Знаменитий детектив Блюмквіст - Сторінка 18

О, то був чудовий молодик! До знаменитого детектива він ставився з глибокою шанобою, не те що решта всі, а надто Андерс і Єва-Лотта. Ось тепер він примостився в ногах свого навчителя й святобливо вбирав у себе кожне його слово.

"Пан Бенгтсон і панна Лісандер, на жаль, виявляють цілковиту байдужість до злочинності в нашому суспільстві, — сказав пан Блюмквіст, поважно дивлячись у вічі своєму уявному співрозмовникові. — Тільки-но в місті стане трохи спокійніше, як вони вже втрачають пильність. Ніяк не второпають, який облудний той спокій".

"Облудний?" — вигукнув уявний співрозмовник. Він був страшенно вражений.

"Так, спокій облудний, — ще раз наголосив знаменитий детектив. — Це чудове тихе містечко, це осяйне літнє сонце, цей ідилічний затишок — усе миттю може змінитися. Кожної хвилини злочин може кинути на всіх нас свою жахливу тінь".

Уявний співрозмовник охнув.

"Пане Блюмквісте, ви мене лякаєте!"— сказав він, позираючи навколо, чи, бува, десь у кутку не причаївся злочин.

"Здайтесь на мене, — заспокоїв його знаменитий детектив. — Не бійтесь! Я завше насторожі!"

Уявний співрозмовник не міг знайти потрібних слів — такий він був зворушений і вдячний. До того ж його схвильовану мову перебив Андерсів войовничий поклик:

— Уперед, у бій за перемогу!

Знаменитий детектив Блюмквіст схопився, як обпечений. Він аж ніяк не хотів, щоб його знов застали під грушею лежма.

"Прощайте", — сказав він уявному співрозмовникові. І сам відчув, що прощається надовго. Починалася війна Троянд, тепер він не матиме часу лежати на моріжку й розмовляти про кримінальні справи. Та нехай! Щиро казати, надто мала надія знайти злочинця в цьому містечку! Тільки уявити собі — минув уже цілий рік відтоді, як він піймав трьох злодіїв! Якби не війна Троянд, то можна вмерти з нудьги.

Уявний співрозмовник довго проводжав його сумним поглядом.

"Прощайте, — ще раз сказав знаменитий детектив. — Мене беруть до війська. Але не бійтесь! Навряд, щоб саме тепер сталося щось поважне".

Навряд! Навряд!.. Ось біжить знаменитий детектив, що має дбати про безпеку суспільства. Біжить до Андерса і Єви-Лотти, весело насвистуючи, тільки босі засмаглі ноги блискають.

Навряд! Цього разу ви не вгадали, пане знаменитий детективе!

2

— У нашому місті є тільки дві вулиці, — завше пояснював пекар Лісандер тим, що приїздили з інших околиць.

І справді, в місті тільки й було що Велика вулиця й Мала вулиця, та ще Великий майдан. Решта все — бруковані кругляками горбисті вулички й завулки, що збігали до річки або несподівано впиралися в якийсь давній-предавній похилений будинок, що по-старечому вперто не піддавався сучасному плануванню. На околицях міста подекуди можна було побачити й модерні двоповерхові вілли, що тонули в розкішних садках, однак то були винятки. Здебільшого садки були такі, як у пекаря, — доволі-таки занедбані, зі старими сучкуватими яблунями та грушами і витоптаними моріжками, що їх ніхто ніколи не викошував. І будинки теж були здебільшого такі, як у пекаря, — великі, дерев'яні. Колись давно будівничий, давши волю своїй уяві, прикрасив їх найхимернішими визубцями, ріжками та башточками. Отже, містечко навряд чи можна було б назвати гарним, зате воно дихало якимось спокійним старосвітським затишком. У ньому була якась своя краса, принаймні такого теплого липневого дня, коли в усіх садках цвітуть троянди, левкої та півонії, а липи на Малій вулиці тихо дивляться в свічадо річки, що повільно й задумливо тече вдалину.

