Жовтий Кром - Сторінка 10

Комусь–бо треба було починати.

Деніс відхилив виклик; він переадресував його далі, містеру Скоганові.

— Ну, як він?

Містер Скоган не відповів; він лише повторив:

— Ну, як він?

Право винести присуд було залишено Г енрі Уїмбушу.

— Дуже приємний компаньйон для уїк–енду, — проказав він замогильним голосом.

Не дуже цікавлячись, куди йдуть, вони спустилися тисовою алеєю, яка тяглась попід терасою й вела до басейну. Над ними здіймався будинок, який здавався надзвичайно високим, бо до його двадцятиметрового цегляного фасаду додавалася висота тераси. Прямовисні лінії трьох веж ішли вгору, настільки посилюючи враження височини, що воно приголомшувало. Підійшовши до басейну, всі повернулися до будинку.

— Той, хто будував цей дім, розумівся на своєму ділі, — сказав Деніс. — Це був архітектор.

— Навряд, — замислено мовив Генрі Уїмбуш. — Я не певен цього. Замок будував сер Фердінандо Лепіт, який процвітав за королеви Єлизавети. Він успадкував маєток від батька, а тому його приділили під час ліквідації католицьких монастирів. Адже Кром спочатку був монастирем, а в цьому басейні розводили рибу. Сер Фердінандо не захотів пристосовувати старі монастирські будівлі для своїх потреб, а використав їх лля видобутку каменю, з якого поставив нові комори, хліви та всякі прибудови, а також величезний новий цегляний дім — той, який ви бачите перед собою.

Він показав рукою в бік будинку й замовк. Похмурий, масивний, Кром майже загрозливо громадився перед ними.

— Найнезвичайніше в Кромі те, — втрутився в розмову містер Скоган, — що він є таким безперечним і сміливим витвором мистецтва. Він не йде на компроміс з природою, а кидає їй виклик і повстає проти неї. Він не схожий на замок Шеллі з "Епіпсіхідіона", в якому, коли я не помиляюсь, є такі рядки:

…Не людський хист його створив. Здається.

Самі титани вирвали із серця Землі той камінь, що стоїть віки Між рідних гір. стрімчастий і тривкий.

Ні, ні. Про Кром подібних дурниць сказати не можна. Якщо селянські халупи навіть повинні мати такий вигляд, ніби вони виросли з землі, то дім розумної й цивілізованої людини ні в якому разі не може бути таким. Навпаки, він має передавати вищість людини над тлінним життям. Починаючи з часів Вільяма Морріса, ми в Англії зовсім перестали це розуміти. Цивілізовані й освічені люди з серйозним виглядом удають із себе селян. Звідси всякі дивацтва, мистецтво й ремесла, архітектура котеджів і таке інше. У пригородах наших міст ви можете побачити повторювані в безлічі варіантів умисне–химерні імітації селянських халуп. Бідність, неуцтво й брак матеріалів створили у свій час халупу, яка у відповідному оточенні, безперечно, має свої чари. Ми ж тепер використовуємо своє багатство, технічні знання, великий набір матеріалів для того, щоб будувати мільйони імітованих халуп в абсолютно невідповідному оточенні. Чи можна уявити собі більшу дурість?

Г енрі Уїмбуш підхопив нитку своєї оповіді.

— Ви маєте цілковиту рацію, любий Скогане, — почав він. — Але я маю великі сумніви, чи поділяв сер Фердінандо ваші погляди на архітектуру і чи мав він взагалі хоч якісь погляди на архітектуру. Мушу зауважити, що коли він будував цей дім, його турбувало лише одне — як найкраще розташувати свої відхідки. Санітарія була єдиним серйозним захопленням у його житті. 1573 року він навіть надрукував невелику книжечку. — тепер це велика рідкість — під назвою "Деякі Поради щодо Відхідків, Викладені одним з Радників її Величності у Питанні Відхідків", в якій ця тема розглядалася з великим знанням справи й дуже вишукано. Його керівним принципом при впорядкуванні домашніх санвузлів було забезпечення максимальної відстані між убиральнею і каналізаційною системою. Неминучим наслідком цього було те, шо вбиральні мали розташовуватися нагорі будинку і поєднуватися з ямами або каналами в землі за допомогою вертикальних шахт. Не слід гадати, що сер Фердінандо керувався лише матеріалістичними або чисто санітарними міркуваннями; для того, щоб ставити свої вбиральні якомога вище, в нього були також досить переконливі причини духовного порядку. Бо, як твердить він у третьому розділі своїх "Порад щодо Відхідків", потреби єства настільки ниці й грубі, що, підкоряючись їм, ми здатні забути про те, що ми — найблагородніші створіння всесвіту. Тому він дійшов висновку, що вбиральня в кожному домі має бути найближчим до неба приміщенням, що в ній мають бути вікна, з яких відкривається широкий і величний краєвид, і що стіни вбиральні мають бути заставлені книжковими полицями, на яких стояли б найвищі творіння людської мудрості, як–от: "Притчі Соломонові", "Про розраду філософією" Боеція, афоризми Епіктета й Марка Аврелія, "Зброя християнського воїна" Еразма Роттердамського та інші твори, давні й сучасні, що свідчать про шляхетність людської душі. У ^омі він зміг здійснити свої теорії. Нагорі кожної з високих веж він розмістив по вбиральні. Донизу йшла шахта на всю висоту будинку, тобто більш як на двадцять метрів, а також крізь підвали. Далі вона розгалужувалася на кілька каналів з проточною водою, прокопаних у землі на рівні фундаменту тераси. Ці канали вели до струмка, що протікав на кілька сотен ярдів нижче рибного ставу. Загальна довжина шахт від верхівки вежі до підземних каналів становила сто два фути. Вісімнадцяте сторіччя, з його прагненням до вдосконалень, знищило ці пам'ятки санітарної винахідливості. Якби не перекази і не докладний звіт, що його залишив сер Фердінандо, нам би навіть і на думку не спало, що ці прекрасні вбиральні колись існували. Ми могли б навіть припустити, що сер Фердінандо спорудив будинок такої дивацької і розкішної архітектури, керуючись тільки естетичними міркуваннями.

