Знаменитий детектив Блюмквіст - Сторінка 20

Та, зрештою, воно й не дивно, бо хто не знав, що на горище ведуть вузенькі східці, міг і не помітити дверей, обклеєних такими самими шпалерами, як і стіни. Червоним Трояндам довелося довгенько їх шукати.

Зате потім вони впоралися швидко. Щоправда, Андерс стояв на горищі, готовий до бою, й голосно попередив, аби той, хто зважиться підійти до нього, спершу написав духівницю.

Та все марно.

Сікстен, напрочуд дужий і великий як на свої роки хлопець, рушив попереду, Бенка і Йонте йому завзято допомагали, і ось вони вже стягли Андерса, хоч той відчайдушно брикався, і повели назустріч невідомій долі.

Калле і Єва-Лотта стали його втішати крізь замкнені двері.

— Мом-и сос-кок-о-рор-о поп-рор-ий-дод-е-мом-о й вов-и-зоз-вов-о-лол-и-мом-о-тот-е-боб-е! — гукнули вони!

Таємною мовою Білої Троянди це означало: "Ми скоро прийдемо й визволимо тебе!"

Не було кращого засобу роздрочити Червоних Троянд. Вони вже давно й марно силкувалися збагнути ту незвичайну мову, якою Білі Троянди володіли так досконало й так швидко торохтіли, що невтаємниченому вона здавалася цілковитим безглуздям. Ні Сікстен, ні Бенка, ні Йонте не бачили, як писати тією мовою, а то вони б напевне легко збагнули її таємницю; просто в звичайних словах треба було подвоїти приголосні й між ними вставити "о". Наприклад, "Калле" вони вимовляли "Кок-а-лол-лол-е", а "Андерс"— "А-нон-дод-е-рор-сос".

Єва-Лотта навчилася тієї розбійницької мови від свого тата. Якось увечері пекар цілком випадково розповів дочці, як він та його приятелі розмовляли малими, коли не хотіли, щоб хтось їх розумів. Єва-Лотта так захопилася розбійницькою мовою, що аж трохи здивувала тата: він ніколи не бачив у неї такого палкого зацікавлення, коли йшлося про неправильні німецькі дієслова й таке інше. А все ж він терпляче просидів цілий вечір, навчаючи Єву-Лотту, а другого ранку вона поділилася своїм знанням із Калле й Андерсом.

Червоні Троянди мали собі за мету в цій війні вивідати в супротивника ключ до таємної мови. А ще важливіше їхнє завдання було відвоювати в Білих Троянд Великого Мумрика.

Цим гучним найменням величали зовсім незначну річ — невеличкий камінець дивної форми, що його знайшов десь Бенка. Трошечки фантазії, і можна було уявити собі, що він скидається на дідуся, маленького задумливого дідуся, який сидить, немов Будда, й дивиться собі на пупа.

Червоні Троянди негайно оголосили камінця священним талісманом і приписали йому багато всіляких властивостей. Цього було досить, щоб Білі Троянди вважали за свою священну мету захопити його. Скільки запеклих боїв відбулося за Великого Мумрика! Може, комусь і дивно буде, що маленькому камінцеві надано такого великого значення. Та чому б Червоним Трояндам не шанувати свого Мумрика так, як, приміром, шотландці шанували свій коронаційний камінь? І чому б Червоним Трояндам, коли Білі Троянди підступно заволоділи Мумриком, не хвилюватися так, як хвилювалися шотландці, коли англійці перевезли їхній коронаційний камінь у Вестмінстерське абатство?

Червоні Троянди дуже побивалися за своєю втратою, а Білі старанно ховали свій трофей. Правда, Мумрика легко було сховати в такому місці, де б його ніхто ніколи не знайшов. Але війна Троянд мала свої особливі правила. Той, хто саме володів Мумриком, повинен був якось натякнути, де його шукати. Темної ночі в поштову скриньку супротивникові підкидали заплутаний ребус чи загадкову карту, складену так, щоб якнайдовше збивати супротивника з пантелику. Маючи бистрий розум, із тих натяків усе ж таки можна було здогадатися, що Великого Мумрика сховано в порожньому воронячому гнізді на бересті, який росте на північному розі кладовища, або під якоюсь черепичиною на даху прибудови шевця Бенгтсона.

