Злочин і кара - Сторінка 37

На половині сходів дого-нив його вертаючий домів священик; Раскольніков мовчки перепустив його вперед, обмінявшись з ним німим поклоном. Коли вже спускався долів послідними ступнями, він почув нараз поспішні кроки за собою. Хтось доганяв його. Се була Полечка; вона бігла за ним і кликала його:

— Слухайте! Слухайте!

Він обернувся до неї. Дівчина збігла долів останніми сходами і станула безпосерено перед ним о ступень висше. Бліде світло дббувалось з подвіря. Раскольніков побачив худеньке, все-ж таки миле личко дівчинки, що усміхалось до него і весело, по дитинячи гляділо на него. Вона прибігла з поручениям, котре очевидячки їй самій дуже подобалось,

— Слухайте, як вас зовуть?... а ще: де живете? — запитала вона поспішно засапаним голосочком.

Він положив їй обі руки на плечі і з якоюсь розкошею дивився на неї. йому так любо було на неї глядіти, — він сам не знав длячого.

— А хто вас прислав?

— А мене прислала сестра Зоня, — відповіла дівчинка, ще веселійше усміхаючись.

— Я так і знав, що вас прислала сестра Зоня.

— Мене і матуся також прислала. Коли Зоня стала посилати, матуся також підійшла і сказала: "Біжи чим скорше, Полечко!"

— Любите ви сестру Зоню?

— Я її більше всіх люблю! — з якоюсь особлившою твердістю промовила Полечка і усмішка її стала нараз по-важнійшою.

— А мене любити будете?

Замісць відповіди він побачив наближившеся до него личко дівчинки і пухкі її губочки протягнулись до него наївно та поцілували його. Рівночасно тоненькі, як сірники, руки її обгорнули його кріпко, голова склонилась до його грудей і дівчинка тихо заплакала, тулячись лицем до него все дуще і дуще.

— Таточка жаль! — промовила вона по хвилі, піднима-ючи своє заплакане личко і витираючи руками сльози. — Стільки нещастя на нас у послідні часи звалилось, — додала вона несподівано, з тим особливо-поважним видом, котрий насилу прибирають діти, коли захочуть відразу говорити як "великі".

— А таточко вас любив?

— Він Лідочку більше всіх нас любив,'— тягнула вона дуже поважно і не усміхаючись, вже цілком як говорять "великі", — длятого любив, що вона маленька і длятого ще, що хора, і ЇЇ завсігди гостинця приносив, а нас він читати учив, а мене граматики і Закона Божого, — додала вона з достоїнством, — а матуся нічого не говорила, тілько ми знали, що вона се любить, і таточко знав, а матуся мене хоче по француськи учити, бо мені вже пора образуватись.

— А молитися ви умієте?

— О, як би ні, уміємо! давно вже; я вже.велика, отже молюся сама про себе, а Кольо з Лідочкою разом з матусею в голос; наперед "богородицю" змовлять, а потім ще одну молитву: "Боже прости і благослови сестрицю Зоню", а потім ще: "Боже прости і благослови нашого другого таточка", бо старший наш таточко вже умер, а отсей нам вже другий, а ми і за него також молимось.

— Полечко, мене зовуть Родіон; помоліться колинебудь за мене, "і раба Родіона". — більш нічого.

— Ціле моє життя буду за вас молитися, — горячо промовила дівчинка і нараз знов засміялась, кинулась до него і знов обняла його.

Раскольніков сказав її своє імя, дав адресу і обіцявся завтра напевно зайти. Дівчина відійшла від него незмірно урадована. Була одинайцята година, коли він вийшов на ву-лицю< Через пять мінут він стояв на мості, рівно на тім самім місци, з котрого передше кинулась женщина.

