Злочин і кара - Сторінка 97

Було коло десятої години. Сам він не випив за весь той час ні одної каплі вина і всего лиш велів подати собі в "вакзалі" чаю, та і то більше тільки для порядку. Перед тим вечер був душний і мрач-ний.

Коло десятої години надтягнули із всіх боків страшні хмари; ударив грім і дощ хлюснув як водоспад. Вода падала не каплями, а цілими струями лилась на землю. Блискавка миготіла що хвиля, і можна було нарахувати їх більше як пять на секунду. Цілий промоклий до нитки, дійшов він домів, заперся, отворив своє бюрко, виняв всі свої гроші і роздер два-три папери. Відтак, уткнувши гроші в кишеню, він хотів зразу перемінити на собі одіння, однакож поглядівши в вікно і прислухавшись громам і дощеви, махнув рукою, взяв капелюх і вийшов, не заперши мешкання. Він пішов просто до Зоні. Тая була дома.

Вона була не сама; довкола неї було четверо маленьких дітей Капернаумова. Зофія Семенівна напувала їх чаєм. Вона мовчки і з поважанням приймила Свидригайлова, з зачудованням оглянула його намокле одіння, але не сказала ні слова. Діти же всі зараз повтікали в неописанім перестраху.

Свидригайлов сів до стола, а Зоню попросив сісти біля него. Тая несміло приготовилась слухати

— Я, Зофіє Семенівно, бути може до Америки поїду, — сказав Свидригайлов, — і тому ми бачимось з вами мабуть у послідний раз, отже я прийшов деякі розпорядження зробити. Ну, ви отсю даму сьогодня бачили? Я знаю, що вона вам говорила, нічого повтаряти. (Зоня ворухнулась і спаленіла). У сего народу звісна вдача. А що відноситься до сестричок і братчика вашого, то вени уже поміщені і гроші, припадаючі на них, зложені мною за писемними посвідченнями, куди слід, в певні руки. Та ви отсі посвідчення візьміть до себе, так, на всякий припадок. Ось маєте, візьміть! Ну, пані, тепер се скінчене. Та ось ще три пятипроцентові акції, всего на три тисячі. Се ви візьміть собі, для себе самої, і нехай се так між нами і буде, щоб ніхто і не знав, що би там ви не учули. Вони-ж вам пригодяться, бо Зофіє Семенівно, так жити як дотепер, погано і потреби нема ніякої.

— Ви, пане, так богато висвідчили добра мені, і сиротам, і покійниці, — поквапилась Зоня, — що коли до сеї пори я в'їм так мало, дякувала, то ... не гнівайтесь ...

— Е, байка, байка!

А за сі гроші, Аркадію Івановичу, я І вам дуже вдячна, яле вони мені тепер злишні. Я себе одну завсігди прокормлю, не називайте мене невдячною: коли вже ви такі щедрі, то сі гроші, пане ...

— Для вас, для вас, Зофіє Семенівно, і прошу без дальших ро?говорів. бо. бачите, і часу не маю. А вам придадуться. Родіонови Романовичеви остаються дві дороги, або куля ь лоб, або Сибір. (Зоня дико погляділа на него і задрожала). Не трівожтесь, я все знаю, від него таки самого, і я не хляпа нікому не скажу. Се ви його гарно учили тоді, щоб він сам на себе пішов і сказав. Се буде для него о много вигіднійше. Ну, як вийде Сибір — він туди, а ви мабуть за ним? Адже і як? Ну, а коли так, то виходить, гроші ось і придадуться. Для него таки придадуться, розумієте? Даючи вам, я все одно що йому даю. Дотого ще ви ось обіцялись і Амалії Іва-ї-мвній довг заплатити; адже я чув Що се ви, Зофіє Семенівно, так нообачно раз-враз такі контракти і зобовязання на себе берете? Адже Катерина Іванівна .осталась винна сій Нім-кині, а не ви, отже і наплювати би вам на Німкиню. Так на —світі не проживеш. Ну, слухайте, якби вас хто-небудь питав,

