Знедолені - Сторінка 63

Ф.". Досі Маріус нічого не знав про дівчину — ні як її звати, ні де вона живе. Ці дві літери дали йому перші відомості про неї, і він тут-таки почав снувати здогади. "У" — це, звичайно, перша літера імені. "Урсула! — подумав Маріус. — Яке прекрасне ім’я!" Він поцілував носовичок, понюхав, притулив до серця і цілий день носив його на грудях, а лягаючи спати, поклав собі на уста.

— Я відчуваю в ньому її душу! — повторював він.

А той носовичок належав старому і випав у нього з кишені.

Наступними днями Маріус приходив до Люксембурзького саду тільки з носовичком у руках, то цілуючи його, то притуляючи до серця. Дівчина нічого не розуміла і знаками намагалася йому це показати.

"О, сором’язливість!" — думав Маріус.

8. Затемнення

Отож Маріус відкрив — чи йому здалося, ніби відкрив, що звати її Урсула.

Апетит приходить із любов’ю. Знати, що її звуть Урсула, було неабищо — й водночас ніщо. За три-чотири тижні це щастя перестало тамувати його голод. Йому хотілося більшого. Маріус вирішив довідатися, де вона живе.

Він уже припустився однієї помилки, коли перебрався ближче до статуї гладіатора. Потім припустився і другої — не лишався в саду, коли пан Білий приходив сам. Тепер він припустився і третьої, найгіршої помилки. Він пішов слідом за "Урсулою".

Вона жила на Західній вулиці, в досить глухому закутні, в новому, але скромному на вигляд чотириповерховому будинку.

Відтоді до щастя бачити її в Люксембурзькому саду Маріус додав щастя "проводжати" її додому.

Та й цього йому було мало. Він знав, як її звати, знав, де вона мешкає. Далі йому захотілося довідатися, хто ж вона така.

Одного вечора, "провівши" їх додому, він увійшов у ворота, майже слідом за ними, і сміливо звернувся до воротаря:

— Скажіть, це повернувся мешканець другого поверху?

— Ні, четвертого, — відповів воротар.

Ще один крок зроблено. Успіх окрилив Маріуса.

– Їхні вікна виходять на вулицю? — спитав він.

— Отуди к бісу! — сказав воротар. — Весь дім збудований вікнами на вулицю.

— А хто він, той пан? — допитувався Маріус.

— Він рантьє. І чоловік дуже добрий, бо щедро роздає милостиню вбогим, хоч сам і небагатий.

— А звуть його?

Воротар підвів голову.

— Ви, мабуть, шпиг, добродію, так? — поцікавився він.

Маріус пішов збентежений, але в повному захваті. Він просувався вперед.

"Чудово, — думав він. — Я вже знаю, що звати її Урсула, що вона донька рантьє і живе в будинку на Західній вулиці, на четвертому поверсі".

Наступного дня пан Білий та його дочка лиш ненадовго з’явилися в Люксембурзькому саду й пішли ще завидна. Маріус провів їх до Західної вулиці, як уже ввійшло у нього в звичку. Біля воріт пан Білий пропустив дівчину вперед і, перш ніж переступити поріг самому, обернувся й пильно подивився на Маріуса.

Назавтра вони не прийшли до Люксембурзького саду. Маріус марно чекав їх там цілісінький день.

Коли смеркло, він пішов на Західну вулицю. У вікнах четвертого поверху світилося. Він прогулювався під цими вікнами, аж поки світло погасло.

Наступного дня — в Люксембурзькому саду нікого. Маріус ждав до вечора, а тоді вирушив на свої чати під вікнами. Там він простовбичив до десятої години. Пообідати довелося, чим Бог послав. Хворого годує гарячка, а закоханого — любов.

Так минув тиждень. Пан Білий та його дочка більше не з’являлися в Люксембурзькому саду. Маріус робив сумні припущення. Удень він не наважувався стояти біля воріт і тільки ввечері приходив дивитися на червонясте світло у вікнах. Часом він бачив за шибками тіні, і тоді серце його калатало.

