Злочин і кара - Сторінка 38

я там всі свої гроші віддав... та що біль-

. ше, мене тілько що цілувала одна людина, котра хоч би я і убив кого небудь, також би... одним словом, я там бачив ще другу таку людину... з вогненним пером... та втім, я плутаюсь; я дуже слабий, піддержи мене... зараз будуть, ось і сходи....

— Що з тобою? Що з тобою? — питав затрівожений Разумихін.

— Голова трохи крутиться; та не в тім справа, а в тім, що мені так сумно, так сумно! Наче тій женщині... справді! Дивись: се що? Дивись! дивись!

— Що таке?

— Хіба не видиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? крізь щелину...

Вони вже стояли перед останніми сходами, просто дверий господині, і дійсно видно було здолу, що в комірці Раскольнікова було світло.

— Дивне! Настка, може бути, — завважав Разумихін.

— Ніколи її в отсю пору у мене не буває, та і спить вона давно, але... мені все одно! Бувай здоров!

— Що ти? Та я веду тебе, разом ввійдемо!

— Знаю, що разом ввійдемо, все-ж таки мені хочеться тут стиснути тобі руку і тут з тобою розпращатися. Ну, давай руку, пращай!

— Що з тобою Родю?

— Нічого; ходім; ти будеш свідком..,

Вони стали підниматись горі сходами,1 і у Разумихіна блиснула думка, що Зосимов таки бути може і не помиляється. "Ех! розстроїв я його моєю балаканиною!" воркнув він про себе. Аж ось підходячи до дверий, вони почули в кімнаті голоси.

— Та що тут таке? — кликнув Разумихін. Раскольніков перший вхопив за клямку і отворив двері

на остіж, отворив і станув1 на порозі як вкопаний.

Мати і сестра його сиділи у него на дивані і дожидали вже півтора години. Длячого-ж він всего менше їх сподівався і вже зовсім про них не думав, мимо того, що навіть сьогодні повторилася вість про їх виїзд, що вони їдуть і скоро прибудуть? Цілих отсих півтора години вони, перебиваючи собі взаїмно, розпитували Настку, котра стояла і тепер перед ними та вже вспіла розповісти їм усе подрібно. Вони себе не памятали від перестраху, коли вчули, що він "сьогодня втік", хорий і, як видно з оповідання, в горячці! "Боже, що з ним!" Обі плакали, обі пережили хрестну муку за тих півтора години дожидання.

Радісний, одушевлений крик стрітив появлення Раскольнікова. Обі кинулися до него. Але він стояв як мертвий; не-виносне, напрасне почуття вини вдарило в него мов громом. Та і руки його не піднимались обняти їх: не могли. Мати і сестра стискали його в обняттях, цілували його, сміялись, плакали.. > Він ступив^крок, захитався і повалився на поміст в безпамяти.

Трівога, крики переляку, зойки... Разумихін, що стояв на порозі, влетів в кімнату, схопив хорого в свої могучі руки, і той в млі ока опинився на дивані.

— Нічого, нічого! — кричав він матері і сестрі, — се обморок, се байка! Тільки що сказав доктор, що йому значно ліпше, що він цілковито здоров! Води! Ну, ось вже він і приходить до себе, ну, ось і прочуняв!...

І вхопивши за руку Дунечку так, що ледви не викрутив її руки, він пригнув її подивитись на те, що ось вже він і прочуняв. І мати і сестра гляділи на Разумихіна як На провидіння, з розніженням і вдячністю; вони вже чули від На-стки, цим був для їх Родя, за весь час слабости, отсей "розважливий молодий чоловік", як назвала його в той сам вечір, в довіреній розмові з Дунею, сама Пульхерія Алексан-дрівна Раскольнікова.

/

ЧАСТЬ ТРЕТЯ. І.

Раскольніков припіднявся і сів на дивані.

