Злочин і кара - Сторінка 103

записки Лі-вінґстона зволили читати?

— Ні.

— А я читав. Нині впрочім дуже богато нігілістів намножилось; ну, та правда воно і зрозуміле; часи то які, я вас запитаю? А впрочім, я з вами... адже ви, се розуміється, не нігіліст! Відповідайте отверто, отверто!

— Ні...

— Ні, знаєте, ви зі мною отверто, ви не стісняйтесь, начеб були сам на сам з собою! Инша річ служба, инша річ... Ви думали, я хотів сказати дружба, ні, пане, не вгадали! Не дружба, а чувство горожанина і чоловіка, чувство гуманности і любови до ближнього. Я можу бути і офіціяльною особою і в службі, але горожанина і чоловіка я завсігди відчу-

Бати в собі повинен... Ви от зволили заговорити про Заме-това. Заметов, він наробив поганого скандалу на францу-ський лад в неприличнім місци при чарці шампанського чи там донського, — от що таке ваш Заметов! А я може бути, так сказати, згорів від преданости і високих чувств, і зверх того маю значіння, чин, занимаю місце. Жонатий і діти маю. Виповняю обовязок горожанина і чоловіка, а він хто, позвольте запитати? Звертаюсь до вас як до чоловіка, ублаго-родкеного образованиям. От ще тих акушерок незмірно богато намножується.

Раскольніков підняв питаючо брови. Слова Ілії Петровича, котрий очевидно недавно встав зза стола, гомоніли і сипались перед ним більшою частю як пусті звуки. Однакож часть їх він таки все розумів; він глядів питаючо і не знав чим се все скінчиться.

— Я говорю про отсі стрижені дівки, — тягнув дальше говіркий Ілія Петрович, — я прозвав їх сам від себе акушерками і находжу, що прізвище цілком відповідне. Хе! хе! Лізуть в академію, учаться анатомії: ну, скажіть, я ось заслабну, ну, чи закличу я дівчину, щоб мене лічила? Хе! хе!

Ілія Петрович хохотався, вельми вдоволений своїми дотепами.

— Воно бути може жажда до просвіти непомірна; тільки, думаю, просвітився і досить того. Нащо-ж надуживати? Нащо обиджати благородні особи, як робить непотріб Заметов? Нащо він мене обидив, я вас запитаю?... От ще скільки тих самогубств намножилось, — так сего ви і представити собі не можете. Усе те протратить послідні гроші і вбиває самого себе. Дівчатка, мальці, старухи ... ось ще нині рано дали нам знати про якогось там панка, що недавно приїхав сюди. Нілю Павловичу, а Нілю Павловичу! Як його, панка того, про котрого перше повідомляли, що, мабуть на Петербурській, застрілився?

— Свидригайлов, — вяло і безучастно відповів хтось там з другої кімнати.

Раскольніков дрігнув.

— Свидригайлов! Свидригайлов застрілився! — скрикнув він.

— Як! ви знаєте Свидригайлова?

— Так... знаю ... Він недавно приїхав ...

— Ну так, недавно приїхав, жінку стратив, ЧОЛОБІК найгіршого поведения, і ось застрілився, та так скандально, що представити собі годі... Лишив в своїй записній книжці кілька слів, що він умирає в здоровім розсудку і просить нікого не обвиняти в його вбивстві. Сей гроші, кажуть, мав. А ви як зволите знати?

— Я... знакомий ... моя сестра була у них гувернанткою ...

— Ба, ба, ба... та ви нам, значить, можете про него докладне здати справоздання. А ви і не підозрівали?

— Я вчера його бачив... він... пив вино... я нічого не знав.

Раскольніков чувся, якби на него щось упало і його придавило.

— Ви знов начеб поблідли. У нас тут такий тяжкий воздух...

— Та, мені пора, пане, — воркнув Раскольніков, — зви-ніть, занепокоїв ...

— О, що говорите, скільки хочете! Приємність зробили, і я рад ...

Ілія Петрович аж руку простягнув.

— Я хотів тільки ... я до Заметова...

— Розумію, розумію, і зробили приємність.

— Я ... дуже рад... до побачення, паніє ... — усміхався Раскольніков.

Він вийшов; він заточувався. Голова його крутилась. Він не чув, чи стоїть на ногах. Він почав сходити в долину сходами, опираючись правою рукою о стіну. Він памятав тільки, що якийсь двірник, з книжкою в руці, потрутив його, ідучи на стрічу йому в контору; що якесь щеня, скавулячи, дзявкало десь там на долішнім поверсі і що якась женщина кинула в отеє щеня тріскою і закричала.

Він зійшов в низ і вийшов на подвіря. Тут на подвірю, недалеко від виходу, стояла бліда, ціла задеревіла Зоня і дико, дико на него глянула. Він остановився перед нею. Щось хо-робливе і змучене виразилось в лиці її, щось очайдушне. Вона сплеснула руками. Викривлена, чудовищна, усмішка видалась на його губах. Він постояв, усміхнувся і повернув нагору, знову в контору.

Ілія Петрович усівся і порався в якихсь-там паперах. Перёд ним стояв той самий мужик, що передше потрутив Раскольнікова, ідучи горі сходами.

— А-а-а! Ви знову, забули що небудь?... Але що з вами?

Раскольніков з поблідлими губами, з неподвижным поглядом, поволеньки приблизився до него, підійшов до самого стола, оперся на него рукою, хотів щось сказати, та не міг; чути було тільки якісь беззвязні звуки.

— З вами погано. Крісло! От сідайте на крісло, сідайте! води!

Раскольніков опустився на крісло, однак не спускав очей з лиця дуже немило здивованого Ілії Петровича. Оба з мі-нуту гляділи оден на одного і ждали. Принесли води.