— Досить! — пррмовив він рішучо і торжественно, — проч мари, проч напускані страхи, проч привиди!.Є життя! Або-ж я тепер не жив? Не умерло ще моє життя враз з старою старухою! Царство їй небесна і, — доста, бабусю, пора спочивати. Царство розсудку і світла тепер і... волі, і сили... і побачимо тепер! Поміряємось тепер! — додав він гордо, начеб звертаючись до якоїсь темної сили і визива-ючи її. — А я вже приставав жити на аршині простору!

— ... Недомагаю я дуже в отсю хвилю, однакож... здається, ціла слабість минула. Я й знав, що мине, коли виходив з дому. Але, але: дім Починкова, се два кроки. Вже Конечно треба зайти до Разумихіна, хотяй би й не два кроки... нехай виграє заклад!... нехай і він потішиться, — нічого, нехай!... Сили, сили треба; без сили нічого не візьмеш; а силу треба добувати таки силою, ось отсего то вони і не знають — додав він гордо і самоуві-рено, і пішов, ледви волікучи за собою ноги, з мосту.

Гордість і певність себе росли в нім з кождою міну-тою; вже в слідуючу мінуту ставав він не тим чоловіком, що був в попереджаючу. Але що-ж лучилось такого незвичайного, такого особлившого, що так перевернуло його? Та він і сам не знав; йому мов тому, що вхопиться за соломку, нараз привиділось, що і йому "можна жити, що є ще життя, що не умерло його життя разом із старою старухою".

Бути може він надто поспішив з отсим заключениям, але він про те не думав.

— А раба ось Родіона попросив я таки помянута, — блиснуло нараз в його голові. — Ну та се... на всякий припадок! — додав він і сам таки зараз засміявся над своїм хло-пячим дотепом. Він був в славнім розположенню духа.

Він легко відшукав Разумихіна; в домі Починкова нового . комірника вже знали і двірник зараз показав йому дорогу. Вже з половини сходів можна було розпізнати шум і оживлений гамір великого збору. Двері на сходи були отво-рені на остіж; чулися крики і спори. Кімната Разумихіна була досить простора, а збір складався з яких пятнайцяти люда.

Раскольніков затримався в передпокою. За перегодкою дві служниці господині поралися коло двох великих самоварів, коло фляшок, тарілок і полумисків з пирогом і закусками, перенесеними з хозяйської кухні. Раскольніков пі-слав за Разумихіном. Той прибіг в захваті. З першого погляду було знати, що він незвичайно богато випив, і хотяй Разумихін майже ніколи не міг напитися до пяна, все-ж таки на сей раз було по нім дещо знати.

— Слухай,—поспішив Раскольніков,—я прийшов тільки сказати, що ти заклад виграв і що дійсно ніхто не знає, що з ним може лучитись. Увійти же я не можу: я такий слабий, що зараз упаду. Длятого: як ся маєш? і бувай здоров! А завтра приходи до мене ...

— Знаєш що, поведу я тебе домів! Вже коли ти сам кажеш, що слабий, то ...

— А гості? Хто сей кучерявий, ось що тепер сюди заглянув?

' — Отсей? А кат його знає! Дядьків знакомий, мабуть, а може і сам прийшов... З ними я лишу дядька; се дорогоцінний чоловік; жаль, що ти не можеш тепер познакомитись. А втім, чорт з ними, зі всіми! їм тепер не до мене, та і мені треба^відсвіжитись, длятого, брате, ти в пору прийшов; ще дві мінути, і я би там побився з ними, їй-Богу! Вїд-кись такі дурниці... Ти представити собі не можеш, до якої дурноти може наконець договоритись чоловік! Та ні, як не можеш? або-ж то ми самі не плетемо дурниці? Та нехай і плетуть; за те опісля плести не будуть... Посидь мінутку, я приведу Зосимова.

Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольнікова; в нім було видно якусь особлившу цікавість; скоро лице його прояснилось.

— Таки зараз кластись спати, — рішив він, оглянувши по можности пацієнта, — а на ніч зажити би одну штучку. Зажиєте? Я ще передше приготовив... порошочок оден.

