Злочин і кара - Сторінка 106

Вони любили навіть її хід, обертались поглядіти її вслід, як вона іде, і хвалили її; хвалили її навіть за те, що вона така маленька, навіть вже не знали, за що, хвалити. Аж лічитись ходили до неї.

Він перележав в лічниці цілий конець посту і Великдень. Вже приходячи до здоровля, він пригадував свої сни, коли ще лежав в горячці і маячив. Йому мерещилрсь в слабости, будьто цілий світ осуджений на жертву якійсь страшній, нечуваній і невиданій моровій заразі, що іде з глубини Азії на Европу. Всі мали погибати, кромі декотрих, дуже не многих, вибраних. Появились якісь нові трихини, мікроскопічні животини, що поселялись в тіла людей. Тільки ті животини були духи, обдарені розумом і волею. Люде, що їх приняли в себе, ставали зараз бісноватими і божевільними.

Та ніколи, ніколи люде не уважали себе так розумними і непомильними в правді, як уважали себе отсі закажені. Ніколи не уважали більше непомильними своїх порішень, своїх наукових виводів, своїх— моральних переконань і гадок. Цілі оселі, цілі міста і народи заражувались і божеволіли. Всі були в трівозі і не розуміли оден одного. Кождий думав, що в нім однім міститься правда, і мучився, глядячи на других, бив себе в груди, плакав і ломив собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що уважати за зле а що за добре. Не знали, кого обвиняти, кого оправдувати. Люде убивали оден одного в якійсь бездумній злобі. Збирались оден на одного цілими арміями, однакож армії, вже в поході, відразу починали самі себе нищити, ряди розбігались, вояки кидались оден на одного, кололись і різались, кусали і їли оден одного.

В містах цілий день дзвонили на ґвалт: скликали всіх, лише хто і длячого кличе, ніхто не знав того, а всі були в трівозі. Полишили тільки найзвичайнійші ремесла, бо кождий предкладав свої гадки, свої поправки і не могли згодитись; управа рілі застановилась. Місцями люде збігались в купи, згоджувались разом на що небудь, присягались не розставатись, — але зараз таки починали що небудь зовсім инше, як що тільки самі хотіли, починали обвиняти один одного, сварились і різались. Почалися пожари, почався голод. Всі і всьо гинуло. Рана росла і ширилась дальше і дальше. Спастися на цілім світі могло тільки кількох людей, се були чисті і вибрані, призначені почати новий рід людей і нове життя, обновити і очистити землю; тільки ніхто і нігде не бачив сих людей, ніхто не чув їх слова і голосу.

Раскольнікова мучило те, що ся недорічна змора так понуро і так томлячо відзивається в його споминах, що так довго не уступає вражіння сих горячкових мрій. Минав вже другий тиждень після великодня; стояли теплі, ясні, весняні дні; в арештантській касарни отворили вікна (заставлені решітками, під котрими ходила стійка).

Зоня за весь час слабости його могла всего тільки двічі відвідати його в касарни; кождий раз треба було просити дозволу, а се було трудно. Все-ж таки вона часто приходила на подвіря лічниці, під вікна, особливо під вечір, а іноді так тільки, щоби постояти на подвірю мінутку і хоч здалека поглянути на вікна касарні. Раз під вечір, вже трохи не зовсім подужавший Раскольніков заснув. Прокинувшись, він так собі нічого підійшов до вікна і нараз побачив в віддали, біля воріт лічниці, Зоню. Вона стояла і начеб чогось дожидала. Щось аж наче прошибло в ту хвилю його серце; він здріг-нув і чим скорше відійшов від вікна. На другий день Зоня не приходила, на третій день також; він завважав, що дожидає її з несупокоєм. Наконець його виписали. Повернувши до острога, він довідався від арештантів, що Зофія Семе-нівна занедужала, лежить дома і нікуди не виходить.

Він був неспокійний, посилав вивідатись про неї. Скоро довідався він, що слабість її не небезпечна. Почувши з своєї сторони, що він про неї так клопочеться і за нею тужить, Зоня прислала йому карточку, написану олівцем і повідомила його, що її богато ліпше, що у неї тільки легка простуда, і що вона скоро, дуже скоро, прийде побачитись з ним на роботу. Коли він читав ту карточку, серце його сильно і болючо билось.

День знову був ясний і теплий. Ранним ранком, в шестій годині він вийшов на роботу, на беріг ріки, де в сараю уряджена була піч для випалювання алябастру і де його товкли. Вийшло сюди всего трох робітників. Оден з арештантів взяв супровожаючого вояка і пішов з ним в кріпость.за якимсь інструментом, другий почав приготовляти дрова і накладати в піч. Раскольніков вийшов з сараю на сам беріг, сів на зложені коло сарая колоди і почав глядіти на широку і пустинну ріку. З високого берега відкривалась широка околиця.

