як і в ньому самому наростає хвиля задоволення. Так, того вечора йому було за що себе хвалити. А невдовзі всі діти також мали розділити цю радість, бо Клаус змайстрував найпершу у світі іграшку!

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ЯК РІЛСИ ФАРБУВАЛИ ІГРАШКИ

Веселій Долині було по-зимовому тихо. Все спало під сніговою ковдрою. Перед хатиною пуховими перинами лежали кучугури снігу, а Клаус сидів у кімнаті та підкидав дровець у палаючий камін. Струмок сховався під важким крижаним панцирем, а все живе,

рослини і кузьки, тісно тулилося до Матінки-Землі, щоби не замерзнути. Місяць сховався за чорними хмарами, і зимовий вітер, давши собі волю, так крутив сніжинками і метляв ними на всі боки, що вони, не досягаючи землі, весь час кружляли у повітрі.

Клаус прислухався до свистіння вітру, який бешкетував надворі, та вже вкотре згадував теплим словом добрих нуків, які збудували йому цю затишну хатинку. Моргунчик лінькувато умивався і вдоволено дивився на жар у каміні. Іграшковий кіт сидів напроти нього і дивився просто перед себе, як це роблять усі іграшкові коти.

Несподівано крізь завивання вітру Клаус розчув щось схоже на ридання. Здавалося, хтось гірко-гірко плаче.

Він підхопився з лавки, напружив слух, проте вітер люто подув, струсонув дверима, задзеленчав шибами, і Клаус нічого не розчув. Дочекавшись, поки вітер трохи вщухне, він знову прислухався — і почув чийсь розпачливий плач.

Клаус квапно накинув шубу, вдягнув шапку, насунувши її на самі очі, і відчинив двері. Вітер увірвався в кімнату, розкидав жаринки у каміні і з такою люттю пройшовся по шубці Моргунчика, що кіт сховався під столом. Зачинивши двері, Клаус почав пильно вдивлятись у темряву.

Вітер реготав, знущався, намагався звалити з ніг, проте Клаус міцно тримався землі. Сніжинки заліплювали очі, та він стирав їх і вдивлявся у пітьму. Усе було вкрите снігом, чистим, сліпучим. Він лежав на землі і літав у повітрі. Плачу більше не було чути.

Клаус розвернувся і вже хотів повернутися в дім, аж тут зненацька несамовитий подув вітру штовхнув його у спину, і він, перечепившись, упав у сніговий замет. Руки провалилися у сніг і натрапили на щось таке, що снігом аж ніяк не могло бути. Клаус схопився за це щось, легенько потягнув на себе і витягнув з-під снігу... дитину. Він швиденько схопив її і прожогом метнувся у дім.

Вітер теж хотів увірватися до хати, проте Клаус спритно зачинив двері, залишивши вітер надворі. Клаус поставив дитину біля каміна і обтрусив з неї сніг. Через якийсь час з'ясувалося, що знайденого малого хлопчиська звати Вікумом, а мешкає він на рівнині за Веселою Долиною.

Клаус вгорнув малого у грубу ковдру і почав розтирати йому замерзлі руки та ноги.