Життя в позику - Сторінка 11

Тоді й вони прослизнули, скориставшись метушнею, щоб подивитися, як ті будуть з'їжджати. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.

Лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз, мовби кидалися в обійми життя, наче ракети, які, осягнувши найвищої точки свого польоту, падали знову на землю у вигляді зіркового дощу.

— Я можу бути готова о четвертій, — сказала Ліліан. — Можете мене висадити в Парижі. Просто я поїду з вами як… — шукала в пам'яті відповідного слова.

— …як хтось, хто подорожує автостопом? — запитав Клерфе.

— Так — саме так.

Ліліан, відчуваючи тремт, стежила за Клерфе, але він ні про що більше не питав. "Я не мушу йому нічого пояснювати, — подумала. — Просто нехай мені вірить. Те, що для мене є життєвим рішенням, для нього — буденний вчинок. Може, він, зрештою, і не вважає мене за дуже хвору, треба б хіба зазнати аварії на перегонах, щоб так вважав". На свій подив, відчула, як тягар, який вона довго носила, сповзає нарешті з її плечей. То була перша людина за багато років, яка не цікавилася її хворобою! Дивним чином це її робило щасливою. Вона мала враження, мовби переступила тим самим межу, якої досі їй подолати не вдавалося. Хвороба, яка, мов тьмяна шиба, відділяла її від світу, раптом зникла — замість неї, в повному світлі місяця, лежало перед нею життя разом з хмарами, долинами і долями, забиваючи подих своєю прозорістю і безкраєм, і вона до нього належала, не була з нього виключена, стояла, як інші, здорові, на старті перед великим спуском, з палаючим, тріскучим смолоскипом в руці, готова до стрибка вниз і в його обійми. Як Клерфе колись сказав? У житті найважливіше добитися того, щоб мати змогу вибрати момент власної смерті, бодай заради того, щоб смерть не змогла придушити людину зненацька, як пацюка, якщо та готова. Вона була готова. Тремтіла, але була готова.

6

Волков застав її наступного ранку схилену над валізами.

— Пакуєшся, душко? Так рано?

— Так, Борісе, пакуюся.

— Навіщо? Адже за кілька днів знову все розпакуєш.

Він уже кілька разів бачив її за пакуванням. Щороку її охоплювало, мов перелітну пташку навесні й восени, могутнє бажання лету. Валізи були розставлені по цілому покою упродовж кількох днів, а інколи навіть кількох тижнів, поки Ліліан не втрачала цього бажання і не піддавалася.

— Я їду, Борісе, — вона боялася цієї розмови. — Цього разу я відходжу насправді!

Він сперся на двері і стежив за нею. Сукні і плащі лежали на ліжку, а светри і нічні сорочки висіли на віконних клямках і на дверях. Туфлі на високих каблуках стояли на туалетному столику і на кріслах, а усі лижварські причандалля лежали на купі біля балконних дверей.

— Я справді їду, — повторила нервово Ліліан, бачачи, що він не вірить. Боріс кивнув.

— Ти від'їдеш завтра. А післязавтра або за тиждень ми розпакуємо речі. Даремно тільки завдаєш собі клопоту.

— Борісе! — вигукнула. — Дай мені спокій! Це все ні до чого. Я їду. — Відчувала його покірливість і недовіру, то було павутиння, яке хотіло її знову обплутати і паралізувати. — Я їду, — сказала рішучим тоном. — Сьогодні. З Клерфе.

Зауважила, як його очі змінилися.

— З Клерфе?

— Так. — Поглянула на нього. Хотіла цього всього позбутися якнайшвидше. — Я їду сама. Але виїжджаю з Клерфе, бо і він сьогодні виїжджає і, зрештою, сама я не маю відваги це зробити. Я їду з ним лише з цієї причини. Сама я заслабка, щоб протистояти усьому цьому тут на горах.

— Протистояти й мені?