— ну завтра або після завтра, — про мене, або відносно мене (а вас навірно будуть питати), то ви про те, що я тепер до вас .заходив, не згадуйте, і гроші ні яким світом не показуйте і не розповідайте, що я вам дав, нікому. Ну, тепер до побачення! (Він встав з крісла). Родіону Романовичу мій поклін. Та ще: сховайте сі гроші до часу от у добродія Разу-михіна. Знаєте Разумихіна? Вже бездогаду знаєте. Се нічого собі людина. Занесіть до него завтра, або коли прийде пора. А до того часу чим можна дальше спрятайте.

Зоня також зірвалась з крісла і налякано гляділа на него. її конечно хотілось щось там сказати, щось запитати, тільки вона в першу хвилю не досмівала, та і не знала, як їй почати.

— Як же ви ... як же ви, пане, тепер в такий дощ і пі-йдете?

— Н>7 до Америки збиратись та дощу боятись, хе! хе! Пращайте, серденько, Зофіє Семенівно! Жийте і много жий-те, ви другим придасьтеся. А також... скажіть пану Разу-михіну, що я велів йому кланятись. Так таки і скажіть: Аркадій, мовляв, Іванович Свидригайлов кланяється. Але доконче.

Він вийшов, оставивши Зоню в зачудованню, в перестраху і в якімсь неяснім і важкім підозрінню.

Показалося опісля, що в той самий вечір, в дванайцятій годині, віц ще і в другім місци явився вельми несподівано. Дощ заєдно ще не переставав. Цілий мокрий, увійшов він в двайцять мінут до півночі в тісне помешкання родичів своєї судженої, на Василінськім острові, на Малім пррспекті. З тяжкою бідою доковтався і в початку викликав велике занепокоєння; тілько Аркадій Іванович, коли хотів, був чоловік з дуже заманливим поведенням, так що первісний (хоч впрочім цілком оправданий) здогад розумних батьків зарученої, що Аркадій Іванович навірно до тої степени вже десь там залив собі пельку, що вже і себе не памятає, — таки зараз .упав сам собою.

Каліку-батька виточила в кріслі до Аркадія Івановича вічно нарікаюча і "розумна" мати зарученої і після свого звичаю зараз таки приступила до якихсь далеких питань. (Ся женщина ніколи не ставила питань простих, а завсігди пускала в хід наперед усмішки і затирання рук, а опісля, коли треба було що небудь провідати доконче і напевно, питаннями про Париж і про тамошнє придвірне життя, і хіба аж опісля доходила вже по порядку і до Василіиського острова).

В иншу пору усе те, розуміється, спричинилоби богато уважливости, тільки на сей раз Аркадій Іванович показався якось особливо нетерпеливим і коротко зажадав побачити чим скорше наречену, хоч йому вже і сказали на самім вступі, що панночка поклалась вже спати. Розуміється, заручена явилась. Аркадій Іванович без обиняків заявив її, що на я-кийсь час з одної вельми важної причини приневолений виїхати з Петербурга, а длятого і приніс її пятнайцять тисяч рублів сріблом і у всіляких паперах, просячи приняти їх від него в виді подарунку, бо він давно вже збирався подарувати її сю марницю перет. вінчанням. Особливої льоґічної звязи подарунку з безпроволочним від'їздом і конечною потребою прийти длятого в дощ і о півночі, очевидно, сими обяснен-нями ні трохи не виказувалось, все-ж таки справа склалась вельми гладко. Навіть найконечнійші охання і ахання, допитування і зчудування зробились якось відразу незвичайно умірені і повздержані; зате вдячність була висказана як най-горячійша і підкріплена навіть сльозами вельми розумною матірю.

