Злочин і кара - Сторінка 51

>

— О, се дуже часто буває!! Отся замітка ваша ще би-стрійша як попереджаюча ...

— Спасибіг, добродію ...

— Нізащо; але звольте розважити, що помилка можлива лиш зі сторони першого розряду, то є "звичайних" людей (як я, може бути дуже невідповідно їх назвав). Мимо вродженої склонности до послуху, через якусь примху природи, котрої не лишена навіть корова, дуже богато з них люблять уважати себе передовими людьми, "воруши-телями", і накидаються до "нового слова", і се зовсім в добрій вірі, пане. Дійсно нових вони рівночасно дуже часто не добачують і навіть ними погорджують, яко відсталими і низько думаючими людьми. Але по мойому тут не може бути значного небезпеченства, і вам справді нічого тріво-житись, бо вони ніколи далеко не сягають. За помилку, очевидно, їх можна би часами різками покропити, щоб їм нагадати їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не треба; вони самі себе кроплять, бо вони дуже доброго поведения: инші приятель приятелеви отсю услугу висвідчають, а знов инші самі себе власноручно... Покаяння ріжні, пуб-личні при тім на себе накладають, — виходить гарненько і поучаючо, одним словом, вам непокоїтись нічого... Таке правило природи.

— Ну, по крайній мірі з сеї сторони ви мене хоч трохи успокоїли; але ось, бачите, знову біда: скажіть, будьте ласкаві, чи богато таких людей, котрі других, бачите, різати право мають, "незвичайних" отсих? Я, очевидно, готов пристати на ваше, але самі признаєте, якось воно лячно, добродію, коли вже надто богато їх буде, а?

— О, не трівожтесь і тим, — тим самим тоном тягнув дальше Раскольніков. — Адже звісно, людей з новою думкою, навіть лиш трохи спосібних сказати хоч крихітку нового, незвичайно мало родиться, аж навіть дивно як мало. Ясно^тільки одно, що порядок розмножування людей, всіх сих розрядів і підрозрядів, мабуть дуже докладно обкреслений якимсь законом природи. Закон сей, розуміється, тепер не звісний, але я вірю, що він істнує і колись^ може стати і звісним. Незмірна маса людей, матеріял, на те тільки істнує на світі, щоби напослідок, через якесь висилбння, якимсь тай-ним до сеї пори процесом, через якесь крижовання родів і пород, напружитись і породити наконець на світ, ну хоч і з тисячі одного хоч трохи самостійного чоловіка. Ще з більше широкою самостійністю родиться, може бути, і з десяти тисяч один (я говорю прикладами, для ясности). Ще з більше широкою і зі сто тисячів один. Ґеніяльні люде з міліонів, а великі ґенії, завершителі людськости, може бути по виґасненню многих тисячів міліонів людей на землі. Одним словом, в реторту, в котрій все те відбувається, я не заглядав. Але виразний закон без сумніву є і мусить бути; тут не може бути случаю.

— Та що ви оба, жартуєте, чи що? — закричав вкінци Разумихін. — За дурня маєте оден другого, чи як? Сидять і оден над другим кепкує! Чи ти направду; Родю?

Раскольніков мовчки підняв на него своє бліде і майже жалібне лице і нічого не відповів. І дивною показалась Ра-зумихінови, супроти тихого і жалібного лиця, нетаєна, навязчива, дразлива напасність Порфіра.

— Ну, брате, коли дійсно се направду, то... Ти нічого казати, правду говориш, що се не нове і похоже на усе, що ми тисячу разів читали і чули; але що дійсно оригінальне в усім тім, — і дійсно приналежить одному лиш тобі і мене переражає, се те, що все-ж —таки ти пролив крови по совісти розрішаєш, і, не гнівися, з таким навіть фанатизмом... В отсім отже, видно і головна думка твоєї статті міститься. Адже се позволения проливати кров, се... по мойому страш-нійше, якби офіціяльне позволения, як законне...