Біжачи підстрибом до штабу Червоної Троянди, Калле, Андерс і Єва-Лотта не думали, чи гарне їхнє містечко, чи ні. Одне тільки вони знали: містечко чудово надавалося до війни Троянд. Скільки в ньому закутків, щоб ховатися, парканів, щоб через них перелазити, кривих вуличок, щоб тікати від переслідувачів, дахів, щоб на них видряпуватися, і повіток, де можна будувати барикади… Містові з такими чудовими вигодами красу не конче мати. Досить, що світить сонце, а з теплого каміння на бруці через босі ноги розливається по всьому тілу приємне відчуття літа. Ледь затхлий дух від річки, до якого часом домішуються пахощі троянд із поближнього садка, теж приємний і свідчить про літо. А краси вистачало й тієї, що її надавала ятка з морозивом на розі вулиці, принаймні так вважали Андерс, Калле і Єва-Лотта. Більшої оздоби не треба.

Вони купили собі морозива й побігли далі. Коло мосту їм трапився поліцай Б'єрк. Ґудзики його полискували на сонці.

— Привіт, дядьку Б'єрку! — гукнула Єва-Лотта.

— Привіт, — відповів поліцай — Привіт, знаменитий детективе, — всміхнувся він до Калле й приязно поплескав його по плечі. — Ніяких подій не сталося за сьогодні?

Калле насупився. Дядько Б'єрк теж зажив слави торік улітку, як Калле вислідив злодіїв, тож не годилося б йому глузувати.

— Ні, не сталося ніяких, — замість Калле відповів Андерс. — Усі злодії та вбивці дістали наказ відкласти свої справи до завтра, бо Калле нині не має часу.

— Еге ж, нині ми обірвемо вуха Червоним Трояндам, — сказала Єва-Лотта і приязно всміхнулася поліцаєві Б'єркові. Він їй дуже подобався.

— Єво-Лотто, часом мені здається, що тобі не завадило б бути трохи жіночішою, — сказав поліцай Б'єрк, стурбовано дивлячись на худу, засмаглу амазонку, що стояла в канаві й намагалась зачепити великим пальцем на нозі порожню коробку з-під цигарок. Нарешті таки зачепила й пошпурила в річку.

— А чого ж, можна, але тільки в понеділок, — погодилась Єва-Лотта і знову приязно всміхнулася. — До побачення, дядьку Б'єрку, нам треба йти.

Поліцай Б'єрк похитав головою і подався своєю дорогою.

Щоразу, як доводиться йти через міст, відчуваєш велику спокусу. Правда, його можна перейти звичайнісінько. Але ж є ще поруччя, і досить вузьке. Як іти ним, на превелику силу дотримуючись рівноваги, то відчуваєш у животі приємний лоскіт. Адже можна бебехнутись у воду. Щоправда, такого ще ні разу не сталося, хоч вони часто переходили міст поруччям, але ж ніколи й не буваєш певний. І хай як спішно треба було обірвати вуха Червоним Трояндам, Калле, Андерс і Єва-Лотта вирішили все ж таки трохи по-вправлятися на рівновагу. Звісно, поруччям ходити суворо заборонено. Та поліцай Б'єрк пішов собі, а нікого іншого поблизу не було.

Хоч ні, був! Саме як вони рішуче вибралися на поруччя й справді відчули в животі приємний лоскіт, на другому кінці мосту, шкутильгаючи, з'явився дідусь Грен. Та хто б ото боявся дідуся Ґрена!

Дідусь зупинився перед дітьми, зітхнув і, як звикле, неуважно промурмотів:

— Гай-гай, веселі дитячі розваги! Веселі, невинні дитячі розваги, гай-гай!

Дідусь Ґрен так завше казав. Часом вони його перекривлювали. Звісно, тоді, коли він не чув. Як Калле ненароком улучив футбольним м'ячем просто у вітрину тата Блюмквіста чи як Андерс упав з велосипеда обличчям просто в кропиву, Єва-Лотта казала, зітхаючи:

— Гай-гай, веселі дитячі розваги, гай-гай!

Вони щасливо перейшли міст. І цього разу ніхто не бебехнувся. Андерс оглянувся, чи, бува, ніхто їх не бачив. Однак Мала вулиця так само була порожня. Тільки віддалік шкутильгав дідусь Ґрен. Його кривулястої ходи не можна було ні з чиєю більше сплутати.

