Жовтий Кром - Сторінка 11

Але ж слух у неї поки що добрий. "Блайт, Мілд'ю і Смат". Вона пам'ятала це виразно й чітко. "Блайт, Мілд'ю…" Вона була змушена неохоче визнати, що Деніс і справді вимовив ці неймовірні слова. Він умисне відхилив її спробу розпочати серйозну розмову. Це жахливо. Чоловік, який не хоче серйозно говорити з жінкою тільки тому, що вона жінка, — ні. Мері цього не потерпить! Або Егерія, або нічого. Може, Гомбо більше справдить її надії. Щоправда, її трохи непокоїла його середземноморська спадковість; але він принаймні робить якесь серйозне діло. А Деніс? Зрештою, хто він такий? Якийсь дилетант, аматор…

Під студію Гомбо захопив собі невелику порожню комору, що стояла окремо, за подвір'ям ферми. Це була квадратна цегляна будівля з гострим дахом та маленькими віконцями. До дверей вела приставна драбина з чотирма щаблями, бо комора стояла на чотирьох масивних грибах із сірого каменю, недосяжна для пацюків. Усередині пахло пилюкою й павутинням, а в скісному сонячному промені, що о будь–якій годині дня проникав крізь якесь із віконець, завжди танцювали сріблясті порошинки. Тут Гомбо з якоюсь зосередженою люттю працював щодня по шість–сім годин. Він шукав чогось нового, чогось карколомного. Тільки б йому ухопити це.

Протягом останніх восьми років, майже половину з яких було витрачено на те, щоб перемогти у війні, він уперто прокладав дорогу через кубізм, поки не вийшов з протилежного боку. Він почав із малювання формалізованої натури, поступово підіймався у світ чистої форми і зрештою став малювати лише власні думки, втілені в абстрактні геометричні фігури. Для нього це був процес нелегкий, але радісний. А потім він раптом відчув гостре невдоволення, зрозумів, наскільки нечисленні й малоцікаві ті форми, що їх він спроможний вигадати; витвори ж природи, незбагненно витончені й досконалі, не мали ліку.

Він покінчив із кубізмом, він пройшов його наскрізь. Однак дисципліна кубізму не дозволила йому впасти у крайність культу природи. Він брав від природи її багаті, витончені, досконалі форми, але завжди прагнув перевтілити їх у щось цілісне, хвилююче просте й абстрактне; сполучити максимальний реалізм з максимальним спрощенням. Він завжди пам'ятав про дивовижні досягнення Караваджо. З темряви виникали форми реальності, що живе й дихає, шикувалися в композиції, настільки ж кристально прості та єдино можливі, як математична ідея. Гомбо думав про "Апостола Матвія", про "Розіп'ятого Петра", про "Лютніста", про "Магдалину". Він знав секрет, той геніальний убивця, він знав секрет! І тепер Гомбо шукав його сам, ішов по сліду. Так, це буде щось карколомне, тільки б ухопити його!

Тривалий час у його мозку розбухала, як на дріжджах, одна ідея. Він виконав цілу папку етюдів, намалював картон; а тепер ця ідея набувала форми на полотні. Людина, що впала з коня. Велетенська й худа біла запряжна коняка займала верхню половину картини. Її низько опущена голова перебувала в тіні, а зір притягало величезне кістляве тіло та ноги, які стояли по обидва боки картини, ніби колони арки. На землі, між тими ногами, лежало вкорочене перспективою тіло людини, з головою на передньому плані та з широко розкинутими руками. Біле холодне світло падало з точки справа на передньому плані. Тварина й людина на землі були яскраво освітлені; а навколо них, перед ними й за ними чорніла ніч. Вони були самі в мороці, в них утілився всесвіт. Під аркою кінського черева, між ногами, погляд наштовхувався на непроникну темряву; внизу простір замикався тілом розпластаної людини. Похмура безодня в центрі, оточена світляними формами…

Картина була готова більш як наполовину. Гомбо весь ранок малював людину і тепер відпочивав, курячи сигарету. Відкинувшись назад, так що стілець уперся в стіну, Гомбо замислено дивився на полотно. Йому було приємно і водночас неспокійно. Сама по собі річ була гарна: він це знав. Однак те "щось", до якого він прагнув, ухопив він його чи ні? І чи вхопить хоч коли–небудь?

Обережний стук у двері — тук, тук. тук! Здивований Гомбо обернувся. Коли він працював, ніхто не смів турбувати його; це був один з неписаних законів.

— Заходьте! — покликав він. Двері розчинилися, і в них з'явилась верхня половина Мері. Вона наважилась подолати лише два щаблі. Якщо він її не пустить, то відступ буде легший і почесніший, ніж коли б вона піднялася на самий верх.

— Можна зайти? — спитала вона.

— Звичайно.

Мері перескочила два останні шаблі й за мить переступила через поріг.

— З другою поштою вам надійшов лист, — сказала вона. — Я подумала, може, це щось важливе, і ось — принесла його вам. — Коли вона подавала листа, її очі, її дитяче обличчя сяяли щирістю. Більш благенького приводу вигадати було неможливо.

Гомбо глянув на конверт і поклав його до кишені, не розпечатавши.

— На щастя, — сказав він, — нічого важливого. А проте, дуже вам вдячний.

Запала мовчанка; Мері почувала себе трохи ніяково.

— Можна подивитися, що ви малюєте? — нарешті зважилася попросити вона.

Гомбо викурив сигарету тільки до половини; однаково він не малюватиме, поки її не допалить. Він подарує Мері ці п'ять хвилин, що відділяють його від сумного обов'язку.

