Жнива Скорботи - Сторінка 24
- Роберт Конквест -Отже, чинився звичайнісінький тиск, мало відмінний від брутальної сили. Селяни, зрозуміло, майже завжди голосували проти таких "пропозицій", а тому їхніх провідників оголошували "куркулями" або "підкуркульниками", часом заарештовували, робили обшуки в їхніх домівках, накладали штрафи, конфісковували майно, а то й навіть розстрілювали… Збори тривали, аж поки ті, хто залишався, не голосували "за". Будь-який сумнів стосовно кворуму просто ігнорувався. Так державна влада, яка нібито обстоювала інтереси сільської громади, діяла проти уявних "приховувачів" зерна… Всіх "непокірних" виключали з кооперативів, їм відмовляли у праві на помел тощо. Радянська преса наводила випадки, коли щодо них вживали бойкоти, депортації, грошові покарання, а їхніх дітей відмовлялися приймати до школи…
Навесні 1929 р. м'ясо також почали збирати силоміць (Сибір у такий спосіб здав 19 тис. т супроти 700 т у минулому році).
На додачу до реквізицій, супроводжуваних штрафами та ув'язненнями, спостерігалося чимало випадків конфіскацій "куркульських" реманенту й тяглової худоби, ба навіть землі (особливо в Україні). Тобто вже розпочалося справжнє "розкуркулювання", можливість якого партія поки що заперечувала. В теорії "куркуля" можна було тільки "примусити", причому виключно згідно з волею селянських мас. Однак на практиці цей "громадський вплив", по суті, фабрикувався. Якщо ж відкинути ідеологічний чи "косметичний" аспекти хлібозаготівельних кампаній, реальна картина виглядала так. Наприклад, в одному з округів, за повідомленням офіційної преси, ні бідняки, ні середняки не знайшли в політиці партії нічого привабливого. В іншому окрузі населення 40 % сіл голосували проти партійного курсу, ще в іншому — З0 %; газета "Известия" від 12 й 13 січня 1928 р. визнала, що сільські збори часто приймали антипартійні ухвали.
Та хоч не хоч, а кампанію треба було продовжувати. До неї вирішили залучити міських робітників-партійців, які, згідно з одним друкованим звітом, форсували рішення зборів "кавалерійськими методами". "Лівий ухильник" Сосновський, засланий до Сибіру, писав: представники влади "кидалися на селянина" в одностайній люті, небаченій від 1918–1919 рр.; від селянина вимагали тільки "давати" — зерно, податки, позички, забезпечення, і все — надтерміново…
Проглядаючи звіт за звітом, переконуємося: збори просто примушувалися до покори залякуванням. А проте, як побачимо далі, ці методи швидше об'єднували селян (і в тому числі незаможників), ніж роз'єднували. Тиск, скерований нібито проти "куркулів", не давав сподіваних результатів, а тому урядовці, хоч ніколи й не мали прямих інструкцій застосовувати конфіскації проти середняка, знову почали це робити.
В інтересах загострення "класової боротьби" було вирішено передавати 25 % вилученого у "куркулів" хліба незаможникам і наймитам. Та й на це останні реагували дещо стримано. А з початком весни таке хабарництво взагалі довелося припинити — весь хліб забирала держава. Як зазначив Бауман, селянин-бідняк, такий корисний до цього, навесні "часто не мав удосталь їжі, а отже, він також пішов із шапкою в руці на поклін до куркуля". А. Мікоян теж згадував про "хитання" селянина-бідняка під впливом "куркулів". У передовій статті газети "Правда" від 10 січня 1929 р. наголошувалося: "куркулі" привертали на свій бік решту селян під гаслами підтримки рівності громади.
З огляду на все сказане "урало-сибірський метод" не можна визнати ефективним. Його головний недолік полягав у тому, що хліб у виробника треба було відбирати силоміць, і робили це переважно непрохані зайди. Крім того, "метод" передбачав не простий примус, а такий, що відповідав засадам "воєнно-командної" економіки, а отже, аж ніяк не суміщався із поки що діючими ринковими відносинами. Словом, наступ на ринок розгортався, бо "придушення куркуля" (чого домагалися в ході хлібозаготівель) з економічної точки зору якраз і означало знищення в селянина стимулу працювати на вільний ринок.
* * *
Кампанія на селі не була єдиною ознакою "ухилу вліво". Вся суспільна атмосфера у країні, починаючи від 1928 р., у різкому контрасті з відносним спокоєм раннього непу була насичена терором й істерією.
Сигналом до початку нагнітання обстановки послужив перший із горезвісних судових процесів — "шахтинська справа" (березень 1928 р.), коли всупереч бажанню "правих", поміркованого сталінця Куйбишева (завідуючий господарськими справами) і навіть голови ОДПУ Менжинського Сталін організував неправедне судилище над групою інженерів — "буржуазних спеціалістів". Протягом 1928–1929 рр. повсюдно викривали "саботажників", зокрема "буржуазних спеціалістів" у Казахстані, нібито пов'язаних з "англійським капіталістом Урквартом".
