Життя в позику - Сторінка 33

Підбіг до чоловіка, який наближався швидким кроком до Ліліан. Вона встала з лавки.

— Боріс!

— Отже ми ще встигли тебе відшукати, — сказав Волков. — Портьє в готелі сказав мені, що ти вже на вокзалі. Я ледве встиг. Хтозна, де б я мусив тебе пізніше шукати.

— Ти живий! — Шепнула Ліліан. — Я телефонувала тобі. Хтось мені сказав, що ти від'їхав. Я думала…

— Я прочитав у газеті, що сталося, тому приїхав. Я не знав, у якому готелі ти мешкаєш, інакше б зателефонував.

— Ти живий, — повторила.

— І ти жива, душко! Все решта не рахується.

Поглянула на нього. Враз зрозуміла, що мав на увазі — що усе решта, уся поранена гордість, уражений егоїзм, були затерті цим одним утішним, останнім фактом, що кохана людина не померла, що ще живе, що є тут і ще дихає, незалежно від того, якими є її почуття або що за цей час відбулося. Боріс не приїхав сповнений слабістю чи співчуттям, він приїхав сповнений цією останньою, вражаючою, як грім, правдою, єдиною, яка йому залишилася, єдиною, яка завжди залишається насамкінець, яка відміняє все, і яку людина майже завжди усвідомлює надто пізно.

— Так, Борісе, — сказала. — Усе решта не рахується.

Він зиркнув на її багаж.

— Коли від'їжджає твій потяг?

— За годину, їдьмо ним. Я не хочу тут залишатися. А ти мусиш повернутися.

— Я не мушу повертатися, — сказав Волков.

Поглянула на нього.

— Ти вилікувався?

— Ні. Але я не мушу повертатися. Я можу поїхати з тобою, куди захочеш. І на як довго захочеш.

— Але…

— Я розумів тебе тоді, — сказав Волков. — Мій Господи, і то ще як! Я розумів, що ти хочеш виїхати.

— Чому ж ти не виїхав зі мною?

Волков мовчав. Не хотів їй нагадувати, що сказала тоді.

— А ти виїхала б зі мною? — поцікавився врешті.

— Ні, Борісе. То правда. Тоді ні.

— Ти не хотіла брати з собою хворобу. Ти хотіла від неї втекти.

— Я не пам'ятаю вже. Може, так і було. То все було так давно.

— Ти справді хочеш їхати ще сьогодні? Ти виглядаєш на зголоднілу. Ходімо до кав'ярні навпроти. За той час спробую купити квиток.

Вони зайшли до кав'ярні. Боріс замовив їй яйця, шинку і каву.

— Я повернуся на вокзал, — сказав. — Будь тут. Не утікай.

— Я вже не втікаю. Чому кожен так думає?

Боріс усміхнувся.

— Коли так думає, то не найгірше. Це означає, що хоче, аби та друга особа залишилася.

Поглянула на нього. Її губи тремтіли.

— Я не хочу плакати, — сказала.

Він зупинився біля столика.

— Ти тільки виснажена. З'їж щось. Я певний, що то твоя перша їжа сьогодні.

Підняла голову.

— Так погано я виглядаю?

— Ні, душко. А хоч би ти виглядала на втомлену, кілька годин сну дозволить тобі надолужити все. Ти забула про це?

— Так. Я забула стільки речей. Але деяких ні.

Почала їсти, але зупинилась і вийняла люстерко. Придивилася дуже уважно: обличчя, очі, тіні під очима. Що сказав лікар в Ніцці? Перш ніж надійде літо, а може й раніше, якщо й далі вона буде вести таке життя. Літо — тут уже було літо, але в гори воно приходило пізніше. Ще раз придивилася до свого обличчя, відтак вийняла пудреницю і помаду до вуст.

Повернувся Волков.

— Я дістав квиток. У Цюріху обдумаємо, що ти робитимеш потім.

— Я хочу повернутися, — сказала Ліліан.

— Повернутися? Куди? — запитав обережно Волков. Помовчала.

— Я була на шляху до повернення, — сказала нарешті. — Хочеш вір, хочеш ні.

— Чому б я тобі мав не вірити?

— А чому мав би?

— КОЛИСЬ Я зробив те саме, що й ти. Багато років тому. Я також повернувся.

Ліліан розім'яла на тарілці крихту хліба.

— І не вдасться це розтлумачити комусь іншому, правда?

— Ні. Треба до того дійти самому. Інакше людина й далі б вірила, що оминуло її те; найважливіше. Ти знаєш уже, куди вирушиш з Цюріха?

— До якогось санаторію. У "Белла Віста", напевно, мене знову не приймуть.

— Очевидно, що тебе приймуть. Але ти переконана, що хочеш повернутися? Тепер ти виснажена і потребуєш відпочинку. Ти можеш ще змінити намір.