Однак тепер Мумрика не було ні там, ні там. Він лежав у зовсім іншому місці. І чи не головною причиною війни, що знов вибухнула цього спекотного липневого дня, було прагнення Червоних Троянд докладніше дізнатися про сховок. Узявши в полон ватажка Білих Троянд, вони мали надію, що таки досягнуть свого.

— Ми скоро прийдемо й визволимо тебе! — пообіцяли Єва-Лотта й Калле.

Що ж, їхній ватажок справді потребував підтримки, бо дужі руки тягли його на тяжкий допит — про Великого Мумрика й про таємничу мову.

— Я мом-о-вов-чоч-а-тот-и-мом-у! — відважно вигукнув він, проходячи повз двері, за якими були ув'язнені його прибічники.

— Ну стривай, уже не довго тобі момкати! — погрозив Андерсові Сікстен і ще дужче стиснув його за руку. — Ми з тебе швидко витрусимо, що це означає, так і знай!

— Будь мужній, не піддавайся! — гукнув Калле.

— Тримайся! Ми скоро прийдемо! — крикнула Єва-Лотта.

І крізь замкнені двері вони почули гордовиті слова свого ватажка:

— Слава Білій Троянді! А тоді:

— Відпусти мені руку! Я сам піду! Я готовий, панове!

Більше вони вже нічого не чули. В їхній в'язниці запала глибока тиша. Вороги залишили будинок, забравши з собою їхнього ватажка.

4

Хоч Червоні Троянди й погрожували тримати Калле та Єву-Лотту ув'язненими, аж поки ті обростуть мохом, однак цього не треба було розуміти достотно. Бо навіть у війні Троянд доводилось зважати на обтяжливий і клопітний елемент, що звався "батьки". Звісно, шляхетні лицарі щиро журилися, що саме в розпалі бою їм доводилося все кидати і йти додому їсти котлети й пити сік. Але що вдієш, як батьки убгали собі в голову, що діти їхні повинні їсти більш-менш в однакову пору! У війні Троянд було заведено, що цим безглуздим батьківським вимогам треба коритися, а то могли зірватися всі воєнні дії. Батьки анічогісінько не тямлять у таких справах і можуть не пустити вас із дому саме того вечора, коли має відбутися вирішальний бій за Великого Мумрика. І взагалі, аж прикро, як мало батьки розуміються на Мумриках, навіть якщо часом спогади про власні розваги в Преріях, немов сонячний промінь, осяють їхній затьмарений розум.

Коли Червоні Троянди повели Андерса, залишивши Калле та Єву-Лотту гинути з голоду в замкненій порожній кімнаті, то це тільки означало, що вони вмиратимуть із голоду десь години зо дві, тобто до сьомої вечора. О сьомій годині на столі в бакалійника Блюмквіста, так само як і в пекаря Лісандера та й у всіх інших родинах у їхньому містечку, з'являється вечеря. Ще задовго до тієї критичної години Сікстен мав послати Бенку чи Йонте нишком відімкнути двері в'язниці. Тому Калле і Єва-Лотта мужньо дивилися у вічі голодній смерті.

Але ж яка ганьба — отак попастися! До того ж це давало Червоним Трояндам величезну перевагу, а тепер, як вони полонили й забрали з собою ватажка, становище Білих Троянд справді було тяжке. Навіть те, що Великий Мумрик був у руках Білих Троянд, не могло врівноважити такої катастрофи.

Єва-Лотта сумно дивилася крізь вікно вслід ворогам, що оточили з усіх боків ватажка Білих Троянд. Військовим кроком вони долали випалені сонцем Прерії в напрямку міста. Скоро їх зовсім не стане видно.

— Цікаво, куди вони його повели? — сказала Єва-Лотта.