— І тобі теж, але не так, як ти гадаєш.

Волков ступив на середину покою.

— Ти не можеш відійти, — сказав.

— Я можу, Борісе. Я думала тобі написати. Поглянь, — показала на латунний кошик для паперів біля столика, де лежав пожмаканий поштовий папір. — Я не змогла. То безнадійна справа, якби я хотіла тобі щось тепер пояснити.

"Безнадійна справа, — подумав Волков. — Що саме? Чому щось, чого вчора ще не було, сьогодні є безнадійною справою?" Поглянув на сукні і туфлі — ще секунду тому вони були картиною чудового безладу — а тепер лежали в гострому світлі розставання і були зброєю, націленою в його серце. Він вже не дивився на них, як на милий балаган, а скоріше з болем, який відчуваєш після повернення з похорону коханої особи, несподівано побачивши щось з її особистих речей, — капелюх, білизну, пару черевиків.

— Ти мусиш тут залишитися, — сказав.

Ліліан похитала головою.

— Я знаю, що не умію цього пояснити. Тому я хотіла піти без побачення з тобою. Я думала написати тобі, коли спустимося з гори, але певна, що й на це б мені не стало сил. Не ускладнюй, Борісе.

Не ускладнюй. Так завжди казали ті уособлення привабливості, егоїзму і безпорадності, коли задумували зламати комусь серце. Не ускладнюй! А чи вони коли-небудь задумувалися, щоб не ускладнювати життя партнерові? Хоча, хтозна чи не було б гірше, якби справді так думали. Чи не було б тут чогось з тієї фатальної жалості, яка погладжує тебе, тримаючи в руках кропиву.

— Ти їдеш з Клерфе?

— Я їду з Клерфе вниз, — відказала Ліліан похмуро. — Він забирає мене так, як людина в авті забирає дорогою пішохода. У Парижі ми розлучимося. Я залишуся там, а він поїде далі. Мій стрийко живе у Парижі. Керує моїм невеликим капіталом. Там я і залишуся.

— У свого стрийка?

— Ні, в Парижі. — Ліліан знала, що каже неправду, але в цей момент саме це здавалося їй правдою. — Зрозумій мене, Борісе!

— Навіщо тобі, щоб я тебе зрозумів? Досить, що ти їдеш.

Опустила голову.

— Маєш рацію. Бий далі.

Бий далі. Вистачало на хвильку завагатися, як вони відразу казали: "Бий далі", — так, мовби то їх хтось хотів покинути, їхня логіка ніколи не сягала далі, ніж до наступної відповіді, все, що було раніше, негайно витиралося з пам'яті, мовби взагалі не відбулося. Достовірним було не те, що крик спровокувало, а сам крик.

— Я не буду тебе бити, — сказав.

— Ти хочеш, щоб я лишилася з тобою.

— Я хотів би, щоб ти лишилася тут. А це дещо інше.

"Я теж уже брешу, — подумав. — Звичайно, я хочу тільки того, щоб вона залишилася зі мною, вона — єдина, те останнє, що я маю, ціла планета скорчилася для мене і обмежилася цим селом, я можу порахувати його мешканців, я знаю майже кожного з них, це село стало тепер моїм світом, а вона є тим, чого я хочу від цього світу, я не можу її втратити, мені не можна її втратити, я вже її втратив".

— Я не хотів би, щоб ти відкинула своє життя, як безвартісні гроші.

— То тільки слова, Борісе. Якщо хтось у в'язниці має на вибір: жити бодай рік на волі, а потім померти, або гнити до кінця життя у в'язниці — що має зробити?

— Ти не у в'язниці, душко! Ти маєш на диво фальшиве уявлення про те, що таке життя внизу.