— Цілком справедливо, — страшнійше, пане, — відо-звався Порфір.

— Ні, ти щось за далеко пішов, се неправда! Я прочитаю ... Ти пересолив! Ти не можеш так думати! Прочитаю.

— В статті всего того нема, там тільки натяки —^проговорив Раскольніков...

— Так, так, добродію, — не сиділось Порфірови, — мені майже стало тепер ясно, як ви на проступок зволите задив-люватись, але... вже звиніть мене за мою влізливість (непокою вас вже надто, самому совісно!) — чи бачите, пане: успокоїли ви мене що лиш дотично помилок щодо поміщання обох розрядів, але... мене таки тут практичні ріжні можливости знову непокоять! Ану-ж ось там який мущина або молодець виобразить собі, що він Лікург, або Магомет ... — будучий розуміється — та і давай усувати до сего всі перешкоди... От прикладом чекає його далека дорога, а на дорогу гроші потрібні... ну, і стане добувати собі на дорогу... знаєте?

Заметов нараз зірвався із свого кута. Раскольніков навіть очей на него не підняв.

— Я мушу признати, — спокійно відповів він, — що такі случаї дійсно мусять бувати. Дурненькі і зарозумілі особливо на тую вудочку ловляться; іменно-ж молодіж.

— Ось бачите, пане. Ну, так як же?

— Та так, — усміхнувся Раскольніков, — не я тому винен. Так є і буде завсігди. Ось він (він кивнув на Разумихіна) говорив що лиш, що я оправдую пролив крови. Так що-ж? Адже суспільність"надто обезпечена зсилками, тюрмами, суддями слідчими, каторгами, — чого-ж непокоїтись? І шукайте злочинця!...

— Ну, а коли найдемо?

— Туди йому і дорога.

— Ви такі льоґічні. Ну, пане, а якже з його совістю, бачите?

— Та яке-ж вам до неї діло?

— Та так вже з гуманности, пане?

— У кого вона є, той нехай терпить, коли пізнає помилку. Се і кара йому, — в добавку до каторги.

— Ну, слухай, а дійсно ґеніяльні, — насупляючись запитав Разумихін, — ось ті то, котрим різати, бачиш, право дане, ті таки вже і повинні не терпіти зовсім, навіть за кров пролиту?

— Пощо тут слово: повинні? Тут нема ні дозволу, ні заборони. Нехай терпить, коли жаль йому жертви... Терпіння і біль завсігди обовязкові для широкого духа і глубокого серця. Істинно великі люде, мені здається, мусять відчувати на світі великий сум, — додав він нараз задумчцро, не в тон розмови.

Він підняв очі, задумчимо поглянув на всіх, усміхнувся і взяв шапку. Він був значно спокійнійший в порівнанню з тим* як ввійшов сюди, і чув се. Всі встали.

— Ну, пане, зневажайте мене або ні, гнівайтесь або ні, а я не можу видержати, — заключив знову Порфір Петрович, — позвольте ще питаннячко одно (надто вже я вас турбую, пане!), одну лиш маленьку ідейку хютів би я виска-зати, єдино тілько, щоби її не забути... |

— Гаразд, скажіть вашу ідецку, — серіозний і блідий стояв перед ним в ожиданию Раскольніков.

— Та ось, пане... справді не знаю, як би ліпше виразитись ... ідейка моя вже надто тонка... психольоґічна... чи не правду кажу, пане, коли ви вашу статейку писали, — адже вже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не уважали,

— ну хоч на капельку, — також чоловіком "незвичайним" і таким, що говорить нове слово, — в вашім, розуміється, змислі... Або-ж не так?

— Дуже може бути, — згірдно відповів Раскольніков. Разумихін ворухнувся.

— А коли так, пане, то невже-ж ви би самі рішились,

— ну там в виду яких-небудь житейських неудач і трудностей, або для якого-небудь "блага" цілої людськости, — перекрочити через перешкоду?... Ну, приміром, убити і ограбити?...

