Життя в позику - Сторінка 13

"Усе дуже швидко міняється, — думала вона. — Усього кілька годин тому я була високо в горах і мріяла спуститися вниз, а тепер я мчу під землею і мрію знову піднятися нагору".

Здавалося, тунель знімав з неї усе, що налипло на неї у колишньому житті, наче гострі щітки гуркоту здирали з Ліліан минуле. Стара планета, на якій розташувався санаторій, залишилася назавжди позаду, повернутися назад було неможливо, як неможливо двічі перебрести Стікс. Вона з'явиться тепер на новій планеті, викинута з надр Землі, долаючи падіння, в нестримному русі вперед, з однією лише думкою в голові: вирватися і жити. Почувалася, мовби в останню мить вирвалася з вузької, довгої могили, стіни якої обвалилися позад неї, і утікала вперед, до світла, яке несміливо ряхтіло, але блискавично наближалося до неї і врешті розсіяло темряву.

Підземний гуркіт перейшов у звичний стукіт, а потім замовк. Потяг стояв у м'якому шумі сірості, золота і лагідного повітря. Після зимного, мертвого повітря, що било від склепіння тунелю, то було повітря життя. За хвилю Ліліан зрозуміла, що падає дощ. Вслухалася у відголос крапель, що легенько барабанили об дах, вдихала м'яке повітря і виставила руку у вікно. Вона врятована. Переправилась через Стікс і врятована.

— Краще було б навпаки, — сказав Клерфе. — По той бік дощ, а тут погода. Ви розчаровані?

Похитала головою.

— Я з жовтня минулого року не бачила дощу.

— І чотири роки ви не були внизу? То майже так, мовби ви ще раз народилися. Ще раз, але збагачена спогадами. Можна вам тільки позаздрити. Ви ще раз починаєте усе спочатку. З властивим молодості темпераментом, але без юнацької безпорадності.

Потяг від'їхав, червоне світло зникло в дощі. Авто виїхало задом на дорогу. Клерфе загальмував, щоб розвернутися. На мить побачив Ліліан в малому замкненому просторі, під спущеним верхом машини, на тлі мерехтливих крапель дощу, що шумів за вікном, в спокійному світлі приладів на панелі. Її обличчя здавалося Клерфе, всупереч усім цим механізмам, не підвладним часу, як сама смерть, з якою Ліліан мчала наввипередки. Клерфе раптом зрозумів, що в порівнянні з цими перегонами усі автоперегони на світі — дитяча гра. "Коли я висаджу її в Парижі, то втрачу, — подумав він. — Ні, я мушу спробувати її затримати! Я був би ідіотом, коли б не спробував!"

— Ви вже знаєте, що хочете робити в Парижі? — поцікавився.

— Я маю там стрийка, який керує моїми грошима. Досі він присилав мені їх щомісяця. Тепер я заберу в нього усю решту. Буде велика драма. Йому й далі здається, що я маю чотирнадцять років.

— А скільки маєте справді?

— Двадцять чотири і вісімдесят.

Клерфе розсміявся.

— Добра комбінація. Я мав тридцять шість і вісімдесят, коли повернувся з війни.

— І що сталося?

— Мені виповнилося сорок, — сказав Клерфе і ввімкнув першу швидкість. — То була дуже сумна річниця.

Авто піднялося на узвіз, що відділяв залізницю від шосе, і почало з'їжджати довгою простою дорогою вниз. У цей сам момент завив за ними інший двигун. То було червоне спортове авто, яке разом з ними їхало тунелем. Водій ховався раніше за якоюсь стодолою. Тепер ревів за ними так, мовби мав не чотири циліндри, а шістнадцять.

— Я не думав, що таке ще трапляється, — сказав Клерфе. — Хоче з нами йти на перегони. Дамо йому урок? Чи залишимо йому ілюзію, що у нього найшвидше авто на світі?

— Залишмо сьогодні кожному його ілюзію.