— Хоч два, — відповів Раскольніков. І зараз зажив він цорошок.

— Се дуже добре, що ти сам його поведеш, — воркнув Зосимов до Разумихіна, — що завтра буде, побачимо, а сьогодня дуже навіть не зле: значна переміна до ліпшого. Вік жий, вік учись...

— Знаєш, що мені тепер Зосимов шепнув, як ми виходили, — бовтнув. Разумихін, як тільки вони* вийшли на вулицю. — Я, брате, тобі не все просто скажу,' бо вони дурні. Зосимов велів мені балакати з тобою по дорозі і тебе накло-нити балакати, а опісля йому розповісти, бо у него ідея... що ти... божевільний, або близький до .того. Представ ти собі таке! По перше, в тебе тричі більше розуму як в него, по друге, коли ти не помішаний, так тобі наплювати на те, що у него така глупість в-голові, а по третє, сей кусень мяса, та ще по спеціяльности своїй — хірурґ, помішавсь тепер на душевних слабостях, а що дотикається тебе, то збила його зовсім з толку нинішня розмова твоя з Заметовом.

— Заметов усе тобі розповів?

— Усе, і дуже добре зробив. Я тепер все до чиста по-розумів і Заметов також порозумів... Ну, так, одним словом, Родю ... діло в тім ... Я тепер пяний трошки... Але се нічого ... Діло в тім, що отся думка... розумієш? справді у них загніжджувалась... розумієш? Та, бач, з них ніхто не смів її в голос висказати, бо безмисниця нечувана, і особливо, коли сего маляря взяли, усе те розсипалось і потахло на віки. Все-ж таки чого-ж вони дурні? Я тоді Заметова трохи потурбував, — се між нами братчику; прошу тебе, і словом не промовся, що знаєш; я завважав, що у него тверда голова, шельма упрямий; у Лавізи було, — але нині, нині все стало ясне. Головно, сей Ілія Петрович! Він тоді похісну-вався твоїм обмороком в конторі, та і самому опісля стидно стало; я, бачиш, знаю ...

Раскольніков жадно слухав. Разумихін по пяному виговорювався.

— Я зімлів тоді тому, що було задушно і олійною фарбою пахло, — сказав Раскольніков.

—: Ще обясняє! Та і не одна краска: горячка цілий місяць приготовлялась; Зосимов може посвідчити! А тілько як онтой малець тепер прибитий, так ти собі представити не можеш! "Мізинця, говорить, сего чоловіка не стою!" Твойого/ бачиш. У него на часи, братчику, добре серце. Але научка, научка, яку ти дав йому сьогодня в "Хрустальнім дворі", се верх совершенства! Адже-ж ти його настрашив з початку, до дрощів допровадив! та навіть приневолив його знову майже переконатись про все те глупе недоріцтво, а потому, відразу — язик йому виставив: "На, маєш чого хотів!" Славно! славно! Він роздавлений, розторощений тепер! Мистець ти, єй-Богу, так їм і треба! Гей, чом то мене не було там! Чекав він тебе тепер страх. Порфір також бажає з тобою познакомитись ...

— А... вже і той. А в божевільних, слухай, мене чому записали?

—Та воно не в божевільних. Я, брате, здається, надто тобі нахляпав... Поразило, бачиш, його колись-тут, що тебе оден тільки отсей пункт інтересує... Тепер ясно, для-чого інтересує; знаючи всі обставини... і як се тебе роз-дразнило тоді, і разом з хоробою сплелося... Я, братчику, пяний трошки, тілько чорт його знає, у него є якась-там своя ідея... Я тобі говорю: на душевних слабостях поміщався. А тілько ти плюнь.

З пів мінути оба мовчали.

— Слухай, Разумихіне, — заговорив Раскольніков, — я тобі хочу сказати отверто: я тілько що при мерці був, оден чиновник умер...