І він якось нараз знову підморгнув йому лівим оком і розсміявся нечутно, — цілком так само, як передше.

— Колиб я і перекрочив, то вже певно вам не сказав би, — з визиваючою, надутою погордою відповів Раскольніков.

— Ні, пане, се я так тільки інтересуюсь, особливо для вирозуміння вашої статті, єдино в літературнім відношенню, пане...

— Фу, як се виразно і зухвало! — з відразою подумав Раскольніков.

— Позвольте вам завважати, — відповів він сухо, — що Магометом або Наполеоном я себе не уважаю... ні ким би то не було із подібних осіб, отже і не можу, не будуїи ними, дати вам вдоволяючого обяснення про те, як би я поступив. —

— Ну, даруйте, хто-ж у нас в Росії тепер себе за Наполеона не уважає? — зі страшною фаміліярністю озвався знову Порфір. Навіть в звуку його голосу було на сей раз щось вже особливо ясне.

— Та чи і не Наполеон то який будучий і нашу Олену Іванівну минувшого тижня топором почастував? — вкинув нараз з кута Заметов.

Раскольніков мовчав і уважно, твердо глядів на Порфіра. Разумихін мрачно нахмурився. Йому вже і передше стало неначе щось здаватись. Він гнівно оглянувся довкола. Наступила мінута мрачної мовчанки. Раскольніков ворухнувся відходити.

— Ви вже відходите! — ласкаво заговорив Порфір, незвичайно сердечно простягаючи руку. — Дуже, дуже рад знакомству. А щодо вашої просьби, то не обавляйтесь. Так таки і напишіть, як я вам говорив. Ще ліпше всего зайдіть до мене туди самі... оттак сими днями... та хоч завтра. Я буду там коло одинайцятої години напевно. Все і уладимо ... поговоримо... Ви-ж яко оден з тих, що були там останні, може що-небудь і сказати нам могли би... — додав він з найдобродушнійшим видом.

— Ви хочете мене офіціяльно переслухати, по усій формі? — різко запитав Раскольніков.

— Та чого-ж би, пане? поки що, сего зовсім не треба. Ви не так поняли. Я, бачите, не опускаю ні одного случаю —і. розмовляв вже зі всіми, що у неї заставляли ... від декотрих дістав добрі вказівки... а ви, яко останній... Та ось, правда! — скрикнув він чимсь-то відразу урадувавшись:

— При нагоді згадав я, що-ж се я таке!... — звернувся він до Разумихіна, — адже се ти про того Миколку мені тоді повні вуха наклапав... ну, та і сам знаю, — звернувся він до Разумихіна, — що парубчище чистий, так що-ж, бачите, було чинити, і Митька ось прийшлося занепокоїти... та от в чім діло, само нідро річи: переходячи тоді по сходах... позвольте: адже ви в осьмій годині були, пане?

— В осьмій, — відповів Раскольніков, неприємно відчуваючи рівночасно, що міг би сего і не говорити.

— Так переходячи, бачите, в осьмій годині по сходах, добродію, чи не бачили хоч ви на другім, бачите, поверсі, в кватирі, знаєте, отвореній — памятаєте? двох робітників, або хоч одного з них? Вони малювали там, чи не завважа-ли ви? Се дуже, дуже важне для них!...

— Малярів? Ні, не-бачив... — поволеньки і мовби по-нуряючись в згадках відповів Раскольніков, в тую-ж хвилинку напружаючись всім єством своїм і завмираючи від муки, щоб чим скорше відгадати, в чім іменно лапка і чи не дасться іЦо предвидіти? — Ні, не бачив. Та і кватири такої, отвертої, якось не завважав... а ось на четвертім поверсі (він вже вповні доглупався лапки і торжествував) — так, памятаю, що чиновник оден випроваджувався з кватири...