Аркадій Іванович встав, засміявся, поцілував суджену, иовдаряв її по личку, впевнив, що скоро приїде, і завважав-ши в її очках хотяй і дитинячу цікавість, та рівночасно з тим і якесь вельми поважне, німе питання, подумав, поцілував її другий раз і зараз сердечно пожалував в душі, що подарунок піде як стій на сховок'під замок найрозумнійшої з матерей.

Він вийшов, оставивши всіх в незвичайно розбудженім стані. Тільки нарікаюча матуся зараз таки, напівшепотом і поспішно говорячи, порішила декотрі важнійші сумніви, А іменно, що Аркадій Іванович чоловік великий, чоловік з ділами і з звязами, богач, — Бог знає, шо там у него в голоді; прийшло до голови і поїхав, прийшло до голови і грошей дав, так отже і дивуватись нічого. Нічого казати, дивно, що він цілий мокрий, але Англійці, приміром, ще ексцентрич-нійші, та і всі ті люде висшого тону не глядять на те, що про них скажуть, і не церемоняться. Може бути він навіть і нароком так ходить, щоб показати, що нікого не боїться. А головне про те ні слова нікому не говорити, бо Бог знає ще, що з сего вийде, А гроші чим скорше під замок і вже, очевидно, ✓ найліпше в усім тім, що. Феся пересиділа в пекарни, та ще головне: ніяк, ніяк, ніяк не треба говорити нічого отсій Ре-сліховій, і т. д., і т. д. Пересиділи і нашептались до другої години. Заручена, правда, забралась спати богато скорше, здивована і трохи сумна.

А Свидригайлов тимчасом рівнісенько о півночі переходив через ... ків міст в напрямі на Петербурський бік. Дощ перестав і тільки шумів вітер. Він починав дрожати і одну мінуту з якоюсь особливою цікавістю і навіть з питанням поглядів на чорну воду Малої Неви. Тільки зараз йому показалось дуже холодно стояти над водою; він обернувся і пішов на ... ий простект. Він ступав по безконечнім ... ім проспекті вже дуже довго, майже з пів години, нераз спотикаючись в пітьмі на деревлянім бруку, однакож не переставав з цікавістю відшукувати чогось по правім боці проспекту.

Тут десь там, вже на кінци проспекту, він завважав, пе-реїзджаючи мимо колись там недавно, одну гостинницю, де-ревляну, але простору, і імя її, скільки йому памяталось, було щось немов би Адріянополь. Він не помилився в своїх замірах: ся гостинниця в такій глуші була такою видною точкою, що можности не було не відшукати її, навіть серад темряви. Се був довжезний, деревляний, почорнілий будинок, в котрім, хоч як було пізно, ще світились світла і знати було деяке оживлення. Він увійшов і від подибаного на кори-тари обірванця зажадав кімнати. Обірванець, окинувши поглядом Свидригайлова, очуняв і зараз таки завів його в віддалений нумер задушний і тісний, десь там на самім кінці коритаря, в куті, під сходами. Правда, другого не було; всі були заняті. Обірванець глядів питаючо.

— Чай є? — запитав Свидригайлов.

— Се можна, пане.

— Ще що є?

— Телятина, горівка, закуска, пане.

— Принеси телятини і чаю.

— А більше нічого не треба? — запитав навіть в якімсь здивованню обірванець.

— Нічого, нічого!

Обірванець віддалився, зовсім розчарований.

— Гарне, видко, місце, — подумав Свидригайлов. — Як се я не знав! Я також, нічого й казати, виглядаю, мов би вертав відкіля небудь з кафе-шантана і мав вже по дорозі історію. А цікаве тільки, .хто тут заходить і ночує?

Він засвітив свічку і оглядів кімнатку докладнійше. Се була кліточка так вельми маленька, що майже аж за низька для Свидригайлова, з одним вікном; постіль дуже негарна, простий мальований стіл і крісло занимали трохи не цілий простір.