Жнива Скорботи - Сторінка 22

Однак комуністам бракувало і першого, і другого. Згідно з одним із авторів, загалом прихильним до режиму, "політика радянського уряду, який кожного року робив ставку на те, що цьогорічний урожай буде добрий, була відверто нереалістичною" (цит. за Р. Девісом). Словом, "режим поняття не мав, куди він прямує; рішенням, що їх він ухвалював, бракувало чіткості, й вони лише підривали сільське господарство" (за М. Левіним). На XV з'їзді ВКП(б) теж говорилося про це. Так, Камінський засуджував "коливання та непевність у цінах сільськогосподарської продукції", а як приклад навів офіційно встановлені ціни на льон, котрі змінювалися п'ять разів протягом двох років.

Один із провідних західних дослідників висвітлюваної проблеми, нині покійний професор Є. Карч характеризував нездатність створити зерновий запас у врожайні роки як "недбалість, що межує з безглуздям", і додавав: коли через некомпетентність верхів і фіскальну політику в 1927–1929 р. спалахнула заготівельна криза, спроможність уряду адекватно відреагувати на неї фактично була паралізована "одночасною й майже неймовірною кризою в інформації". Насправді ж, на думку Карча, "побоювання, які тоді існували щодо здатності радянського селянина постачати ринок своєю продукцією… були абсолютно безпідставними", адже, за підрахунками, в 1927–1929 рр. досить було лише дотувати 131,5 млн крб для підвищення цін на хліб, і ринок швидко б стабілізувався.

Більше того: як було потім з'ясовано — й мовчазно підтверджено радянськими економістами, — Сталін при обговоренні хлібної проблеми оперував невірогідними цифрами (радянській статистиці взагалі притаманні великі розбіжності у відомостях про врожай навіть одного якогось конкретного року). Некомпетентні й погано інформовані помічники генсека подали йому значно занижені дані щодо справжньої кількості зерна, виставленого на продаж у 1926–1927 рр. (Сталін говорив про 10,3 млн т, а в дійсності було 16,2 млн). По суті, протягом усього висвітлюваного нами періоду — під час реальних та уявних криз — радянський уряд покладався на цифри, такі ж ненадійні, як і ті, що їх він сам передбачав або "планував". Це й не дивно, адже, як писав А. Большаков у праці "Деревня 1917–1921 гг." (М., 1927), місцеві урядовці, приголомшені неймовірною кількістю зпущених "згори" різноманітних "форм" та "анкет", щиро визнавали: "Ми не можемо зрозуміти й половини запитань. Ми просто пишемо перше, що приходить нам у голову…" Зі свого боку, як зауважує Левін, Центральне статистичне управління, Державна планова комісія (Держплан), Наркомат інспекції і статистичні відділи кооперативного руху "подавали дуже різні цифри, що стосувалися цих проблем, — іноді у справах винятково важливих, наприклад, щодо заготівель, орних площ або п'ятирічних планів".

Сталін помилково твердив, що обсяг товарного зерна в СРСР становить тепер лише половину обсягу, виробленого напередодні першої світової війни, хоч валове виробництво хліба вже досягло довоєнного рівня. Тут, багатозначно додав генсек (і це було ухилом "вліво" навіть порівняно з тією винятково жорсткою лінією, яку він збирався здійснювати на практиці), завинив головним чином "куркуль"; отже, розв'язка становища має полягати в переході від одноосібного селянського господарства до колективного і в боротьбі "проти капіталістичних елементів селянства, проти куркулів".

Учасники об'єднаного засідання ЦК ВКП(б) і ВЦВК у квітні 1928 р. дійшли думки: криза викликана різними економічними факторами, а "куркуль" просто скористався з розбалансованості господарства. Проте Сталін знову переклав головну провину на "куркулів". Така настанова міцно закріпилася в радянській історіографії. Так, Д. Голінков писав: "Куркулі організували саботаж збору зерна в 1927–1928 роках. Притримуючи великі запаси хліба, вони відмовилися продавати його державі за ціну, встановлену радянським урядом". Щоправда, більшість сучасних радянських авторів (і навіть "догматичний" С. Трапезников) розглядають причини зернової кризи 1928 р. з позицій, що їх поділяють і західні науковці. В числі таких причин Трапезников згадує, наприклад, диспропорції між цінами на промислові товари й сільськогосподарську продукцію, брак промислових товарів, призначених для сільського ринку (а звідси й брак стимулу для селян продавати свої продукти), низькі державні закупівельні ціни, які спонукали виробників приховувати хліб, а не виставляти його на продаж, тощо. А зменшення кількості "куркулів" означало, що число тих, хто мав надлишок хліба, тепер скоротилося.

Хоч як би там було, дефіцит зерна в січні 1928 р. становив якихось 2,16 млн т. Це ні в якому разі не тягло за собою "кризи" або "небезпеки" (на чому наполягав Сталін), бо ж, незважаючи на деяке зменшення обсягів вирощування зернових, інші галузі сільськогосподарського виробництва (зокрема тваринництво) перебували на піднесенні, і в 1928 р. валовий сільськогосподарський продукт у порівнянні з попереднім роком зріс приблизно на 2,4 % (за іншими даними, в той період щорічний приріст валового продукту досягав 5–5,5 %, що виглядає досить вірогідно). Крім того, за Трапезниковим, швидко збільшувалися обсяги продажу селянами продукції технічних культур. Таким чином, ніякої "кризи" не було, а просто селяни нормально реагували на конкретну ринкову ситуацію, спричинену штучним заниженням державних закупівельних цін на зерно.