— Звісно, до Сікстенового гаража, — відповів Калле й заклопотано додав: — Якби ще була газета абощо…

— Газета? — обурилась Єва-Лотта. — Яка там газета, коли нам треба думати, як вибратися звідси!

— Авжеж! — мовив Калле. — Нам треба вибратись. Тому мені й потрібна газета.

— Чи, бува, ти не сподіваєшся вичитати в ній, як краще лазити по стінах?

Єва-Лотта подивилась у вікно, чи далеко до землі.

— Ми, звісно, розіб'ємось, якщо стрибнемо, — сказала вона… — Та іншої ради немає.

Калле вдоволено свиснув.

— Шпалери! Я про них забув, а вони якраз підійдуть!

Він швидко віддер шмат шпалери, що звисала зі стіни. Єва-Лотта вражено подивилася на нього.

— У вісімнадцятому сторіччі це, мабуть, були дуже гарні шпалери, — завважив Калле.

Він нахилився й засунув відірваний шмат паперу під двері.

— Азбука детектива, — мовив Калле й дістав з кишені складаного ножика.

Відчинивши найменше вістря, він став длубатись ним у замковій шпарці. За дверима щось брязнуло. То впав додолу ключ.

Калле потягнув до себе шмат паперу. І справді на ньому лежав ключ. Він упав саме туди, де й треба було.

— Як я сказав, азбука детектива, — мовив знаменитий детектив Блюмквіст, даючи взнаки Єві-Лотті, що йому в своїй щоденній роботі доводиться відмикати двері всілякими хитрими способами.

— Ну й молодець ти, Калле! — захоплено сказала Єва-Лотта.

Калле відімкнув двері. Бранці були вільні.

— Але ж ми не можемо піти, не перепросившись перед Червоними Трояндами, — сказав Калле.

Він виловив із набитої всякою всячиною кишені олівчика й подав його Єві-Лотті. А та написала на лівому боці шматка шпалери:

"Йолопи Червоної Троянди!

Ваша спроба вирощувати мох ганебно провалилася. Рівно п'ять хвилин і тридцять секунд ми чекали, щоб він накільчився, а тепер ідемо собі. Жалюгідні блазні, хіба ви не знаєте, що Білі Троянди можуть проходити крізь стіни?"

Вони позачиняли всі вікна на защіпки. Тоді замкнули двері ззовні й залишили ключа в замку. А на клямці почепили свого прощального листа.

— Ох, доведеться їм помізкувати! Вікна замкнені зсередини, а двері — ззовні, от і здогадайся, як ми вилізли! — сказала Єва-Лотта і аж замуркотіла з утіхи.

— Очко на користь Білих Троянд, — сказав Калле.

У Сікстеновому гаражі Андерса не виявилося. Калле з Євою-Лоттою обережно подалися туди на розвідку, щоб з'ясувати, як найкраще визволити свого ватажка. Та в гаражі, як і перше, було тихо й порожньо.

Сікстенова мама розвішувала в садку білизну.

— Ви не знаєте, де Сікстен? — спитала Єва-Лотта.

— Та допіру був тут, — відповіла поштарева дружина. — 3 Бенгтом, Андерсом і Йоном.

Мабуть, Червоні Троянди повели свого бранця в безпечніше місце. Але куди?

Довго шукати відповіді не довелося. Перший помітив її Калле. У траві стирчав фінський ніж, що своїм гострим вістрям пришпилював клаптик паперу. Калле і Єва-Лотта відразу впізнали, що то Андерсів ніж. А на папері було тільки одне слово: "Йонте".

Ватажок Білих Троянд улучив слушну хвилину й залишив своїм товаришам це коротеньке повідомлення.

Калле глибокодумно наморщив чоло.

— Йонте… — сказав він. — Це може означати лиш одне: що Андерс замкнений у Йонте вдома.

— Ну певне, що не в Бенки, як написано "Йонте", — поглузувала Єва-Лотта.

Калле змовчав.

Йонте жив на Лупієвій горі — так звався той куток містечка.