Він вяло махнув на Разумихіна, щоб перервати цілий потік його беззвязних і горячих потішень, звернених до матері і сестри, взяв їх обі за руки і мінути дві мовчки вдивлю-вався то в одну то в другу. Мати налякалась його погляду. В отсім погляді блищала сильна до терпіння любов, але рівночасно було в нім щось неподвижне, навіть мов би безумне. Пульхерія Александрівна заплакала.

Евдокія Романівна була бліда; рука її дрожала в руці брата.

— Ідіть до себе, домів... з ним, — промовив він уриваним голосом, показуючи на Разумихіна, — до завтра; завтра усе... Давно ви приїхали?

— Вечером, Родю, — відповіла Пульхерія Александрівна. —. Поїзд страх опізнився. Але, Родю, я нізащо не пійду тепер від тебе! Я ночую тут... І

— Не мучте мене! — сказав він, роздразнено махнувши рукою.

— Я останусь при нім! — сказав Разумихін, —ні на хвилинку його не відступлю, і чорт там з всіми моїми, нехай на стіни лізуть! Там у мене дядько президентом.

— Чим, чим я подякую вам! — почала було Пульхерія Александрівна, знову стискаючи руки Разумихіна, але Раскольніков знов перервав її: 1

— Я не можу, не можу, — роздразнено повтаряв він, — не мучте! доста, ідіть... Не можу!...

— Ходімо, мамочко, хоч із кімнати вийдім на мінуту, — шепнула затрівожена Дуня, — ми його убиваємо, се видно.

— То ані не надивлюся на него, після цілих трох літ! — заплакала Пульхерія Александрівна.

— Погодіть! — задержав він їх знову, — ви раз-по-раз перебиваєте, а у мене думки мішаються... Чи бачили Лу" жина?

—. Ні, Родю, але він вже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Петро Петрович був так добрий і відвідав тебе сьогодня, — з деякою несмілістю додала Пульхерія Алек-сандрівна.

— Так... був так добрий ... та, Дунечко, я при сій нагоді Лужинови сказав, що його зі сходів скину і прогнав його до чорта....

— Родю, що ти! Ти мабуть... ти не хочеш сказати, — почала було в переляку Пульхерія Александрівна, але задержалась, споглядаючи на Дуню.

Евдокія Романівна пильненько вдивлювалась в брата і дожидала дальше. Обі вже були повідомлені про зваду від Настки, наскілько тая могла поняти і передати, і натерпілись в непевности та дожиданню.

— Дунечко, — з трудом тягнув дальше Раскольніков, — я сего подружжа не хочу і длятого ти повинйа таки завтра при першім слові Лужину відмовити, щоби і духу його не пахло.

— Боже мій! — крикнула Пульхерія Александрівна.

— Брате, подумай, що ти говориш, — різко почала Евдокія Романівна, але таки зараз повздержалась. — Ти може бути тепер не памятаєшся, ти знемагаєш,— покірно додала вона.

— Думаєш, я в горячці? Ні!... Ти виходиш за Лужина для мене. А я жертви не принимаю. І длятого до завтра напиши лист... з відмовою... Ранком дай мені прочитати і кінець!

— Я сего не можу зробити! — крикнула обиджена дівчина. — Яким правом ...

— Дунечко, ти також розгорячкована, перестань, завтра ... Абож ти не бачиш... — перелякалась мати і кинулась до Дуні. — Ах, ходімо вже ліпше!

— Маячить! — закричав підпилий Разумихін. — А то як би він смів! Завтра весь сей дур вискочить... А сьогодня він дійсно його прогнав. Се так і було. Ну, а отой розсердився ... Проповіди держав тут, знанням своїм пописувався та і пішов, взявши хвіст під себе...

— Так отеє правда? — закричала Пульхерія Александрівна.

— До завтра, братчику, — з співчуттям сказала Дуня, —ходімо, матусю ... ПраЩай, Родю!

— Слухай, сестрице, — повторив він ще раз, зібравши послідню силу, — я не в горячці; отеє подружжа — підлість. Нехай я підлець, а ти не повинна... першого ліпшого... а я хоч і підлець, та таку сестру за сестру вважати не буду. Або я, або Лужин! Здорові будьте!...