— Се я ... — почав Раскольніков.

— Випийте води.

Раскольніков відсунув рукою воду і тихо, з перестанка-ми, все-ж таки зрозуміло, промовив:

— Се я убив тоді старуху-чиновницю і сестру її Лиза-вету топором і ограбив.

Ілія Петрович роззявив рот. Зі всіх боків збіглися. Раскольніков повторив своє зізнання ...

Е П І Л Ь О Г. Г.

Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть город, оден з адміністративних центрів Росії; в городі кріпость, в кріпости острог. В острозі вже девять місяців замкнеЕіий каторжник другого розряду, Родіон Раскольніков. Від дня його злочинства уплило вже майже півтора року.

Суд в його справі відбувся без більших трудностей. Злочинець твердо, докладно і ясно піддержував своє зізнання, не запутуючи обставин, не змягчуючи їх в свою користь, не викривляючи фактів, не забуваючи ні найменшої подробиці. Він розповів до послідньої точки весь процес вбивства; розяснив тайну заставу (деревляної дощинки з металевим полиском), котрий найшовся в убитої старухи в руках; розповів подрібно про те, як взяв в убитої ключі; описав сі ключі, описав скриню і чим вона була наповнена; навіть вичислив деякі з поодиноких предметів, що лежали в ній; розяснив загадку про вбивство Лизавети; розповідав і^ро те, як приходив і стукав Кох, а за ним студент; повторив все, що вони між собою говорили; як він, злочинець, збіг опісля зі сходів і чув писк Миколки і Митька; як він укрився в пустій кватирі, прийшов домів, і на закінчення показав камінь на подвірю, на Вознесенськім проспекті, під ворітьми, під котрим найдено річи і мошонку. Одним словом, справа стала ясна.

Слідователі і судді дуже дивувались між иншим тому, що він укрив мошонку і річи під камінь, не похіснувавшись ним::, а гріліе всего тої^у, що тЛи не лиш не памятав в подробицях всіх річей, котрі сам заграбив, але навіть в числі їх помилився. Іменно ся обстанова, що він ні разу не отвирав мошонки і не знав навіть, скільки там в ній лежить грошей, показалася не заслугуючою на віру (в мошонці найшлося триста сімнайцять рублів сріблом і три двогривенники; від довгого лежання під каменем декотрі верхні як раз найбільші банкноти дуже попсувались).

Довго добивались провідати: длячого іменно підсудний в тій одній річи неправду говорить, коли до всього иншого признається добровільно і правдиво? Наконець декотрі (о-собливо з між психольоґів) допустили навіть можність того, що і дійсно він не заглядав до мошонки, отже і не знав, що в ній було, і не знаючи так і заніс під камінь, тільки таки зараз з сего і заключили, що сам проступок не міг инакше збутися, як при^ деякім хвилевім помішанню, так сказати, при хоробливій мономанії вбивства і грабежі, без дальших цілей і виглядів на користь. Тут якраз надобилась нова модна теорія хвилевого помішання, котру так часто стараються при-мінювати в наші часи до декотрих злочинців.

Дотогс ще давнійший іпохондричний стан Раскольнікова був ви^заний і достовірно стверджений многими свідками, доктором Зосимовим, колишніми його товаришами, господинею, прислугою. Все те сильно причинялось до заключения, що Раскольніков не цілком похожий на звичайного вбивця, розбійника і грабителя, тільки що тут річи стоять инакше.

На превеликий гнів боронячих сю думку, сам злочинець майже не пробував боронити себе; на оконечні питання: що іменно могло склонити його до душегубства і що спонукало його допуститися грабіжі, він відповідав дуже ясно з най-грубшою точністю, що причиною всему було його погане положення, його убогість і безпомічність, бажання улекши-ти перші кроки своєї життєвої карієри при помочи бодай трох тисяч рублів, котрі він сподівався найти у убитої. А рішився він на вбивство в наслідок свого легкодумного і малодушного характеру, роздразненого зверх того, недостатком і невдачами. На питання же, що іменно спонукало його прийти самому і признатись до вини, просто відповідав, що щире і сердечне розкаяння. Все те було майже аж грубо...

Засуд однакож показався ласкавійшим, ніж можна було сподіватись в виду доконаного злочинства, та може бути якраз длятого, що злочинець не тільки не хотів оправдуватись, але навіть немов би показував бажання сам ще більше обвинити себе. Всі незвичайні і чудовищні обставини діла були взяті під розвагу. Хоробливий і нужденний стан злочинця перед доконанням проступку не підпав ні найменшому сумні-вови. Те, що він не покористався грабіжю, принято почасти за дійство пробудившогося розкаяння, почасти за незовсім здоровий стан душевних спосібностсй в хвилю доконання злочину.

Несподіване вбивство Лизавети навіть послужило за доказ, котрий підкріпив послідні здогади: чоловік виконує два вбивства і рівночасно забуває, що двері стоять отвором! Наконець добровільне признання до вини в таку пору, коли справа незвичайно запуталась в наслідок ложного обвинувачення самого себе упавшого духом фанатика релігійного (Миколи), і крім того, коли на справдішнього злочинця не було не лиш ясних познак, але навіть майже і ніякого підозріння (Порфір Петрович вповні додержав слова), все те оконечно причинилось до змягчення судьби обвинуваченого.

Викрились крім того цілком несподівано і другі річи, що сильно сприяли підсудному. Бувший студент Разумихін відкопав відкись відомість і подав докази, що злочинець Раскольніков, коли був на університеті, з останніх средств своїх помагав одному свойому бідному і знемагаючому на сухоти університетському товаришеви і аж удержував його через цілого півроку.