Злочин і кара - Сторінка 96

Оден його, другий мій. У мене приятелі; у мене є ділові люде ... Хочете? Я візьму ще вам пашпорт... вашій матері... нащо вам Разумихіна? Я вас так само люблю ... Я вас безконечно люблю. Дайте мені край вашого одіння поцілувати, дайте! дайте! Я не можу слухати, як воно шелестить. Скажіть мені: зроби теє, я зроблю! Я все зроблю. Я неможливе зроблю. В що ви вірите, в те і я буду вірити. Я усе, усе зроблю! Не глядіть, не глядіть на мене так! Чи знаєте, що ви мене убиваєте..

Він починав навіть маячити. З ним відразу щось таке зробилось, мов би його в голову обухом ударив. Дуня зірвалась і кинулась до дверей.

— Отворіть! отворіть! — кричала вона через двері, призиваючи кого-небудь і потрясаючи дверми. Отворіть же! Чи справді нема нікого?

Свидригайлов встав і опамятався. Лукава і глумлива у-смішка поволеньки видавилась на дрожачих ще його губах.

— Там нікого нема дома, — промовив він тихо і з перестарками. — Господиня вийшла і даремний труд так кричати; тільки себе даром зворушуєте.

— Де ключ? Отвори зараз двері, зараз, низький чоловіче!

— Я ключ згубив і не можу його найти.

— А! Так се насилля! — крикнула Дуня, поблідла як ху-ста і кинулась в кут, де чим скорше заслонилась"столиком, що попався її під руку. Вона не кричала; вона тільки впялилась поглядом в свого мучителя і бистро слідила за кождим його рухом. Свидригайлов також* не рушався з місця і стояв проти неї на другім кінці кімнати. Він навіть запанував над собою, бодай хоч на око. Тільки лице його було бліде як пер-

% ше. Глумлива усмішка не покидала його.

— Ви сказали перед хвилрю "насилля", Евдокіє Романівно. Коли насилля, то самі можете здогадуватись, що л до него приготовився. Зофії Семенівни дома нема; до Каперна-умових дуже далеко, пять запертих кімнат. Наконець я, по крайній мірі, у двоє сильнійший від вас і крім того, мені боятись нічого, бо вам опісля і жалуватись годі: адже не схочете чей в самім ділі погубити вашого брата? Та і не повірить вам ніхто: ну, чого-ж дівчина пішла сама на кватиру? Так, що коли навіть і брата пожертвуєте, то і тут нічого не вдієте: насилля дуже трудно доказати, Евдокіє Романівно.

— Підлець! — прошептала Дуня з омерзінням.

— Як собі хочете, тільки памятайте, я говорив поки що лиш в виді припущення. А по мойому особистому перекона-ню ви маєте слушність: насилля — мерзенна річ. Я говорив тільки до того, що на совісти вашій рівно ж нічого, не останеться, колиб навіть... колиб навіть ви і схотіли уратувати вашого брата добровільно так, як я вам предкладаю. Ви по просту, значить, піддались обставинам, ну, силі вкінци, коли вже без сего слова годі. Подумайте про те; доля вашого брата і вашої матері в ваших руках. А я буду вашим невільником ... ціле життя ... Я ось тут буду ждати ...

Свидригайлов сів на диван, сім кроків від Дуні. Для неї вже не було ні найменшого сумніву, що він порішився на крайнє і не уступить. До того вона його знала...

Блискавкою вона виняла з кишені револьвер, натягнула курок і опустила руку з револьвером на столик. Свидригайлов підскочив з місця.

— Ага! Так ось як! — крикнув він в здивованню, все-ж таки лукаво усміхаючись. — Ну, се цілком зміняє хід діла! Ви мені незвичайно облегчуєте діло самі, Евдокіє Романівно! Та де се ви револьвер дістали? Вже чи не добродій Разумихін? Ба! Та револьвер ось мій! Старий знакомий! А я, бачите, його тоді так шукав!... Наші сільські лекції стріляння, котрі я мав честь вам давати, не пропали таки дармо.