"Шахтинська" та інші "справи" чітко дали зрозуміти: класова боротьба відновлюється, причому з більшою інтенсивністю. Третину всіх фахівців, зайнятих тоді в народному господарстві, становила інтелігенція ще дореволюційної школи, а з-поміж спеціалістів із вищою освітою вона складала явну більшість (серед учителів із вищою освітою — 60 %). Та попри це старих інтелігентів повсюдно виганяли з роботи, нерідко засилали, а то й навіть доводили до смерті, їхніх дітей виключали з вузів. Як наслідок, за станом на 1930 р. більше половини працюючих інженерів уже втратили рівень належної підготовки: лише 11,4 % із них мали вищу освіту, а деякі не закінчили навіть і прискорених курсів.
"Культурна революція" в Україні відбувалася дещо інакше, ніж у Росії: тут переслідували не тільки представників старшої української культурної еліти, а й "націоналістично" настроєних інтелігентів-комуністів. Сільських учителів — звичайно "підозрілого" соціального походження — часто-густо карали як "класових ворогів" або й просто на таких, скажімо, підставах, як наявність родича-священика.
У "Смоленському архіві" міститься документ, що добре характеризує мерзенну суспільно-моральну атмосферу в країні 1929 р. Одного разу, оповідає документ, місцеві урядовці "спеціально пішли до Яблонської школи, щоб побачити вчительку Орлову, дочку куркуля, засудженого на 8 років за антирадянську діяльність, і попівську дочку [вчительку] Кустову. Там вони влаштували вечірку з пиятикою, примусивши вчительок спати з ними… [один із урядовців] мотивував свою ганебну пропозицію заявою:
"Я — [радянська] влада; я можу робити, що завгодно", знаючи, що такі заяви справлять особливий ефект на Орлову та Кустову, оскільки вони чужого класового походження. Внаслідок його переслідувань Кустова була близька до самогубства".
* * *
Загальне марксистське положення, що класове почуття має слугувати за рушійну силу соціальних перетворень, необхідно було пристосувати до сільських умов. Тож на селі його повсякчас розпалювали, а в разі невдачі просто вигадували.
У промові на засіданні ВЦВК у грудні 1928 р. голова ВЦВК М. Калінін навів деякі з причин того, чому селяни, і в їхньому числі незаможники, не відчували до "куркуля" належної класової ненависті. Куркуль, твердив він, "також відіграє позитивну роль у сільському господарстві", бо надає позички незаможникові й таким чином "рятує його від біди в часи страждань" (до речі, це було непрямим визнанням того, що радянська влада бідняка "не рятує"), а коли куркуль забивав корову, то незаможник міг купити в нього трохи м'яса.
У радянських документальних джерелах міститься й таке досить звичайне свідчення: "Часом куркуль веде за собою бідну й середню верству. Трапляються випадки, коли селяни-колгоспники голосують проти виключення куркулів. Часто незаможник ішов за куркулем унаслідок поганої організації. Причиною цього, крім слабкої організації незаможних, є погрози з боку куркуля, брак культури та родинні зв'язки". Згідно з офіційними звітами, що дійшли до нас, незаможники могли також заявити: "В нашому селі нема куркулів", або ще дивовижніше: "Тепер вони (хлібозаготівельники. — Ред.) конфіскують хліб у куркуля, а завтра обернуться проти бідного й середнього селянина". У своїй промові (в ті часи не опублікованій) на Північно-Кавказькій партконференції в березні 1929 р. Мікоян відверто сказав: середняк убачав у куркулеві приклад і визнавав його авторитет, одночасно вважаючи бідняка поганим господарем. Таке становище, — додав промовець, виражаючи новий, тобто сталінський, спосіб мислення, — виправить лише велике колективне господарство. А на XVI конференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) С. Сирцов, невдовзі висунутий у кандидати в члени політбюро ЦК, заявив: не тільки деякі середняки, а й деякі бідняки підтримують куркулів; фактично "середняк повернув проти нас, ставши на сторону куркуля". Протягом 1928–1929 рр. було зроблено безліч визнань (навіть від таких діячів, як Каганович), що не тільки куркуль, а й решта селянства посіли ворожу позицію стосовно влади.
Але, хоч як це парадоксально, "куркульська манія" була навіть корисною для партії, адже, за словами Сталіна, якщо середняк переконається, що прагнення до поліпшення свого добробуту неминуче приведе його до становища гнаного й придушуваного куркуля (або й просто йому перешкодять стати заможним), — тоді він, середняк, дійде висновку: єдиним шляхом для нього залишається шлях до колгоспу.
Тепер щодо чисельності "куркулів". Податки, накладені на них в листопаді 1928 р., теоретично стосувалися тільки 2–3 % селян (щоб подолати їхню "апатію", за основу оподаткування визначили розмір засіяної площі, незалежно від фактичного врожаю), однак на практиці, як сказав Сталін, — до 12 %, а в деяких районах навіть більше. За іншими джерелами, "додатковим податком на доход" були обкладені 16 % селянських господарств Росії. В газеті "Правда" від 18 вересня 1929 р. згадувалися цілі "куркульські села". За даними Девіса, в одному такому селі на Північному Кавказі на збори, присвячені заготівлі хліба, не приходили навіть депутати місцевої сільради.
Отже, кількість "куркулів" — названих такими у відповідності до норм хлібоздачі 1929 р. — напевно з'ясувати не вдалося (на думку радянського дослідника Ю. Мошкова, вона досягала 7—10 % усіх селян). Сталін згодом об'єднав "куркулів" і "заможних" в одній псевдокатегорії, загальна чисельність якої становила 15 % усіх господарств.
* * *
Протягом вирішального 1929 р.