— Знаю. Бо й справді те життя мені невідоме. Я знаю тільки той його бік, який був війною, шахрайством і злиднями, а якщо навіть другий бік виявиться повним розчарувань, то і так, напевно, не буде гіршим за той, який я пізнала і який, я певна, не може вичерпати усього життя. Мусить там бути ще щось, щось, чого я не знаю, щось, що збуджує в мені неспокій і кличе мене. — На мить замовкла. — Досить про це, Борісе. Усе, що я кажу, фальш, стає фальшивим в момент, коли я промовляю, слова фальшиві, банальні і сентиментальні не поціляють, замінюються в ножі, а я не хочу тебе ранити, але кожне слово мусить бути ударом, якщо я хочу бути чесна, і навіть коли я думаю, що я чесна, насправді усе виявляється зовсім не так, чи й сам не бачиш, що я нічого не розумію?

Підняла на нього погляд, в якому безсиле кохання мішалося зі співчуттям і ворожістю. Чому змушував її, щоб повторювала те, що казала собі тисячу разів і хотіла вже забути?

— Клерфе хай собі їде, а ти за кілька днів і сама зрозумієш, яку помилку ти б зробила, поїхавши за цим щуроловом, — сказав Волков.

— Борісе, тут не йдеться про Клерфе, — відказала Ліліан без тіні надії в голосі. — Чи мусить бути завжди інший чоловік?

Не відповів. "Навіщо я це їй кажу, — подумав. — Я дурень, роблю все, щоб іще дужче відштовхнути її від себе! Чому я не скажу їй з усмішкою, що має рацію? Чому я не застосував цього старого фортелю? Хіба я не знаю, що програє той, хто прагне втримати, а виграє той, хто з усмішкою відпускає? Невже я забув про це?"

— Ні, — сказав. — Це не обов'язково має бути інший чоловік. Але якщо це так, то чому не запитаєш мене, чи я не хотів би поїхати з тобою?

"Помилка, — подумав, — знову помилка! Навіщо я їй нав'язуюся? Вона хоче втекти з лікарні, то навіщо мала б брати зі собою хворого? Я є останнім чоловіком, з яким вона хотіла б подорожувати!"

— Я не хочу з собою брати нічого, — відказала. — Я кохаю тебе, Борісе, але я не хочу з собою брати нічого.

— Ти хочеш усе забути?

"Знову помилка", — подумав з відчаєм.

— Я не знаю, — сказала Ліліан пригнічено. — Звідси я не хочу з собою брати нічого. Не можу. Не муч мене!

Він на хвилю завмер. Знав, що не повинен відповідати, але водночас здалося йому несамовито важливим пояснити їй, що вони обоє мають зовсім мало життя попереду, і той час, яким досі вона так гордувала, колись буде найдорожчим, хоч би то були лічені дні і години, і тоді її охопить відчай, що вона відкинула його пропозицію, хоча зараз зовсім так не вважає — але знав також, що кожне вимовлене ним слово прозвучить банально, і навіть той факт, що воно правдиве, не зробить його зрозумілішим. Запізно. Не міг уже налагодити з нею контакту. Запізно — несподівано між одним подихом і другим. В чому він прорахувався? Невідомо. Учора ще все було близьке і звичне, а зараз виросла між ними скляна стіна, як в авті між водієм і заднім сидінням. Ще на себе дивилися, але вже не розумілися, почували взаємність, але говорили різними мовами, які не мали пунктів дотику. Не можна було вже нічого зробити. Відчуженість, яка наросла за ніч, виповнила вже все. Була в кожному позирку і в кожному жесті. Не можна було вже нічого зробити.

— Адью, Ліліан, — сказав.

— Вибач мені, Борісе.

— У коханні нема чого вибачати.

Вона не мала часу, щоб обдумати. Прийшла медсестра й покликала до Далай-лами. Професор пахнув добрим милом і антисептичною білизною.

— Я бачив вас учора увечері в хаті рятувальників, — сказав сухо. Ліліан кивнула. — Ви знаєте, вам заборонено виходити? Отже, вам байдуже, чи ви підкоряєтесь цій забороні, чи ні.