— Не твій револьвер, а Марти Петрівни, котру ти убив, нікчемнику! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, як стала догадуватись, на що ти спосібний. Смій ступити хоч оден крок і клянусь, я убю тебе!

Дуня була майже непритомна від гніву. Револьвер вона держала на поготівлі.

— Ну, а брат? З цікавосте питаю, — запитав Свидригайлов, все ще стоячи на місци.

— Доноси, коли хочеш! Ні з місця! Не сходи! Я вистрілю! Ти жінку отроїв, я знаю, чи сам вбивця!

— А ви твердо переконані, що я Марту Петрівну отроїв?

— Ти. Ти мені сам давав до порозуміння; ти мені говорив про отрую... я знаю, ти за нею їздив... у тебе була приготовлена ... Се ти .. Се нехибно ти ... падлюко!

— Колиб навіть се була і правда, так задля тебе ... все таки ти була би причиною.

— Брешеш! Я тебе ненавиділа завсігди, завсігди ...

— Еге, Евдокіє Романівно! Видно забмі|и, як в ж.ірі пропаганди вже склонювались і слабли... Я по очках бачив; памятаєте, вечером тоді, при місяці, бачите, коли соловій щебетав?

— Брешеш! (Бішеність заіскрилась в очах Дуні). Брешеш, клеветнику!

Брешу? Ну, нехай і брешу! Я брехав. Женщинам про такі річи згадувати не годиться. (Він усміхнувся). Знаю, що вистрілиш, звір хороший. Ну, і стріляй!

Дуня підняла револьвер і мертво бліда, з по.білівшою, дрожачою нижньою губою, з палаючими як вогонь, великими чорними очима, гляділа на него, рішившись, приміряючись і дожидаючи першого руху з його сторони. Ніколи ще він не бачив її такою гарною. Вогонь, що палахнув з її очей в ту мінуту, коли вона піднимала револьвер, мов би осмалив його, і серце його з болю защеміло. Він ступив крок і стріл ооздався. Куля мкнула по його волоссю і застрягла ззаду в стіну. Він пристанув і тихо засміявся:

— Укусила оса! Просто в голову міряє... що се? Кров! Він виняв хусточку, щоб обтерти кров, котра тоненькою .

струею стікала по його правім лиці; видно, куля лиш трошечки задерла шкіру черепа. Дуня опустила револьвер і гляділа на Свидригайлова не те що в страху, а в якімсь дикім зачудованню. Вона мов то сама вже не розуміла, що таке робила і що діялося!

— Ну, що-ж, хибили! Стріляйте ще раз, я жду, — тихо промовив. Свидригайлов, все ще усміхаючись, лиш вже якось мрачно. — Так я вас встигну схопити, заки натягнете курок!

Дунечка дрігнула, швидко натягнула курок і знову підняла револьвер.

— Оставте мене! — промовила вона в розпуці. — Клянуся, я знову вистрілю ... Я ... убю!...

— Ну; що-ж ... на три кроки і годі не убити. Ну, а не убєте ... тоді... ОЛЧИ його заіскрились і він ступив ще два <роки.

Дунечка вистрілила, капеля спалила!

— Заложили кепско. Нічого! У вас там ще найдеся капеля. Поправте, я підожду.

Він стояв перед нею на два кроки, ждав і глядів на неї з дикою рішучістю, з палаючим, страстним, важким поглядом. Дуня піймила, що він скорше умре, ніж пустить її. "1... і вже очевидно вона убє його тепер, на два кроки!..

Втім вона відкинула револьвер.

— Кинула! — з зачудованням промовив Свидригайлов і глубоко вїдітхнув.

Щось якби відразу злетіло йому з серця, і може-бути не сама.тільки вага смертного страху: та ледви чи і чув він його в отсю хвилю. Се було вибавлення від другого, більше прикрого і мрачного чувства, котрого він і сам не міг би докладно означити.

