Злочин і кара - Сторінка 105

Донесла вона, що здо-ровля його задоволяюче. Він ходить на роботи, від котрих не ухиляється і на котрі не напрошується; до їди майже рів-нодушний; тільки що ся їда крім неділі і святочних днів так погана, що наконець він з охотою приняв від неї, Зоні, трохи грошей, щоб завести у себе щоденний чай; а відносно всього иншого просив не суятитись, впевняючи, що всі ті журби ради него йому лиш дошкуляють.

Дальше Зоня доносила, що поміщення його в острозі спільне зі всіми; середини їх касарні вона не бачила, все-ж таки догадується, що там тісно, погано і нездорово; що він спить на лежанці, підстелюючи під себе коц, і иншого нічого не хоче собі приладити. Тільки що жиє він так просто і бідно цілком не задля якогось обдуманого пляну або заміру, а так просто з недбалости і рівнодушности до своєї судьби.

Зоня просто писала, що він, особливо з початку не тільки не тішився її навіщанням, але навіть майже сердився на неї, не хотів говорити і обходився з нею нечемно, але що під кінець сі навіщення перемінились у него в привичку і мало що не в конечність, так що він міцно навіть тужив, коли вона кілька днів нездужала і не могла приходити до него. А бачиться вона з ним в святочні дні коло воріт острога або в стражниці, куди його викликають до неї на кілька мінут; в будні же на роботах, куди вона заходить до него, в робіт-нях, в цегольни, або в сараях на березі Іртиша.

Про себе Зоня доносила, що її удалося придбати в місті навіть деякі знакомства і опіку: що вона занимається шиттям, і зваживши що в місті майже нема модистки, то стала в богатьох домах аж необходимою; не згадувала тільки, що через неї Раскольніков одержав протекцію у власти, що йому облегчено роботи і инше.

Наконець прийшла вістка (Дуня навіть завважала якесь особливше зворушення і трівогу в її останніх листах), що він всіх уникає, що в острозі каторжники його не полюбили; шо він мовчить по цілих днях і поблід страшенно. Аж ось в посліднім листі Зоня написала, що він захорів дуже небезпечно і лежить в лічниці, в арештантськім будинку.

II.

Він знемагав вже давно; однакож не прикрости каторжного життя, не роботи,, не пожива, не обголена голова, не лахаве одіння "зломили його: О! що йому було до всіх тих мук і терпінь! Противно, він навіть рад був роботі: змучившись на роботі фізично, він по крайній мірі добував собі кілька годин спокійного сну. І .що значила для него пожива, — сей поганий квас зі швабами? Студентом бувало він часто і того не мав. Одіння його було тепле і приспособлене до його способу життя. Кайданів він навіть на собі не чув. Чи було йому стидатись своєї обголеної голови і фільцової куртки? Та перед ким? Перед Зонею? Зоня боялась його, і чи перед нею було йому стидатись?

Та що? Він стидався навіть і перед Зонею, котру мучив за те своїм згірдним і грубим поведениям. Лиш не голеної голови і кайданів він стидався: його гордість міцно була скалічена; він і захорів від пораженої гордости. О, як би щасливий він був, колиб міг сам обвинити себе! Він би знс тоді все, навіть соррм і ганьбу. Але він строго судив себе і огірчена совість його не найшла ніякої більшої вини в його минувшині, кромі хіба простої помилки, котра з кождим могла лучитись. Він стидався іменно того, що він, Раскольніков, погиб так сліпо, безнадійно, глухо і глупо, в наслідок якогось засуду сліпої судьби, і приневолений смиритись і покоритись перед "недорічністю" якогось засуду, коли хоче хоч трохи успокоїти себе.

Трівога безпредметна і безцільна в теперішности, а в будучности сама безпереривна жертва, котрою нічого не здобув^ось — от що дожидало його на світі. І що з того, що по вісьмох роках йому буде тільки трийцять два роки і можна буде знова почати ще жити! Пощо йому жити? Що мати в виду? До чого стреміти? Жити, щоб істнувати? Адже він тисячу разів і передше готов був віддати своє життя за ідею, навіть за мрію. Одного істновання завсігди було йому мало; він завсігди хотів більшого. Може бути лиш задля одної сили своїх бажань він і відкрив тоді в собі чоловіка, котрому більше дозволено ніж другому.

І колиб хоч судьба післала йому каяння, пекучий жаль за те, що вчинив, розбиваючеся серце, що проганялоб сон, таке каяння, від страшних мук котрого приходить на гадку стричок і божевілля! О, він би урадувався ним! Мука і сльози — адже се також життя. Тільки він не каявся своєї вини.

По крайній мірі він міг би лютитись на свою дурноту, як і лютився він передше на недорічні і найглупші учинки свої, що довели його до острога. Але тепер, вже в острозі, на свободі він на ново обсудив і обдумав всі давнійші свої поступки і зовсім не найшов їх так глупими і недорічними, як здавались вони йому в той роковий час, передше.

— Чим, чим, — думав він, — моя думка була дурнійша від других думок і теорій, що роїлись і вдарялись одна о другу на світі, відколи сей світ стоїть? Треба тільки поглядіти на діло зовсім независимим, широким і свобідним від буденних впливів поглядом, і тоді, справді, моя думка покажеся цілком не так... чудовищною. О, критики і мудрці недоварені, чого ви задержуєтесь на половині дороги!