З далекого другого берега ледви чутно доносилась пісня. Там, в облитім сонцем, непрогляднім степу, ледви за-мітними точками чорнілись кочові юрти. Там була воля, і жили инші люде, цілком непохожі на тутешніх, там якби сам час остановився, мов би не проминули ше віки Авраама і стад його. Раскольніков сидів, глядів неподвижно, не відриваючись; думка його переходила в маячення, в мрії; він про щось думав, тільки якась туга непокоїла і мучила його.

Втім біля него найшлася Зоня. Вона підійшла заледви чутно і сіла поуз него. Було ще дуже рано; поранній холодок ще не змягчився. На ній був її убогий, старий бурнус і зелена хустка. Лице її ще носило признаки хороби, помарніло, поблідло, осунулось. Вона ввічливо і. радісно усміхнулась до него, все-ж таки після звичаю несміло наставила йому свою руку.

Вона завсігди подавала йому свою руку несміло, іноді навіть не подавала зовсім, начеб боялась, що він відтрутить її. Він завсігди мов би з відразою брав її руку, завсігди якось начеб з досадою витав її, иноді упірно мовчав за весь час її відвідин. Бувало, що він аж починав дрожати при ній, і вона відходила в несказаній журбі. Однакож тепер їх руки не розлучались; він живо і бистро поглянув на неї, нічого не промовив і опустив свої очи на землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Пильнуючий вояк на ту пору відвернувся.

Як се сталося, він і сам не знав, тільки відразу щось начеб підхопило його і начеб кинуло до її ніг. Він плакав і обнимав її коліна. В першу хвилю вона дуже затрівожилась, ціле її лице задеревіло. Вона зірвалась з місця і задрожавши гляділа на него. Але таки зараз в ту саму хвилю вона всьо зрозуміла. В очах її засвітилось безконечне щастя; вона по-розуміла і для неї вже не було сумніву, що Ірій любить, безконечно любить її і що настала таки наконець тая хвиля.

Вони хотіли було говорити, та не могли. Сльози стояли в їх очах. Вони обоє були бліді і помарнілі; однакож в отсих схорілих і блідих лицях вже сіяла зоря обновленої бу-дуччини, повного воскресения до нового життя. їх воскресила любов, серце одного містило безконечні жерела життя для серця другого.

Вони постановили ждати і терпіти. їм оставалось ще сім літ: а до тої пори кілько страшної муки і кілько безконечного щастя! Але він воскрес і він знав се, чув вповні цілим відновленим єством своїм, а вона — адже вона і жила тільки одним його життям!

Вечером того самого дня, коли вже заперли касарні, Раскольніков лежав на лежанці і думав про неї. В той день йому навіть здавалось, що начеб всі каторжники, бувші його вороги, вже гляділи на него инакше. Він навіть сам заговорював до них і йому відповідали чемно. Він нагадав тепер се, адже так і повинно було бути: хіба не повинно тепер все змінитись?

Він думав про неї. Він нагадав, як він заєдно її мучив і розривав її серце; нагадав її бліде, худеньке личко, але його майже і не мучили тепер ті гадки; він знав, якою безконечною любовю відкупить він тепер всі її терпіння.

Та і що таке всі4 муки минувшости! Усе, навіть злочинство його, навіть засуд і заслання здавались йому тепер, в першім пориві, якимсь посторонним, чудним, мов би навіть І не з ним лучившимся фактом. Він впрочім не міг в отсей вечір довго І постійно про що небудь думати, скупитись над чим небудь думкою; та він нічого би і не розсудив тепер свідомо; він тільки відчував. На місце діялєктики наступалч* життя і його думки і серце мусіло заняти щось зовсім инше.

Під подушкою його лежало євангеліє. Він взяв його машинально. Отся книга належала її, була та сама, з котрої вона читала йому про воскресения Лазаря. В початку каторги він думав, що вона замучить його релігією, буде заговорювати про євангелію і накидувати йому книжки. Однакож на превелике його здивовання вона ні разу не заговорила про те, ні разу навіть не подавала йому євангелії. Він сам попросив його у неї коротко перед своєю слабістю і вона мовчки принесла йому книжку. До сеї пори він її і не отвирав.

Він не отворив її і тепер; все-ж таки одна думка блиснула в його голові: "хіба-ж можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? її чувства, її стремління, по крайній мірі..

Вона також цілий сей день була зворушена, а в ночі аж наново занемогла. Тільки вона була так щаслив?, і ло тої степени несподівано шаслива, що майже аж нлетр плилась свого щастя. Сім літ, ЕСЄГО ЛИШ СІМ ЛІТ! В початку свого щастя, хвилями, вони обоє готові були глядіти на отсих сім років, як на сім днів. Він навіть і не знав того, що нове життя таки не даром йому дістається, що його треба ще дорого купити, заплатити за него великим будучим подвигом . . .

Тільки тут вже починається нова історія, історія постепенного обновлення чоловіка, історія постепенного переродження його, постепенного переходу з одного світа в другий, знакомства з новою, доси зовсім незнаною дійсністю. Се могло би становити тему нового оповідання, — але теперішнє оповідання наше вже скінчене.

Кінець. Перевів Михайло Подолинський,