Коли восьмого дня Маріус прийшов під вікна, вони були темні. "Отакої! — подумав він. — Лампу досі не засвітили. А вже поночі. Може, вони вийшли прогулятися?"

Маріус чекав до десятої вечора. Потім до півночі. Вікна четвертого поверху лишалися темними, й ніхто не заходив у дім. Маріус пішов із важким серцем.

Назавтра — а він жив тепер тільки завтрашнім днем, сьогодні більш не існувало для нього, — назавтра Маріус знову нікого не побачив у Люксембурзькому саду. Він чекав там до смеркання, а тоді подався на Західну вулицю. Ніякого світла за шибками, жалюзі опущені. Весь четвертий поверх був занурений у темряву.

Маріус постукав, увійшов і запитав у воротаря:

— Добродій із четвертого поверху вдома?

— Виселився, — відповів воротар.

Маріус похитнувся.

— Коли? — запитав він тремтячим голосом.

— Учора.

– І де він тепер живе?

— Не знаю.

— Хіба він не залишив своєї нової адреси?

— Ні.

Тут воротар підвів голову й упізнав Маріуса.

— А, це ви! — сказав він. — Виходить, ви справді нишпорка?

Книга сьома

"Коти"

1. Інтелігент, Паща, Хапнигріш і Чепурунчик

З 1830 по 1835 рік на паризькому дні царювала четвірка бандитів: Хапнигріш, Паща, Інтелігент і Чепурунчик.

Паща був справжній велет. За барліг йому правила клоака Арш-Маріон. При шестифутовому[57] зрості у нього були тверді, як граніт, груди, залізні біцепси, величезний тулуб і пташиний череп. Здавалося, перед вами Геркулес Фарнезький,[58] що натяг на себе тикові штани і плисову блузу. Зі своєю скульптурною мускулатурою Паща міг би приборкувати страховищ. Проте він визнав за краще стати одним із них. Низький лоб, широкі вилиці, неповні сорок років — і густі зморшки біля очей, жорстка, коротко підстрижена чуприна, колюча порость на щоках — такий був Паща. Його дужі м’язи прагнули роботи, а тупий розум відмовлявся від неї. Це була могутня, проте змарнована сила. Він став душогубом із нудьги.

Майже безплотний Інтелігент становив повну протилежність дебелому Пащі. Інтелігент був худий і кмітливий, прозорий і водночас непроникний. Тіло його мовби просвічувало наскрізь, але очі не видавали думок. Він називав себе хіміком. Йому доводилося виступати блазнем у Бабеша і паяцом у Бобіно. Він грав у водевілях у містечку Сен-Мігіель. Він мав добре підвішеного язика і вмів, коли треба, підкреслити свої слова посмішкою або відповідним жестом. Одним із його промислів було продавати на ярмарках гіпсові бюсти та портрети "глави держави". Він також показував фокуси і рвав зуби.

У нього була дружина й двоє дітей, але він не знав, що з ними сталося. Він загубив їх, як гублять носовичок. Інтелігент становив рідкісний виняток у тому темному світі, де обертався: він читав газети. Якось, ще коли жив із родиною в халабуді на колесах, він прочитав у "Месажері", що одна жінка народила дитину з мордочкою теляти. "Ото пощастило! — вигукнув він. — А в моєї, бач, не стало кебети подарувати мені таке немовля!"

Потім він усе покинув, щоб "завоювати Париж". Його власний вислів.