Клерфе пригальмував "Джузеппе". Червоне авто за ними зупинилося також і почало сигналити. Місця було доволі, щоб їх обігнати, однак невідомий прагнув перегонів.

— Ну що ж, — зітхнув Клерфе, знову рушаючи з місця. — Є люди, які прагнуть своєї згуби.

Червоне авто набридало їм аж до Фаїдо, безперервно пробуючи їх догнати.

— Він готовий ще злетіти з траси і вбитися, — сказав Клерфе. — Мало вже не вилетів на останньому закруті. Пропустімо його. — Він загальмував, але раптово знову додав газу. — Що за бевзь! Замість нас обігнати, мало в нас не в'їхав! Однаково небезпечний попереду, як і ззаду.

Клерфе з'їхав на узбіччя. З придорожньої стодоли долинав запах деревини. Червоне авто цього разу не зупинилося. Водій помахав їм зневажливо і розсміявся.

За чверть години в'їхали в туман. Клерфе змінив світло на ближнє. Їхав дуже вільно. Згодом знову стало видно узбіччя дороги. На сто метрів попереду туман був змитий дощем, потім вони знову занурилися в імлу, що піднімалася знизу. Враз Клерфе різко загальмував. Саме виїхали з туману. Перед ними висіло одним колесом над прірвою, зачепившись за кілометровий стовпчик, червоне спортове авто. Біля авта стояв водій, який не був навіть поранений.

— Оце називається щастя, — сказав Клерфе.

— Щастя? — відхаркнувся чоловік. — А авто? Подивіться на нього. Не застраховане. А моя рука?

— У найгіршому разі вивихнута. Але ж ви можете нею рухати. Радійте, що ви ще стоїте на цьому шосе. Інколи кілометрові стовпчики стають у пригоді.

— Це ви винні! — закричав чоловік. — Ви змусили мене їхати надто швидко. Я вважаю вас відповідальним! Якби ви дозволили мені обігнати вас, а не влаштовували перегони!

Ліліан розсміялася.

— Чому ця пані сміється? — запитав розлючено чоловік.

— Не ваше діло. Але оскільки сьогодні середа, щасливий день, то я вам поясню. Ця пані прибула з іншої планети і ще не знає наших звичаїв, а сміється тому, що ви лементуєте над своїм автом замість того, щоб радіти життю. Пані цього геть не розуміє. Я ж, навпаки, захоплююсь вами. Тому з найближчої місцевості надішлю вам буксирне авто.

— Стоп! Так легко вам не викрутитися. Коли б ви не викликали мене на перегони, я був би їхав спокійно.

— Якби та коби… у вас проблеми з умовним способом, — сказав Клерфе. — Краще звалити усе на програну війну.

Чоловік глянув на номерні знаки авта Клерфе.

— Французькі! І як я тепер поверну свої гроші? — Він почав розмахувати олівцем і клаптиком паперу, тримаючи їх у лівій руці. — Ваш номер! Прошу мені його записати! Хіба ви не бачите, що я не можу писати лівою рукою?

— То навчіться. Я мусив навчитися гірших речей.

Клерфе знову сів до авта. Чоловік не відставав.

— Ви хочете втекти від відповідальності. Хочете мене залишити на дорозі під дощем?

— Авжеж. Бо це двомісне авто. Дихайте глибоко, дивіться на гори, дякуйте Богові, що ще живі, і думайте про те, що кращі люди, ніж ви, мусили померти.

У селі вони знайшли автомайстерню і повідомили про аварію. Власник саме вечеряв, але облишив і прихопив з собою пляшку червоного вина.

— Можливо, він потребуватиме трохи алкоголю, — сказав. — І я, либонь, теж.

Авто рухалося далі вниз, закрут за закрутом, серпантин за серпантином.

— Це доволі одноманітний відрізок, — сказав Клерфе. — Тягнеться до Локарно. Потім буде озеро. Ви втомлені?

