Життя в позику - Сторінка 28

Як хтось, хто безперервно від'їжджає.

— Ти не хотів, щоб так було?

' — Можливо — але тепер уже я не хочу. А чи ти коли-небудь хотіла жити зі мною інакше?

— Ні, — відповіла тихо. — Але також з ніким іншим, Клерфе.

— Чому?

Вона покірливо мовчала. Навіщо ці ідіотичні питання?

— Ми вже неодноразово розмовляли про це. Навіщо до цього повертатися? — сказала врешті.

— Будь-які стосунки можуть змінитися. Невже кохання може бути гідним презирства?

Похитала головою. Клерфе поглянув на неї.

— Нічого в житті ніколи я не прагнув так сильно, Ліліан. Тепер прагну лише цього. Я прагну тебе.

— Адже ти мене маєш!

— Не зовсім. Не так.

"Хоче мене прив'язати і ув'язнити, — подумала, — цим він пишається і називає це подружжям, піклуванням і коханням, і може, зрештою, має рацію. Однак чому не розуміє, що саме те, чим він пишається, мене від нього відштовхує?" З ненавистю поглянула на віллу з гравієвими алеями. Хіба вона для того втекла з гір, щоб закінчити тут? Тут або в Тулузі, або в Брешії? Куди поділася пригода? Куди подівся Клерфе? Що його змінило? Чому вони не сміялися з цього? Що ще їм залишилося?

— Ми могли б принаймні спробувати, — сказав Клерфе. — Якщо не вдасться, продамо дім.

"Я не маю вже часу, щоб щось пробувати, — подумала Ліліан. — І не маю вже часу на експерименти з домашнім щастям. Це для мене надто сумне. Я мушу відійти! Я не маю навіть часу на такі розмови. Все це я знала в набагато кращому виданні, у горах в санаторії, в Боріса, звідки я втекла".

Раптом заспокоїлася. Ще не знала, що встругне, але те, що може втекти, зробило все менш нестерпним. Не боялася нещастя, надто довго жила з ним і завдяки ньому — не боялася також щастя, як безліч інших людей, яким здавалося, що його шукають, — боялася в'язниці пересічності.

Увечері біля моря був показ штучних вогнів. Ніч була світлою, а небо дуже далеким, але на обрії море зливалося з небом, і тому здавалося, що вогні націлені в нескінченність і падають кудись за межі земної кулі, в простір, що перестав бути простором, бо у нього немає меж. Ліліан згадала, що востаннє бачила феєрверк в "Гірській хатині". "Вочевидь, усі рішення, які я приймаю в житті, проходять під знаком феєрверків, — з гіркотою думала вона. — А може, усе, що зі мною трапляється, схоже на цей феєрверк, який швидко гасне, перетворюючись на попіл і пил"? Вона роззирнулася. "Аби лише не зараз, — подумала з тривогою, — аби лише не зараз. Невже наприкінці не станеться ще одного спалаху, такого яскравого, що не шкода буде віддати усю себе"?

— Ми ще не грали, — сказав Клерфе. — Ти робила це вже коли-небудь? Маю на увазі казино.

— Ніколи.

— Тоді мусиш спробувати. Ти маєш невинну руку і повинна виграти. Поїдемо? Чи, може, ти втомлена? Вже друга.

— Дитяча година! Хіба можна втомитися так рано?

Вони їхали повільно серед ночі, сповненої блиском зірок.

— Нарешті тепло, — сказала Ліліан.

Можемо залишитися тут, поки і в Парижі не настане літо.

Вона притулилася до нього.

— Чому люди не живуть вічно, Клерфе? Без смерті?

Він обняв її.

— Ба й справді — чому? Чому ми старіємо? Чому не можемо жити так, мовби мали тридцять років аж до восьмидесяти, а потім раптом померти?

Розсміялася.

— Я не маю ще тридцяти.

— То правда, — сказав Клерфе і випустив її з обіймів. — Я постійно про це забуваю. Але маю враження, мовби за ці три місяці ти постаріла принаймні на п'ять років, так ти змінилася. Ти стала на п'ять років гарніша. І на десять небезпечніша.