Однак у січні 1928 р. сталося те, що американський дослідник Стівен Коен назвав "головною подією". Зіткнувшись із хлібним дефіцитом (буцімто реальним, але, як ми вже бачили, уявним), політбюро ЦК ВКП(б) одностайно проголосувало за "надзвичайні заходи". "Праві" спочатку гадали, що йдеться про обмежену експропріацію "куркульського" хліба, та коли ця кампанія перетворилася на масове пограбування всього селянства (здійснюване майже з такою ж несамовитою жорстокістю, як і в 1919–1921 рр.), вони почали протестувати. Взагалі всі партійні фракції вважали це рішення тимчасовим і не розглядали його як сигнал до припинення непу, однак воно відіграло справді фатальну роль у подальшій долі країни. Партія захопила хліб, вирощуваний в умовах "гарантованого" ринку, й забезпечила тим самим державні потреби. Але, з іншого боку, ця "перемога" наочно продемонструвала селянам: на нормальний ринок годі вже й сподіватися. Економічний стимул до господарювання, й без того надто непевний, було фактично знищено. І ще один момент: успішна конфіскація зерна (вилучені у селян майже 2,5 млн т повністю компенсували дефіцит у 2,16 млн т) створювала ілюзію, начебто за допомогою брутального насильства можна розв'язувати будь-які проблеми.

Сталін охарактеризував надзвичайні заходи як "абсолютно виняткові". Але цей "виняток" дуже нагадував методи часів воєнного комунізму. Так, на хлібозаготівельну кампанію терміново мобілізовувалися "кадри". В зернові райони вирядили 30 тис. активістів. У селах організовувалися надзвичайні "трійки", котрі мали повноваження контролювати місцеву владу. Із сільських, губернських і повітових парторганізацій вичищали "слабаків". Хлібні ринки закривалися. Кількість зерна, що його селяни могли змолоти на млинах, звели до прожиткового мінімуму. Хоч центр час від часу засуджував "крайнощі", він, по суті, уже повернувся до політики реквізицій періоду громадянської війни. "Наступ на куркуля" й примусове вилучення зерна в основному відповідали крайнім варіантам програми "лівих", тож Преображенський беззастережно підтримав цей курс.

Від сталінських заходів потерпав і середняк — найчисленніша категорія на селі. Тепер він знову, як і в 1919 р., мав дуже мало своїх представників у сільрадах. У деяких українських губерніях їхнє представництво зменшилося до 30 %. І взагалі, до виборчих комітетів, які практично визначали склад сільрад, нерідко входила мізерна кількість селян усіх категорій порівняно з урядовцями та іншими відповідними особами.

10 січня 1928 р. було прийнято закон, який змінював положення про кворум на сходах сільських громад, і відтепер воля третини односельчан була обов'язковою для решти; позбавляв певні категорії селян права голосувати на сходах і водночас надавав це право наймитам, які не тримали власного господарства; дозволяв сільрадам скасовувати ухвали сходів, якщо активістам здавалося, що ці ухвали суперечать радянській політиці. Таким чином, закон завдав сильного удару по середнякові і водночас засвідчив початок кінця незалежності громад. На практиці це виявилося, зокрема, в тому, що громаду, як і за царських часів, почали широко використовувати для забезпечення "самооподаткування" селян. Тобто вона відповідала тепер за видобування "зайвих грошей" із села, після того як по-новому організовані сільські збори під тиском "згори" визначали розмір "зайвини" (все це, ясна річ, не мало нічого спільного із самооподаткуванням у традиційному розумінні, оскільки тепер громада згідно з офіційними настановами повинна була обов'язково обкладати "куркуля" підвищеними стягненнями, причому незалежно від думки з цього приводу решти общинників). Зрозуміло, всі ці суворі адміністративні нововведення не приваблювали, а, навпаки, відвертали від партійної політики всі прошарки сільського населення (і навіть бідняків).

Змінюючи свій курс на селі, влада, як і завжди, приділяла особливу увагу основним житницям — Україні, Північному Кавказу, Поволжю, але вирішила спочатку "облаштувати" Сибір. Туди особисто вирушив Сталін (це був його останній візит до сільської місцевості) і закинув членам територіальної парторганізації та представникам місцевих державних органів некомпетентність, що межувала із "саботажем". На їхні протести — мовляв, претензії до селян були явно надмірними — генсек заявив: незаможники й середняки продали надлишки свого хліба, а от куркулі й досі притримують величезні запаси зерна — до 50–60 тис. пудів на господарство. Певна річ, то була чистої води вигадка. Більше того, Сталін тут суперечив сам собі, бо раніше твердив, що найбільша кількість непроданого хліба залишається в руках середняка.

Коли дійшло до практичного виконання партійно-урядових настанов, місцеві урядовці, котрі подавали списки "куркулів", одержали завдання виявити в останніх нібито приховане ними зерно.