Ліліан похитала головою. "Одноманітний! — подумала. — Втомлена! Чи цей здоровий шмат життя, що сидить збоку, не відчуває, що все в мені клекоче? Не розуміє, що зі мною робиться? Не відчуває, що застигла картина світу в мені раптом відтанула і зарухалася, і промовила до мене, розповідаючи, що каже дощ, що кажуть мокрі скелі і долина зі своїми тінями і світлом, і шосе? Він не здогадується, що ніколи я не буду така злита з природою, як тепер, коли я немов лежу у колисці в обіймах невідомого бога, ще полохлива, як молода пташка, але яка вже усвідомила, що усе триватиме лише мить, і що я втрачу цей світ, перш ніж він стане моїм, втрачу цю вулицю, ці дерева, темні вантажівки біля сільських готелів і пісні за осяяними вікнами, сіре і срібне небо, і ці назви сіл: Осонья, Крещіано, Кляро, Кастіоне і Беллінцона. Назви, які, ледве з'явившись, вже зникають, мов тіні, мовби їх ніколи і не було. Невже він не бачить, що я більше схожа на ненадійне сито, з якого усе висипається, аніж на надійний кошик? Не зауважує, що я надто мало кажу, бо серце в мені піднімається великим, анонімним почуттям, і хоча поміж небагатьох прізвищ, які воно знає, є також його прізвище, але кожне з них звучить тільки так: Життя?"

— І як вам сподобалася ваша перша зустріч з життям? — запитав Клерфе. — Той чоловік, який лементує над своєю власністю, а своє життя вважає за щось буденне? Зустрінете ще багато схожих випадків.

— Це все ж різноманітність. В горах кожен вважав своє життя чимось страшенно важливим. Я також.

Перед ними вигулькнули раптом вулиці, світло, будинки, блакить і просторий майдан з аркадами.

— За десять хвилин будемо на місці, — сказав Клерфе. — То вже Локарно.

Проторохтів трамвай, в останню мить загороджуючи їм дорогу. Клерфе розсміявся, побачивши, що Ліліан придивляється до трамвая, мовби то був собор. Вона не бачила їх чотири роки. У горах не було трамваїв.

Раптом перед ними з'явилося озеро, широке, сріблясте і неспокійне. Перестало мжичити. Низькі хмари пропливали швидко, затуляючи місяць. Біля озера лежала тиха Аскона зі своєю площею.

— Де ми замешкаємо? — запитала Ліліан.

— Біля озера. У готелі "Тамаро". Після війни я мешкав тут цілий рік. Вранці побачите, чому.

Він зупинився перед невеликим готелем і випакував багаж.

— Ми відразу поїдемо вечеряти. Але під італійський кордон до ресторану "Джардіно".

Ліліан роззирнулась.

— Тут цвітуть гліцинії!

Грона блакитних квітів дерлися по білих стінах будинків. Мімоза висипала свої золоті квіти і пір'їсте листя понад муром, що оточував чийсь сад.

— Весна, — сказав Клерфе. — Хай Бог благословляє "Джузеппе", який пересуває пори року.

Авто їхало повільно уздовж озера.

— Мімози, — сказав Клерфе, киваючи на квітучі дерева над озером. — Цілі алеї. А цей пагорб зарослий ірисами і нарцисами.

Він припаркував авто біля довгих кам'яних сходів, і вони увійшли до невеликого ресторану. Клерфе замовив пляшку вина, шинку, креветок з рисом і сир. Всередині не було людно. Вікна були відчинені, повівав лагідний вітерець.

— Ви тут мешкали? — запитала Ліліан. — Біля цього озера?

— Так. Майже рік. Після втечі з табору і потім після війни. Я думав побути тут лише кілька днів, але лишився набагато довше. Я відчув, що потребую цього. То було лікування, яке полягало на байдикуванні: сонце, ящірки на мурах, я лікувався тим, що годинами дивився на небо і на озеро, прагнучи усе забути, щоб нарешті мої очі перестали втуплюватися в одну цятку, і я зрозумів, що природа навіть не помітила двадцяти років людського безумства.