Вони грали спочатку у великих залах, а потім, коли ці зали спорожніли, перейшли в менші, де ставки були вищі. Клерфе почав вигравати.

— Побудь зі мною, — сказав він Ліліан. — Ти приносиш щастя.

Клерфе ставив на "дванадцять", на "двадцять два" і на "дев'ять". Помалу Клерфе програв майже усі свої жетони. У нього залишилося їх якраз стільки, щоб ще раз зробити максимальну ставку. Він поставив на "червоне". Випало "червоне". Половину виграшу він відклав, решту знову поставив на "червоне". "Червоне" випало вдруге. Він знову поставив максимальну ставку. "Червоне" випало ще двічі. Перед Клерфе тепер лежала ціла купа жетонів. Інші гравці в залі зацікавилися його грою. Стіл Клерфе виявився раптом оточеним людьми. Ліліан побачила, що до рулетки підходить Фіола. Він посміхнувся їй і поставив на "чорне". "Червоне" випало знову. Під час наступного кола чорне поле було всуціль покрите жетонами максимальної ставки. Навколо столу в три ряди юрбилися гравці. Майже усі вони грали проти Клерфе. Тільки худа стара у вечірній сукні з голубої вуалі ставила, як і він, на "червоне".

У залі запала тиша. Кулька застукала знову, стара почала чхати. "Червоне" випало ще раз. Фіола зробив Клерфе знак бути обережним, адже колись серія везінь повинна закінчитися. Клерфе похитав головою і знову поставив максимальну ставку на "червоне".

— Він з'їхав з глузду, — сказав хтось позаду Ліліан.

Стара, яка вже заховала було свій виграш, в останню мить знову поставила усе на "червоне". У тиші, що запанувала, було чутно, як вона голосно почала дихати, а потім затримала подих. Вона намагалася більше не чхати. Жовта рука старої лежала, мов кіготь на зеленому сукні. Перед нею на столі була маленька зелена черепаха — талісман.

Знову випало "червоне". Стара зовсім втратила голову.

— Приголомшливо! — сказала якась жінка до Ліліан.

— Хто це?

На номери вже майже ніхто не ставив. По усіх залах розлетілася чутка про небувалу серію. Рядами вишикувалися гірки жетонів на великі суми: усі ставили на "чорне". "Червоне" випало сім разів підряд, колір мусив би змінитися. Тільки Клерфе продовжував, як і раніше, ставити на "червоне". В останню секунду стара від хвилювання поставила на червоне поле черепаху. Не встигла вона виправити свою помилку, як залом прокотився гомін. Знову випало "червоне".

— На жаль, мадам, ми не можемо подвоїти вашу черепаху, — сказав круп'є, посуваючи до неї через стіл тварину з головою мудрою і древньою.

— Де мій виграш?! — заскрипіла стара.

— Даруйте, мадам, але ви не зробили ставки і навіть не заявили про неї.

— Адже ви бачили, що я хотіла поставити! Цього достатньо.

— До того як кулька впала, ви повинні або зробити ставку, або заявити про неї.

Стара із злістю роззирнулася.

— Faites vos jeux (Робіть ставки), — байдуже сказав круп'є.

Клерфе знову поставив на "червоне". Розгнівана стара поставила на "чорне". Інші теж поставили на "чорне". Фіола поставив на "шістку" і на "чорне". Випало знову "червоне".

Клерфе забрав свій виграш. Потім підсунув круп'є кілька жетонів і встав.

— Ти й справді принесла мені щастя, — сказав він Ліліан. Він не відходив від столу, поки кулька не зупинилася. Випало "чорне". — Бачиш, іноді у людини з'являється шосте почуття.

Ліліан усміхнулася. "Якби ж ти мав його ще й у коханні", — подумала вона. До них підійшов Фіола.

— Вітаю вас. Припинити гру вчасно — це найбільше мистецтво. — Фіола обернувся до Ліліан. — Ви не вважаєте?