Роздуми про велич минулого завжди хвилювали Г енрі Уїмбуша. Коли він говорив, його обличчя жвавішало й аж світилося під сірим котелком. Думка про ці зниклі вбиральні глибоко зворушувала його. Він замовк; поволі обличчя його знов посіріло і стало двійником капелюха, яким було затінене. Запала мовчанка; здавалося, всіма заволоділи одні й ті самі меланхолійні думки. Яке воно все скороминуще і водночас незмінне — пішов у небуття сер Фердінандо із своїми вбиральнями, а Кром стоїть і надалі. Яке яскраве в небі сонце, і яка невблаганна смерть! Шляхи господні недовідомі; шляхи людини ще незбагненніші…

— Аж серцю весело, — озвався нарешті містер Скоган, — коли чуєш про цих примхливих англійських аристократів. Створити собі теорію про вбиральні і збудувати величезний, розкішний дім для того, щоб утілити її в життя, — це надзвичайно, це незрівнянно! Мені приємно про них думати: ексцентричні мілорди, що мандрують по Європі в громіздких каретах з найхимернішнми намірами. Один вирушає до Венеції, щоб купити горло Ла Б'янкі!; певна річ, він не одержить його, доки вона не помре; пусте, він ладен чекати; він володіє колекцією заспиртованих горлянок уславлених оперних співаків. А інструменти славетних віртуозів — їх він також збирає, він спробує вмовити Паганіні, щоб той розлучився із своїм маленьким Гварнері, але в нього мало шансів на успіх. Паганіні не продасть своєї скрипки; та, може, він пожертвує хоча б однією із своїх гітар. Інші схибнулися на повстаннях — і ось один вмирає жалюгідною смертю серед диких греків, другий у білому шоломі веде італійців на їхніх гнобителів. Ще інші просто байдикують і демонструють на континенті свої химери. Вдома на дозвіллі вони викаблучуються ще вишуканіше. Бекфорд будує вежі, Портленд риє нори в землі, мільйонер Кавендіш живе в стайні, не їсть нічого, крім баранини, й розважається — о, лише заради власної втіхи — тим, що на півстоліття випереджає відкриття в галузі електрики. Славетні диваки! Вони здатні оживити будь–яку епоху. Коли–небудь, любий Денісе, — сказав містер Скоган, звертаючи на юнака блискучі, як намистинки, очиці, — коли–небудь ви повинні стати їхнім біографом. "Життя диваків". Яка тема! Я й сам залюбки взявся б за неї.

Містер Скоган замовк, знову глянув на височенний будинок, потім двічі або тричі промимрив слово "ексцентричність".

— Ексцентричність… У ній виправдання всіх аристократій. Вона виправдовує нетрудящі класи й успадковане багатство, привілеї можновладців та всі інші подібні несправедливості. Щоб зробити на цьому світі щось розумне, потрібен клас людей, надійно застрахованих від громадської думки й злиднів, людей, які не працюють і не приречені марнувати свій час на ідіотську рутину, що йменується Чесною Працею. Потрібен клас, члени якого можуть думати і, в певних межах, робити, що їм заманеться. Потрібен клас, у якому люди, обдаровані ексцентричністю, можуть її собі дозволити і в якому ексцентричність взагалі терплять і розуміють. Ось що важливе в аристократії. Вона не тільки ексцентрична сама по собі — і часом у грандіозних масштабах; вона також допускає, ба навіть заохочує ексцентричність в інших. Ексцентричність митця чи модного філософа не викликає в неї того страху, ненависті й огиди, які інстинктивно відчуває в таких випадках буржуа. Це щось подібне до Резервації Червоношкірих Індіан, яка розмістилася серед величезної орди Убогих Блідолицих. У себе дикуни розважаються, — іноді грубувато, звичайно, занадто буйно, — і якщо по той бік з'являються схожі настрої, то резервація дає їм щось на зразок притулку від тієї ненависті, яку Вбогі Блідолиці, en bons bourgeois (як добропорядні громадяни, буржуа), відчувають до всього, що буяє або відрізняється від ординарного. Після соціальної революції не залишиться резервацій; червоношкірих потоплять у морі Вбогих Блідолицих. Що ж далі? Чи терпітимуть вони, що ви пишете вілланели мій, добрий Денісе? Чи дозволять вам, бідолашний Генрі, жити в цьому будинку розкішних убиралень і терпляче ритися в завалах непотрібних знань? Чи дозволять Анні…

— А вам, — урвала його Анна, — чи дозволять вам і далі базікати?

— Можете бути певні, що ні, — відповів містер Скоган. — Мені доведеться взятися до якоїсь Чесної Праці.

"Блайт, Мілд'ю і Смат"… Мері була спантеличена і схвильована. Можливо, її зрадив слух. Можливо, насправді він сказав "Сквайр, Біньйон і Шенкс" або "Чайлд, Бланден і Ерп" чи навіть "Аберкромбі, Дрінкуотер і Робіндранат Тагор". Можливо.