— Я хочу повернутися.

— Через Клерфе?

— Клерфе не має з цим нічого спільного. Я хотіла повернутися й раніше. З багатьох причин. Тепер уже їх не пам'ятаю. Були такі правильні, що я забула.

— Якщо ти хочеш лишитися внизу, то не мусиш бути сама. Я також можу лишитися.

Ліліан похитала головою.

— Ні, Борісе. Досить. Я хочу повернутися. Але може ти хочеш лишитися? Ти так довго не був поза санаторієм.

Волков усміхнувся.

— Мене тут уже нічим не здивуєш.

Вона похитала головою.

— Я чула. Тепер і мене не здивуєш.

У Цюріху Волков зателефонував до санаторію.

— Вона ще живе? — пробурчав Далай-лама. — Ну добре, якщо то від мене залежить, може приїхати.

Ліліан залишалася в Цюріху у готелі "Долдер" ще тиждень. Багато лежала в ліжку. Почувалася вимученою. Щовечір з'являлася висока температура. Волков попросив лікаря, якого найняв для опіки над хворою, поради, що чинити далі.

— Вона віддавна має бути в лікарні, — сказав професор. — Краще залиште її тут.

— Але вона не хоче лишитися. Хоче повернутися наверх.

Лікар знизав плечима.

— Як вважаєте. Але я прошу взяти санітарку.

Волков пообіцяв, але знав, що не візьме її. Він не ставився до життя аж з такою пошаною, щоб не знати, що надмірна дбайливість може вбити хворого так само, як її відсутність. Трактування Ліліан як вмирущої було б гіршим, ніж ризик їхати з нею автом.

Коли повернувся, вона привітала його веселим обличчям. Відколи прояви хвороби загострилися, вона повеселішала, мовби таким чином згладилося відчуття провини з приводу смерті Клерфе. "Біль після втрати когось, — думала вона з легкою іронією, — стає більш стерпним, якщо людина знає, що їй самій лишилося недовго жити". Навіть почуття бунту проти хвороби зникло після смерті Клерфе. Ніхто не міг втекти, як хворий, так і здоровий, що давало парадоксальну рівність шансів.

— Бідний Борісе! — зітхнула. — Що тобі сказав лікар? Що я не витримаю подорожі?

— Щось у цьому сенсі.

— Я усе витримаю. Хоч би наперекір його пророкуванню. І я ще житиму довго.

Волков поглянув на неї розчулено.

— То правда, душко. Я теж це відчуваю.

— Добре. Тоді налий мені горілки. — Вона підсунула йому свою склянку. — Але з нас окозамилювачі, — сказала згодом. — Кожен з нас має свій дрібний фортель! Зрештою, що нам залишається? Якщо вже людина боїться, то може принаймні добути з цього страху якийсь ужиток. Якийсь феєрверк, якийсь блеф або якусь малу премудрість, яка незабаром розтане.

Дуже лагідного, теплого дня вони поїхали в гори. На середині перевалу на самому закруті вони зустріли авто, яке зупинилося, щоб їх пропустити.

— Ґольманн! — вигукнула Ліліан. — То ж Ґольманн!

Чоловік в другому авті підняв очі.

— Ліліан! І Боріс! Я припаркую авто, — гукнув Ґольманн. — Почекайте на мене.

Він від'їхав трохи далі і повернувся пішки.

— Що сталося, Ґольманне? — запитала Ліліан. — Куди то ви їдете?

— Я здоровий. Мені знову запропонували контракт!

— Контракт? Від кого?

— Від нашої старої фірми. Вчора вони зателефонували. Їм бракує гонщика. — Ґольманн помовчав. Потім відгорнув волосся дозаду. — Торріані вже мають, тепер хочуть спробувати, чи і я надався б. Як добре піде, незабаром їздитиму на невеликих перегонах. Потім на більших. Прошу тримати за мене великі пальці. Тішуся, Ліліан, що міг ще з вами поговорити!

Вони побачили його ще раз, піднявшись на вищий закрут, як з'їжджає додолу, наче голуба комаха, щоб зайняти місце Клерфе, так само, як і Клерфе зайняв місце після когось, а хтось інший займе колись місце Ґольманна.

Ліліан померла за шість тижнів одного сонячного дуже світлого полудня, такого тихого, мовби краєвид затамував подих. Померла швидко і несподівано, наодинці. Боріс спустився ненадовго в село. Коли повернувся, застав її мертву на ліжку. Її обличчя було спотворене, вона задихнулася під час кровотечі, руки мала скорчені біля горла. Але трохи згодом її риси розгладилися, і обличчя стало таким прекрасним, яким ніколи його Боріс не бачив. Він був упевнений, що Ліліан була щаслива, якщо людину можна коли-небудь назвати щасливою істотою.