— Ну, чого мій поступок здається їм так переражаючим? — говорив він собі. — Длятого, що він — злочиньство? Що значить слово злочиньство? Совість моя спокійна. Правда, стався уголовний проступок; правда, нарушена буква закона і пролита кров; ну, і візміть за букву закона мою голову... і доста! Ну вже-ж, в такім разі навіть многі добродії людськости, що не одідичили власти, а самі її загарбали, повинні би були бути страчені при перших своїх кроках. Тільки ті люде винесли свої кроки, і длятого вони оправдані, а я не виніс, і значить, я не мав права позволити собі на сей крок.

От в чім однім признавав він свою вину: лишень в тім, що не виніс її і сам віддався в руки суду.

Він мучився також від думки: чого він тоді себе не убив. Чого він стояв тоді над рікою і вибрав пійти самому віддатися в рукц суду? Хіба-ж така сила в тім бажанню жити і так трудно одоліти його? Одолів же Свидригайлов, що боявся смерти.

Він з мухою задавав собі се питання і не міг поняти, що вже і тоді, коли стояв над рікою, може бути предчував в собі і в переконаннях своїх глубоку лож. Він не розумів, що се предчуття могло бути віщуном будучого перелому в його життю, будучого його воскресіння, будучого нового погляду на життя.

Він скорше допускав тут одну тільки тупу тяжкість інстинкту, котру не йому було пірвати і наслідком котрої він зНов таки не був в силі перекрочити (з причини слабости і нікчемности своєї). Він глядів на каторжних товаришів своїх і дивувався: як також всі вони любили життя, як вони дорожили ним! Іменно йому показалось, що в острозі його ще більше люблять і цінять і більше ним дорожать, ніж на свободі. Які страшні муки і кари не переносили декотрі з них, приміром, розбишаки! Чи справді вже стільки може для них значити який-небудь промінь сонця, дрімучий ліс, де-небудь в незвісній глуші студена керниця, запамятана ще позаторік, і про побачення з котрою розбишака маячить, як про побачення з любкою, бачить її у сні, зелену травицю довкола неї, співучу пташку в кущі? Вдивляючись дальше, він бачив при-міри ще більше трудні до обясиення.

В острозі, в тім що його окружало, він, розуміється, не-одного не завважав, та і не хотів зовсім завважати. ВІЙ ЖИВ начеб зажмуривши очи; йому мерзко і незносно було глядіти. Але під кінець не одно с гало дивувати його і він якось мимохіть став помічати те, про що передше йому і не снилось. А загалом і найбільше стала дивувати його та страшна та непроходима пропасть, котра лежала межи ним і всім тим людом. Здавалось, він і вони були ріжних націй. Він і вони гляділи на себе недовірчиво і неприязно.

Він знав і розумів загальні причини такого розєднання; однак ніколи не допускав він передше, щоб ті причини були на ділі так глубокі і сильні. В острозі були також заслані Поляки, політичні переступники. Ті по просту уважали весь той нарід за невіж і хлопів і погорджували ними, але Раскольніков не міг так глядіти: віні ясно бачив, що ті невіжі в неоднім значно розумнійші від самих Поляків. Були тут і Росіяне, що також надто згори дивилися на сей нарід, — оден бувший офіцер і два семинариста; Раскольніков ясно бачив і їх помилку.

Та його самого не любили і уникали всі. Його навіть почали під кінець ненавидіти, — длячого? Він не знав того. Погорджували ним, сміялись над ним, сміялись над його проступком ті, що провинились більше як він.

— Ти пан! — говорили йому. — Чи треба тобі було з топором ходити? Зовсім не панська річ.

Другого тижня великого посту прийшла на него черга сповідатись і причащатись з своєю касарнею. Він ходив до церкви і молився разом з другими. З чого, він і сам не знав того, — вивязалась раз сварка; всічразом напали на него з заїлістю:

— Ти безбожник! Ти в Бога не віриш, — кричали йому. — Убити тебе треба.

Він ніколи не говорив з ними про Бога і про віру, але вони хотіли убити його як безбожника; він мовчав і не відповідав їм. Оден каторжник кинувся було на него в рішучій скажености; Раскольніков ожидав його спокійно і німо; брова його не ворухнулась, ні одна черта його лиця не здрігну-ла. Стоячий на сторожі вояк успіЬ в пору станути між ним і вбийником, '— не те, пролилась би кров.

Необяснене було для него ще одно питання; длячого всі вони так полюбили Зоню? Вона до них не примилюва-лась; стрічали вони її рідко, иноді лиш на роботах, коли вона приходила на одну мінутку, щоб побачити його. А тим-часом всі вже знали її, знали і те, що вона за ним прийшла, знали, як вона жиє, де жиє. Грошей вона їм не давала, особливих услуг не свідчила. Раз тільки, на Різдво принесла вона дарунок на цілий острог: пирогів і колачів. Все-ж таки мало помалу між ними і Зонею завязались декотрі більш близькі відносини: вона писала їм листи до їх родин і посилала їх на почту. їх свояки і своячки, що приїзджали до міста, оставляли по їх поручению в руках Зоні річи для них і навіть гроші. Жінки їх і любки знали її і ходили до неї. І коли вона являлась на роботах, приходячи до Раскольнікова, або стріч-алась з партією арештантів, що йшли на роботи, — всі знимали шапки, всі кланялись:

— Матінко, Зофіє Семенівно, ненечко ти наша, ніжна страдальнице! — говорили сі грубі,, жорстокі каторжники от-сему маленькому і худенькому существу.

Вона усміхалась і відклонювалась і всі вони любили, коли вона до них усміхалась.