— Найкраще дивитись на неї звідси, — порадив він.

Якийсь час Мері дивилася на картину мовчки. Вона просто не знала, що сказати, вона була вражена, була у скруті. Сподівалася побачити шедевр кубізму, а перед нею було зображення людини й коняки, намальованих просто–таки з ганебною схожістю. Вона була дезорієнтована. Можна прийти в захват від репрезентативізму у творах старих майстрів. Але в сучасника?.. У вісімнадцять років їй би це ще могло сподобатись. Але тепер, після того, як вона пройшла п'ятирічну школу в найкращих знавців, її інстинктивною реакцією на такий зразок неорепрезентативізму могло бути лише презирство — вибух зневажливого сміху. Що він собі думає, цей Гомбо? Так безпечно було захоплюватися його попередніми картинами. А тепер Мері не знала, що й думати. Вона опинилася в дуже скрутному становищі.

— Чи не забагато світлотіні? — ризикнула вона нарешті і в душі привітала себе з тим, що знайшла таку делікатну і водночас таку гостру критичну формулу.

— Правильно, — погодився Гомбо.

Мері була задоволена; він узяв до уваги її критичну думку; це була серйозна дискусія. Вона схилила голову вбік і примружилась.

— По–моєму, це страшно мило, — сказала вона. — Але звичайно, це трохи занадто… занадто… trompe‑l'oeil (обман зору), як на мій смак. — Вона подивилася на Гомбо, який не відповідав, а курив далі, замислено вдивляючись у картину. Мері провадила; — Коли я була в Парижі цієї весни, я бачила багато Чуплітського. Я у величезному захваті від його картин. Звичайно, це страшенно абстрактно — страшенно абстрактно і страшенно інтелектуально. Він лише накреслює на полотні кілька поздовжніх фігур — абсолютно пласких, розумієте?

— і намальованих чистими грунтовими кольорами. Але композиція в нього просто чудова. Що день він стає абстрактнішнм. Коли я була там, він відмовився від третього виміру і вже збирався відмовитися й від другого. Каже, що скоро буде лише чисте полотно. Це логічне завершення. Повна абстракція. Живопис себе вичерпав, він його кінчає. Коли досягне чистої абстракції, то збирається взятись до архітектури. Він каже, що це інтелектуальніше, ніж живопис. Ви згодні? — спитала вона на останньому диханні.

Гомбо кинув недокурок і наступив на нього.

— Чуплітський закінчив малювати, — сказав він. — Я закінчив сигарету. Але малювати я буду й далі. — І, підійшовши до неї, він обійняв її за плечі й одвернув від картини.

Мері подивилась на нього. Її волосся відкинулося назад, мов безшелесний золотий дзвіночок. Очі в неї були ясні; вона всміхалася. Отже, та мить настала. Його рука обнімає її. Він посувався повільно, майже невідчутно, і вона кудись рухалася разом із ним.

— То ви згодні з Чуплітським? — перепитала вона. Може, та мить і настала, але вона й далі буде інтелектуальною, серйозною.

— Не знаю. Мені доведеться над цим подумати. — Гомбо послабив обійми, його рука впала з її плеча. — Обережно спускайтеся драбиною, — порадив він.

Здивована Мері оглянулась. Вони стояли перед розчиненими дверима. Вона на мить застигла на місці, збита з пантелику. Потім відчула, що рука, яка тільки–но спочивала на її плечі, опустилася і кілька разів доброзичливо й легенько шльопнула її нижче спини. Автоматично підкоряючися цим шльопанцям, Мері рушила вперед.

— Обережно спускайтеся драбиною, — ще раз порадив Гомбо.

Вона спускалася обережно. Двері за нею зачинились, і дівчина повільно пішла назад через подвір'я ферми; вона була замислена.

В обідню годину Генрі Уїмбуш спустився до їдальні, несучи з собою стосик друкованих аркушів, нещільно оправлених у картонну палітурку.

— Сьогодні, — урочисто оголосив він, — я закінчив друкувати мою "Історію Крома". Щойно я допоміг набрати останню сторінку.

— Ту саму славнозвісну "Історію"? — вигукнула Анна. Дядько Г енрі писав і друкував цей Magnum Opus (великий твір) скільки вона себе пам'ятала. Його "Історія" завжди була для неї чимось міфічним. Про неї часто розмовляли, але ніхто ніколи її не бачив.

— Я віддав їй майже тридцять років життя, — сказав містер Уїмбуш. — Двадцять п'ять років писав і чотири роки — друкував. І ось вона перед вами — уся хроніка, від народження сера Фердінандо Лепіта до смерті мого батька Вільяма Уїмбуша. Це історія Крома більше як за три з половиною століття, написана в Кромі й видрукувана в Кромі на моєму власному верстаті.

— Чи буде нам дозволено прочитати її тепер, коли вона завершена? — спитав Деніс.

Містер Уїмбуш кивнув.

— Звичайно, — сказав він. — І сподіваюся, що вона буде для вас цікавою, — додав він скромно. — Наша бібліотека багата на старовинні рукописи, і, по–моєму, мені пощастило пролити нове світло на походження тризубої виделки.

— А люди? — озвався Гомбо. — Сер Фердінандо та інші — чи були вони цікаві? Чи занотовано в історії родини які–небудь злочини або трагедії?

— Стривайте, — замислено потер підборіддя Г енрі Уїмбуш. — Зараз я можу пригадати лише два самогубства, одну насильницьку смерть, чотири, а може, п'ять розбитих сердець і з півдесятка плям на гербовому щиті — щось там на зразок мезальянсів, зваблень, позашлюбних дітей тощо.