Злочин і кара - Сторінка 49

— Чого сказав я: женщина?

— А, до вас' матуся приїхала? — зацікавився чогось Порфір Петрович.

— Так.

— Коли-ж се?

— Вчера вечером.

Порфір помовчав, начеб щось розважаючи.

— Річи ваші ніяким світом не могли пропасти, — спокійно і холодно продовжав він. — Адже вже давно вас тут дожидаю.

І мов би так собі нічого, він услужливо став підставляти попельничку Разумихіну, котрий безпощадно обтрясав попіл з цигаретки на килим. Раскольніков здрігнув, але Порфір начеб і не глядів, заєдно ще заклопотаний цигареткою Разумихіна.

— Що-о? Дожидав! Або-ж ти знав, що і він гам заставляв? — крикнув Разумихін.

Порфір Петрович просто звернувся до Раскольнікова:

— Ваші обі річи, перстінь і годинник були в неї з оден папір завинені, а на папері ваше імя олівцем виразно назначене, рівно як і місяць і день, коли вона їх від вас дістала...

— Як се ви на кожду річ звертаєте увагу?... — нескладно усміхнувся Раскольніков, особливо стараючись глядіти йому просто в очі; але не міг повздержатись і зараз додав:

— Я се длятого так сказав, що мабуть дуже богато людей мусіло в неї заставляти... так, що вам трудно було би їх всіх памятати ... А-ви, противно, так докладно всіх їх па-мятаєте і... і . х

— Глупо! Слабої Чого я се додав!

— А майже всі, що заставляли, тепер вже звісні, так що ви тільки оден не були ласкаві зголоситись, — відповів Порфір з ледви замітним відтінком насмішливости.

— Я не цілком був здоров. І

— І про те чув я, добродію. Чув також!, що ви вже надто чимсь-там були розстроїні. Ви і тепер якось начеб бліді!

— Цілком не блідий... противно зовсім здоров! — грубо і злісно відрізав Раскольніков, відразу переміняючи тон. Злість в нім розгорялась, і він не міг потушити— її. — А в злости ось і проговорюся! — блисло в нім знову. — А 40-хо-ж вони мене мучать!...

— Не зовсім здоров! — підхопив Разумихін. — Ух, то правду говориш! До вчерашнього дня в горячці раз-враз маячив... Ну, ну чи повіриш, Порфіре, ледви зможе на ногах устояти, а лиш тільки ми, я і Зосимов, вчера відвернулись — одягсяі втік нишком і товкся кудись-там трохи не до півночі, і се, скажу тобі, в повній непритомности, чи можеш собі таке представити! Непонятна річ!

— І чи дійсно в повній непритомности? Скажіть, будьте ласкаві! — з якимсь бабським рухом похитав головокэ Порфір.

Ет, дурниця! Не вірте! Та втім, адже ви і без того не вірите! — надто вже зі злости вирвалось Раскольнікову. Та Порфір Петрович мов би не дочув сих дивних слів.

— Та якже міг ти вийти, коли був не в горячці? — розго-рячився нараз Разумихін. — За чим вийшов? Пощо?... І чому іменно тайком? Ну, мав ти тоді здорові змисли? Тепер, коли все небезпеченство минуло, я вже просто тобі говорю!

—Надоїли вони мені дуже вчера, — звернувся нараз Раскольніков до Порфіра з визиваючою усмішкою, — тому-то я і втік від них кватиру наймати, щоб вони мене не відшукали, і грошей купу з собою забрав. Ось, добродій Заметов бачив ті гроші. А що, пане Заметов, чи був я при змислах вчера, чи в горячці, розсудіть-но спір?

Він би, здається, так і задушив в отсю хвилю Заметова. Надто вже погляд його і мовчання йому не подобались.

— По мойому, ви говорили дуже розумно, пане, і навіть хитро, тільки роздразнені були вже надмірно, — сухо ви-сказався Заметов.

— А сьогодня розповів мені Никодим Томич, '— докинув Порфір Петрович, — що стрінув вас вчера вже дуже пізно в хаті одного роздоптаного кіньми чиновника...

— Ну ось, хоч би отсей чиновник! — підхопив Разумихін. — Ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон вдові віддав! Ну, захотів помогти, — дай пятнайцять, дай двайцять, ну, та хоч три цілкових собі остав, а то всі двайцять пять так і сипнув.

— А може бути я де небудь скарб найшов, а ти не знаєш, та вчера і розщедрився?... Бач добродій Заметов знає, що я скарб найшов!... Ви даруйте, будьте ласкаві, — звернувся він з дрожачими губами до Порфіра, — що ми вас такою пустою балаканиною пів години непокоїли.

— Але-ж що говорите! Противно, про-о-тив-но! Колиб ви знали, як ви мене інтересуєте! Цікаво і глядіти і слухати... і я, признаюсь, такий рад, що зволили наконець показатись.

— Та дай хоч чаю, слухай, горло пересохло! — закричав Разумихін.

— Пишнаідея! Може і всі напємося. А не схочеш ти... чого кріпшого перед чаєм?

— Іди собі до біса з тим "кріпшим!" Порфір Петрович вийшов замовити чай. —

Думки крутились мов вихор в голові Раскольнікова. Він був страшенно роздразнений,

— А що найважнійше, навіть і не скриваються, і церемонитись не хотять! А з якої причини, коли мене зовсім не знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Томичем? Значить, вже і укривати не хотять, що. слідять за мною, як стая собак! Так отверто в пику і плюють! — дрожав він від ска-жености. — Ну, бийте просто, а не грайтесь як кітка з мишею. Адже се нечемно, Порфіре Петровичу, адже я ще може бути не позволю собі, добродію!... Встану тай плюну всім в лице всю правду; і побачите, як я вами погорджую!.,.