Він підійшов до Дуні і лагідно обняв її рукою за стан. Вона не противилась, тільки дрожачи як листочок гляділа па него благаючими очима. Він хотів щось сказати, та лиш . уби його кривились, а виговорити він не міг.

— Пусти мене! — благаючо сказала Дуня. Свидригайлов здрігнувсь: се "ти" було вже якось не так

вимовлене, як давнійше.

Так не любиш? — тихо запитав віч. Дуня заперечуючо похитала головою.

— І... не можеш?... Ніколи? — з розпукою пооше-итав він.

— Ніколи! — прошептала Дуня.

Наступила хвилинка страшної, німої боротьби Б душі Свидригайлова. Невиразним поглядом глядів він на неї. Нараз він підняв руку, відвернувся, живо відійшов до вікна і станув перед ним.

Минула ще хвилинка.

— От ключ! (Він виймив його з лівої кишені пальта, і положив ззаду себе на стіл, не глядячи і не обертаючись до Дуні). Беріть; відходіть чим скорше!...

Він дивився прямо в вікно.

Дуня підійшла до стола взяти ключ.

— Скорше! скорше! — повторив Свидригайлов, завсігди ще не двигаючись і не обертаючись. Тільки в отсім "скорше" виразно звучала якась страшна нота.

Дуня зрозуміла її, вхопила ключ, кинулась до дверий, скоро відімкнула їх і вирвалась з кімнати. Через мінуту як божевільна, не памятаючи себе, вибігла вона над канал і пі-гнала в сторону ... .го мосту.

Свидригайлов перестояв ще коло вікна мінути три; наконець поволеньки обернувся, розглянувся довкола і звільна погладив долонею чоло. Дивоглядна усмішка викривила його лице, гірка, сумовита, слаба усмішка, усмішка розпуки. Кров, що вже засихала, запачкала йому долоню; він поглядів на кров сердито; відтак намочив полотенце і вимив собі лице. Револьвер, відкинений Дунею і попавший під двері, напрасно впав йому в очі. Він підняв і оглядів його. Се був маленький кишенковий револьвер на три вистріли, старого строю; в нім осталось ще два набої і одна капеля. Він поду-' мав, уткнув револьвер в кишеню, взяв шапку і вийшов.

VI.

Цілий сей вечір до десятої години він провів по ріжних гостинницях і кльоаках, переходячи з одної у другу. Віднайшлась десь-там і Катруся, котра знову співала иншу лакейську пісню про те, як хтось там "падлюка і тиран" "почав Катю цілувати.п

Свидригайлов напував і Катрусю, і катаринкаря, і співаків, і лакеїв, і двох якихсь писарчуків. З отсими писарчуками він звязався іменно длятого, що оба були з кривими носами; у одного ніс йшов криво направо, а у другого наліво. Се поразило Свидригайлова. Вони затягнули його наконець в якийсь забавний город, де він заплатив за них і вступ. В отсім городі була одна тоненька, трилітня смерека і три кущики. Кромі того вибудований був "вакзал", в дійсности шинок, але там можна було дістати і чай, та крім того стояло кілька зелених столиків і крісел. Хор мізерних співаків і якийсь пяний монахійський Німець в роді паяца, з червоним носом, тільки чогось там незвичайно тужливий, забавляли публику.

Писарчуки посварились з якимись иншмми писарчуками і зачали бійку. Свидригайлов вибраний був ними суддею. Він судив їх вже з чверть години, тільки вони так кричали, що не було найменшої можливосте що небудь зрозуміти. Вірнійше всего було те, що оден з них щось украв і навіть встиг таки зараз продати якомусь Жидови, що зараз десь найшовся; але продавши, не хотів поділитись з своїм товаришем. Показалось вкінци, що проданий предмет була чайна ложечка, власність шинку. Господар з прислугою вчепилися її і справа почала принимати погані розміри. Свидригайлов заплатив за ложку, встав і вийшов з города.