— Та ти з розуму зійшов! Деспот! — заревів Разумихін. 1

Однак Раскольніков вже не відповідав, а може бути і не в силі був відповісти. Він ляг на диван і відвернувся до стіни в повнім обезсиленню. Евдркія Романівна цікаво поглянула на Разумихіна; чорні очи її блиснули; Разумихін аж здрігнувся під отсим поглядом. Пульхерія Александрівна стояла як поражена.

— Я нізащо не можу відійти! — шептала вона Разуми-хіну, трохи не в розпуці. — Я останусь тут, де-небудь... Відведіть Дуню.

— І всю справу попсуєте! — відповів також шепотом трохи розярений Разумихін. — Вийдім хоч на сходи. Настко, світи! Клянусь вам, — продовжав він півголосом, вже на сходах, — що колись тут нас, мене і лікаря трохи не побив! Чи розумієте ви се! Самого лікаря! І той уступив, щоб не роз-дразнювати, а я надолі лишився пильнувати, а він тут одяг-ся і викрався. І тепер втече, коли дразнит^ будете, втече в ночі та щонебудь і заподіє собі... '

— Ах, що ви говорите!

— Та і Евдокії Романівні годі в гостинници самій без вас! Подумайте, де ви стоїте? Чи отсей падлюка, Петро Петрович, не міг вам ліпшої кватири ... Та втім, знаєте, я трохи пяний, і тому... про него так виразився; не звертайте...

— Та я піду до тутешньої господині, — наставала Пульхерія Александрівна, — я ублагаю ЇЇ, щоб вона дала мені і Дуни куток на отсю ніч. Я не можу лишити його так, не можу!

Коли вони так розмовляли, вони стояли на сходах, в сінях, перед самими дверми господині. Настка світила їм з нижнього ступня. Разумихін був в незвичайнім оживленню. Ще пів години тому назад, коли провадив домів Раскольнікова, він був хоч і надто говірливий, що і сам ^ув, все-ж таки зовсім притомний і майже свіжий, мимо незмірного множества випитого в сей вечір вина. Тепер же стан його походив на якийсь ледви не захват, К рівночасно начеб все випите вино наново із подвоєною силою кинулось йому до голови. *

Він стояв з обома женщинами, вхопивши їх обі за руки, розважаючи їх і представляючи їм свої виводи з задивляю-чою отвертістю, та мабуть для більшого переконання, майже при кождім слові своїм кріпко з усеї сили мов в кліщах стискав їм обом руки до болю і, здавалось, поглощав очима Евдокію Романівну, ні трохи тим не стісняючись.

Від болю вони іноді виривали свої руки з його здоровенного і костистого жмейища, однакож він не лиш не замічав, в чім діло, але ще дуще притягав їх до себе. Колиб вони веліли йому таки зараз для своєї услуги кинутись зі сходів стрімголов в долину, то він душком би се виповнив, не роз-суджаючи і не хитаючись.

Пульхерія Александрівна, ціла затрівожена думкою про свого Родя, хоч і чула, що молодий чоловік надто вже ексцентричний і за болючо стискає її руку, все-ж таки памята-ла, що рівночасно він був для неї провидінням, і не хотіла завважувати всіх тих ексцентричних подробиць.

Евдокія Романівна же, мимо такої самої трівоги, хоч і не боязкої була вдачі, з здивуванням й майже з перестрахом стрічала палаючі диким вогнем погляди приятеля свого брата, і тілько безграничне довіря, споводоване розказами Настки про сего дивного чоловіка, повздержало її від по-куси втечи від него і потягнути за собою свою матір. Вона розуміла також, що і втікати їм тепер від него вже годі. Та і без того по десяти доінутах вона значно успокоїлась: Разумихін умів якось так в одну хвилю цілий висказатись, в якім би він не був настрою, так що всі скоренько пізнали, з ким мають діло.

— Не мож до господині і дурниця крайня! — казав він, переконуючи Пульхерію Александрівну..