— Не знаю. Я ніколи не мала оказії переконатися.

Фіола засміявся.

— Не вірю. Ви зникли з Сицилії, закрутивши безліч голів. Потому ви приїхали до Рима і випарувалися, як камфора. А у Венеції, як мене повідомили по секрету, вас ніде не могли розшукати.

Вони пішли в бар, щоб відсвяткувати щасливу гру Клерфе.

— Мені здається, що виграшу якраз достатньо, щоб відразу ж перебудувати будинок, — сказав Клерфе, сяючи.

— Завтра ти можеш усе програти.

— Те, що "червоне" випало дев'ять разів підряд, — дивний випадок, — сказав Фіола. — Лише раз мені довелося побачити ще довшу смугу везіння. "Чорне" випало дванадцять разів. Це сталося ще до війни. Тоді максимальні ставки на деяких столах були набагато вищі, ніж зараз. Гравець, який ставив на "чорне", зірвав банк. Він ставив на "чорне" і ще на "тринадцять". За дванадцять кіл кулька шість разів впала на "тринадцять". Це була справжня сенсація. Усі ставили так само, як він. Так він двічі за ніч зірвав банк. Це був росіянин. Як же його звали? Здається, Волков. Так, Волков.

— Волков? — недовірливо запитала Ліліан. — Але ж не Боріс Волков?

— Так! Боріс Волков. Ви його знали?

Ліліан похитала головою. "Таким не знала", — подумала вона. Вона бачила, що Клерфе спостерігає за нею.

— Цікаво, що з ним сталося опісля, — сказав Фіола. — То була людина, яка викликала тут сенсацію. Один з останніх гравців у давньому великому стилі. Крім того чудовий стрілець. Він приїжджав тоді з Марією Андерсен. Може, ви чули про неї. Одна з найпрекрасніших жінок, яких я будь-коли бачив. Загинула в Мілані під час бомбардування. — .Фіола обернувся до Клерфе. — Ви також ніколи не чули про Волкова?

— Ніколи, — підтвердив Клерфе.

— Дивно! Він брав участь також у кількох перегонах. Звичайно, як аматор. Я ніколи не бачив людину, яка могла стільки випити. Напевно, він сам себе загубив, враження було таке, що він цього прагне.

Обличчя Клерфе спохмурніло. Він зробив знак офіціантові, щоб той приніс ще одну пляшку вина.

— Ви ще сьогодні гратимете? — запитав Фіола Клерфе. — Звичайно ж, ні.

— Чому? Смуги везіння теж приходять смугами. Можливо, сьогодні знову "чорне" вийде тринадцять разів підряд.

— Він не повинен грати далі, — сказав Фіола Ліліан. — Не сьогодні. То старий принцип, як світ.

Ліліан глянула на Клерфе. Цього разу він не попросив її бути поруч, щоб приносити йому щастя. І вона знала чому. "Який він дитячий, — подумала з ніжністю, — і як безглуздо він ревнує! Невже він раптом забув, що справа не в комусь іншому, а тільки у власному почутті"?

— Грати потрібно вам, — сказав Фіола. — Ви тут уперше. Чи не хочете зіграти за мене? Ходімо!

Вони підійшли до іншого столу. Фіола почав робити ставки. За кілька хвилин Ліліан теж придбала трохи жетонів. Вона грала обережно і ставила невеликі суми. Гроші означали для Ліліан дуже багато. Вони були для неї частинкою життя. Вона не бажала перебувати в залежності від стрийка Ґастона, від його буркотіння і подачок. Ліліан майже відразу ж почала вигравати.

— Ось що означає щаслива рука, — сказав Фіола, який програвав. — Ця ніч ваша. Ви не заперечуєте, якщо я ставитиму так само, як ви? Буду вашою тінню?

— Ви про це пошкодуєте.

— Але не в грі. Ставте так, як вам спаде на думку.

Деякий час Ліліан ставила то на "червоне", то на "чорне", потім на другу "дюжину" і, нарешті, на різні номери.