— Ніхто так чудернацько не ходить, як дідусь Ґрен, — зауважив Андерс.

— Взагалі він якийсь чудний, — сказав Калле. — Може, тому, що такий самітний.

— Сердешний, — зітхнула Єва-Лотта. — Жити самому як палець у такому похмурому будинку! І нема кому ні їсти зварити, ні прибрати, ні взагалі допомогти.

— Ну, без прибирання можна обійтися, — сказав Андерс, подумавши. — Та й самому непогано пожити якийсь час. Принаймні моделі мої ніхто б не чіпав.

І справді, якби хто пожив так, як Андерс, у маленькій кімнатці разом із купою молодших братів та сестер, то ще й як захотів би мати для себе цілий будинок!

— Е, ти б за тиждень здурів, — сказав Калле. — Тобто став би ще чудніший, ніж тепер. Такий, як дідусь Ґрен.

— Тато не любить дідуся Ґрена, — мовила Єва-Лотта. — Каже, що він лихвар.

Ні Андерс, ні Калле не знали, хто такий лихвар, і Єва-Лотта пояснила:

— Тато каже, що лихвар — це той, хто позичає гроші, як комусь треба.

— Ти ба, який добрий! — здивувався Андерс.

— Де там добрий! — заперечила Єва-Лотта. — Ось диви, як він робить. Тобі, наприклад, потрібно двадцять п'ять ере. Просто конче потрібно позичити на щось двадцять п'ять ере…

— На морозиво, — підказав Калле.

— Справді! — підхопив Андерс. — Я вже відчуваю, що мені їх треба.

— Ну от, ти тоді йдеш до Ґрена, — вела далі Єва-Лотта. — Або до якогось іншого лихваря. І він дає тобі двадцять п'ять ере.

— Та невже? — Андерс був приємно вражений такою можливістю.

— Так, але ти мусиш пообіцяти, що віддаси їх за місяць, — сказала Єва-Лотта. — І не двадцять п'ять ере, а цілих п'ятдесят.

— Дідька лисого! — обурився Андерс. — Чого б це я мав віддавати йому п'ятдесят?

— Ти наче маленький, — сказала Єва-Лотта. — Хіба ви не вчили в школі відсотків? Ґрен хоче дістати за свої гроші відсотки, розумієш?

— То нехай брав би по-людському! — мовив Калле, вболіваючи за Андерсів бюджет.

— Якраз лихварі й не беруть по-людському, — вела далі Єва-Лотта. — Деруть такі відсотки, що страх, хоч це проти закону. Тому тато й не любить Ґрена.

— То чого ж люди такі дурні, що позичають гроші в лихварів? — запитав Калле. — Не можуть десь-інде позичити собі на морозиво?

— Сам ти дурний! Може, їм треба не двадцять п'ять ере на морозиво, а цілі тисячі крон. Адже буває, що комусь конче потрібно п'ять тисяч крон, і їх нема де позичити. Тільки в такого лихваря, як Ґрен.

— Та хай йому біс, тому Ґренові! — сказав Ан-дерс, ватажок Білих Троянд. — Уперед, у бій за перемогу!

Ось і поштарів будинок, а за ним, у садку, невеличка прибудова, що править водночас і за гараж, і за штаб Червоної Троянди. Бо ж поштарів Сікстен — ватажок тієї войовничої зграї.

Мабуть, тепер гараж був порожній. Уже здаля вони побачили пришпилений до дверей аркушик паперу. Найпростіше було б зайти у хвіртку й прочитати, що написано на тому аркушику. Та хто ж зважиться на таке під час війни? А що, як це хитрощі? Може, Червоні Троянди причаїлися в штабі, ладні кинутись на простака, що насмілився з'явитись поблизу?

Ватажок Білих Троянд став напучувати своє військо:

— Калле, гайда за кущі. Як будеш у безпечному місці, де тебе не зможуть помітити вороги, то вилізеш на дах і добудеш папірець, живий або мертвий!

— Який це живий або мертвий папірець? — спитав Калле.

— Не блазнюй! — сказав Андерс.