Він з трудом перевів дух.

— А що, як мені тільки так здається? Що, як се лиш привид і я у всім помиляюсь, з недосвідчення лючуся, підлої ролі своєї не видержую? Може бути, се все без заміру? Всі слова їх звичайні, але щось в них є... Усе те кождий раз можна сказати, але таки щось є. Чому він сказав просто "у неї". Чому Заметов додав, що я хитро говорив? Чому вони говорять таким тоном? Так... тон... Разумихін■ тут також си*ів, длячого-ж йому нічого не здається? Сему невинному бовванови ніколи нічого не здається! Знов лихорадка ... Чи моргав до мене перше ПopфipJ чи ні? Мабуть привиділось; чого би моргав? Нерви, чи що хотять мої роз-дразнити та дразнять мене? Або усе привид, або знають!...

— Навіть Заметов не такий як треба... і справді не такий як треба? Заметов передумав через ніч. Я і знав, що передумає! Він тут як свій, а сам у перший раз. Порфір його за гостя не уважає, до него задом сидить. Знюхались!' Іменно мене ради знюхались. Не инакше, а про мене до нас говорили!... Чи знають вони про кватиру? Ах, коби лиш скорше!... Коли я сказав,"що кватиру наймати вчера утік, він пропустив, не підхопив... А се я зручно про кватиру зплентав; пізнійше пригодиться!... В горячці, бачите!... Ха, ха, ха!... Він про весь вчерашній вечір знає! Про приїзд матері не знав!...

— А відьма і день зазначила олівцем! Брешете, не дам ся! Адже се ще не факти, се тільки здогад! Ні, ви давайте-но фактів! І кватира не факт, а горячка; я знаю, що їм говорити ... Та чи знають вже вони про кватиру? Не пійду відси, не розвідавши! За чим я прийшов? А ось, що я злюся тепер, так се вже справді факт! Фу, який я скорий до роздражнення! А може-бути і так треба; роля хорого... він мене слідить. Збивати буде. Чого се я прийшов?

Все те як блискавка перенеслось по його голові.

Порфір Петрович душком вернувся. Він нараз якось повеселів.

— У мене, брате, від вчерашнього твого голова... Та і цілий я якось розклеївся, — почав він цілком иншим тоном, сміючись до Разумихіна.

— А що, займаюче було? Адже я вас вчера на найціка-війшім пункті покинув. Хто побідив?

— Та ніхто, розуміється. На віковічні питання зїхали, на воздухах літали.

— Подумай, Родю, на що вчера зїхали: Є, чи нема злочинства? Кажу тобі, що до чортиків добрехались!

— Що дивного? Звичайне соціяльне питання, — розсіяно відповів Раскольніков.

— Питання було не так поставлене, — завважав Порфір.

— Не зовсім так, се правда, — зараз таки згодився Разумихін, спішачись і розгорячуючись після' звичаю. — Бачиш, Родіоне: Слухай і скажи свою думку. Я хочу. Я зі шкіри ліз вчера з ними і тебе дожидав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш. Почалось з погляду соціялістів. Звісний погляд: злочинство є протестом проти ненормальности суспільного устрою, і тілько, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається, — і нічого!...

— От і збрехав! — крикнув Порфір Петрович.

Він видимо оживлявся і раз по раз сміявся, дивлячись на Разумихіна, чим ше більше розпалював його.

— Н-нічого не допускається! — з жаром перебив Разумихін, — не брешу!... Я тобі їх книжки покажу: все у них длятого, що "окружения заїло" — і нічого більше. Улюблена фраза! Відси просто, що коли суспільність уладити нормально, то відразу і всі проступки щезнуть, бо не буде причини протестувати і всі в млі ока стануть праведними. Природу не беруть в рахунок, природу проганяють, природи не признають! У них не людськість, розвинувшись історичною, живою дорогою до кінця, сама собою переміниться наконець в нормальну суспільність, а противно соціяльна система, що виходить із якої-небудь математичної голови, таки зараз і уладнає всю людність і в оден миг зробить її праведною і безгрішною, скорше як всякий живий процес без всякої історичної і живої дороги! Тому-то вони так інстинктовно і не люблять історії: "недоріцтва самі в ній, та глупости" і усе одною лише глупістю обясняється! Тому-то так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя потребує, жива душа не буде слухати механіка, жива душа недсвірчива, жива душа ретроградна! А тут хоч і трупом во-няє і з кавчука зробити можна, — зате нежива, зате без волі, зате невільнича, не збунтується! І виходить в результаті, що усе на одну верству цеголок та на розклад коритаріві кімнат фалянстерії звели! Фалянстерія бач і готова, та природа ось у вас для фалянстерії ще не готова, життя хоче, життєвого процесу ще не закінчила, рано на кладовище! з одною льоґі-кою годі через природу перескочити! Льоґіка предвидить три случаї, а їх міліон! Відрізати весь міліон і все на одно питання про комфорт звести! Найлекше порішення задачі! Головне — думати не треба! Ціла життєва тайна на двох печатних аркушах міститься!

— Аж то розсипався, бубнить! За руки держати треба, — сміявся Порфір. — Подумайте, — обернувся він до Раскольнікова^— ось цілком так вчера вечером, в одній кімнаті, в шість голосів, та ще пончом напоїв наперед, — можете собі представити? — Ні, брате, не твоя правда: "окружения*' много в проступку значить; се я тобі потверджу]

— І сам .знаю, що много, та ти ось що скіжи: сороклітній безчестить десятилітню дівчинку, — чи може окружения його до сего приневолило?

— А що-ж, та в строгім змислі таки і окружения, — з задивляючою важністю завважав Порфір.