Зимова казка - Сторінка 2

Коли я дивлюсь на вас, мені стає веселіше і мовби тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я накажу одягти вас в оксамит і золото, ви їстимете з кришталевих тарілок і питимете із срібних келихів. Ну як, згодні?

— Дякуємо, ваша величність,— сказала Сільвія,— але ми краще залишимося вдома з татом і матусею.

— До того, в палаці ми скучатимемо за нашими друзями,— сказав Сільвестр.

— А чи не можна їх також узяти до палацу? — спитала королева. Вона була в чудовому настрої й анітрохи не гнівалась, що їй заперечують.

— Ні, це неможливо,—сказали Сільвестр і Сільвія.— Вони ростуть у лісі. Одного звуть Підопринебо, а другого— Зачепихмара...

— Що тільки не спаде на думку дітям! — вигукнули в один голос король та королева і так дружно засміялися, що навіть королівські сани застрибали на місці.

Король наказав розпрягати коней, а каменярі й теслі заходилися відразу будувати новий королівський палац.

Як не дивно, на цей раз король і королева були до всіх добрі та милостиві. Вони нікого не покарали. А Сільвестр і Сільвія дістали ще й крендель, що його спік сам королівський пекар. Крендель був такий великий, що четвірка королівських коней везла його на окремих санях.

Сільвестр і Сільвія почастували кренделем усіх дітей, які були на майдані. І все ж таки зостався ще такий великий шмат, що їхня конячка ледве дотягла його додому.

По дорозі додому мати шепнула батькові:

— А знаєш, чому король і королева були сьогодні такі ласкаві? Тому що Сільвестр і Сільвія дивилися на них та розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала!

— Ото про чари якісь? Пусте!

— Та поміркуй сам,— не вгавала жінка,— де це видано, щоб узимку зеленіли дерева і щоб король та королева нікого не покарали? Повір мені — тут без чарів не обійшлося.

— Все це жіночі вигадки! — сказав селянин.— Просто діти в нас хороші — от усі й радіють, на них дивлячись!

І справді — хоч би куди прийшли Сільвестр і Сільвія, хоч би з ким заговорили — у всіх на душі відразу ставало тепліше і ясніше. А що Сільвестр і Сільвія завжди були веселі та привітні, то ніхто й не дивувався, що вони приносять усім радість. Все навколо них квітнуло й зеленіло, співало й сміялося.

Покинуті землі навколо хатинки, де жили Сільвестр і Сільвія, перетворилися на буйні лани та луки, і в лісі навіть узимку співали весняні пташки.

Незабаром Сільвестра призначили королівським лісникам, а Сільвію — королівською садівницею.

У жодного короля, в жодному королівстві не було ніколи такого чудового саду! Та це й не дивно! Адже жоден король не міг примусити сонце слухатись його наказів. А Сільвестрові і Сільвії сонце світило завжди, коли вони бажали. То ж і в саду у них все квітло так, що любо було глянути!

Минуло кілька років.

Глухою зимовою порою Сільвестр і Сільвія надумали піти до лісу — навідати своїх старих друзів.

У лісі бушувала буря, в темних верхів'ях сосон шумів вітер, і під його шум сосни співали свою пісню:

Ми все стоїмо, і стрункі, і міцні.

То випаде сніг, то розтане...

Дві подруги давні, сосна при сосні,

Ми бачим, як знову на зміну весні

Приходить зима невблаганна,

Як хмари проходять, і зливи рясні,

І птиць мандрівних каравани...

Соснове убрання пахуче й густе,

Тож заздріть нам, в'язи і клени!

З вас вітер осінній все листя змете,

Розвіє ваш одяг зелений!

А в сосон краса повсякчасно цвіте,

Їх крона все вище у небо росте,

Коріння — в глибінь широченну...

Нехай непогода бушує навкруг,

Звалити нас бурям несила...

Та не встигли вони доспівати, як у їхніх стовбурах щось затріщало, зарипіло, і обидві сосни повалилися на землю. Саме в цей день молодшій сповнилося триста п'ятдесят п'ять, а старшій — аж триста дев'яносто п'ять років. Що ж тут дивного, коли вітри врешті їх подолали!

Сільвестр і Сільвія ласкаво погладили старі, порослі мохом стовбури мертвих сосон і такими добрими словами пом'янули своїх друзів, що сніг навколо розтанув і рожеві квіти вересу визирнули з землі. І так багато їх було, що незабаром вони вкрили стовбури старих сосон од коренів до самих верховіть.

Давно вже я нічого не чув про Сільвестра і Сільвію. Напевно, тепер вони самі стали старими та сивими, а короля н королеви, що їх усі так боялися, і на світі вже нема.

Але щоразу, коли я бачу дітей, мені здається: це Сільвестр і Сільвія.

А може, старі сосни обдарували своїми чудесними дарунками всіх дітей? Що ж, у цьому нема нічого неймовірного.

Нещодавно, у похмурий, непогожий день, мені зустрілися двоє дітей — хлопчик і дівчинка. І відразу в сивому, тьмяному небі нібито засяяло сонце, все навколо пояснішало, на хмурих обличчях людей з'явилися усмішки...

Ось тоді серед зими раптом настає весна. Тоді й крига тане — на вікнах і в серцях людей. Тоді навіть старий деркач у кутку вкривається свіжим листям, на сухій огорожі розквітають троянди, а під високим склепінням неба співають веселі жайворонки.