Хто був Хапнигріш? То була сама ніч. Він чекав, коли небо й земля почорніють, і тільки тоді з’являвся. На смерканні він виповзав зі своєї нори і залазив туди, перш ніж засіріє світанок. Де була його нора? Ніхто цього не знав. Навіть у найчорнішій темряві він розмовляв зі своїми спільниками не інакше, як повернувшись до них спиною. Називали його Хапнигріш, проте він казав: "Ні, мене звуть Ніщо". Варто було комусь принести свічку, як він надівав маску. Він умів чревовіщати. Інтелігент казав: "Хапнигріш — це нічний птах із двома голосами". Хапнигріш був невловний, невидимий, страхітливий. Ніхто не знав напевне, чи є в нього ім’я — Хапнигріш було тільки прізвисько; чи є в нього голос — він частіше говорив черевом, аніж ротом; чи є в нього обличчя — його бачили не інакше, як у масці. Він зникав, наче розчинявся в повітрі. Він з’являвся, ніби виростав із-під землі.

Але найжахливішим страховищем серед цих чотирьох був Чепурунчик. Він здавався зовсім іще хлопчиком: менш ніж двадцять років, гарненьке личко, губи як вишні, лискуче чорне волосся, весняне сяйво в очах. Він утілював у собі всі вади і був здатен на будь-який злочин. З вуличного хлопчиська-гамена він перетворився на розбишаку, з розбишаки — на бандита і вбивцю. Ремеслом цього лагідного, граційного, дужого, розніженого й жорстокого юнака був грабунок з убивством. Капелюха він трохи збивав набакир, щоб зліва виглядало пасмо волосся — у стилі 1829 року — й носив редингот найкращого крою, хоч і трохи потертий. На вбивства й бандитизм цього молодика штовхало бажання добре вдягатися. Вважаючи себе вродливим, він захотів стати й франтом. А головна умова франтівства — гультяювання. Проте гультяювання бідняка — це пряма дорога до злочину. Мало хто з бандитів навіював такий страх, як Чепурунчик. У вісімнадцять років він уже мав на совісті кілька вбивств. Не один перехожий залишився лежати на темній стежці цього покидька, розкинувши руки в калюжі крові. Кучерявий, напомаджений, з тонким станом, жіночими стегнами, з бюстом прусського офіцера, з елегантно пов’язаною краваткою, з кастетом у кишені, квіткою в петельці — таким був цей джигун підземного світу, завжди супроводжуваний захопленим шепотінням бульварних дівок.

2. Хто входив до банди

Ці четверо бандитів тримали під страхом увесь Париж, спритно вислизаючи з пазурів поліції; переймаючи одне в одного клички й хитрощі; змінюючи свої обличчя, як ото після карнавалу скидають накладний ніс; часом зменшуючись так, що здавалися одним чотириголовим грабіжником, а часом розростаючись до розмірів величезної зграї.

Завдяки розгалуженій мережі своїх підземних зв’язків, Інтелігент, Паща, Хапнигріш і Чепурунчик керували всією злочинною діяльністю у межах департаменту Сени. Вони були також головними виконавцями більшості злочинів. Наче з-під землі, виринали вони перед перехожим, наміченим у жертву. Вони легко знаходили помічників, якщо в цьому виникала потреба. Для постановки своїх бандитських трагедій вони мали напохваті цілу трупу підземних акторів.

На смерканні — час їхнього пробудження — усі четверо сходилися на пустирищі, яке прилягало до лікарні Сальпетрієр. Там вони влаштовували наради, обмірковували, як найліпше використати дванадцять нічних годин.

"Коти" — так прозвали в підземному світі цих чотирьох, мабуть, тому, що вони провадили котячий спосіб життя — удень спали, а вночі шастали в пошуках здобичі.

Сюжет п’єси можна іноді вгадати, ознайомившись зі списком дійових осіб. Так само можна дістати досить точне уявлення про банду з переліку бандитів. Ось на які прізвиська відгукувалися головні помічники четвірки Котів — ці прізвиська збереглися в архівах поліції:

Крюк, він же Весняник, він же Гнус.

Відьмак.

Довбня — дорожній сторож, він уже зустрічався в нашій оповіді.

Вдова.

Крайсвіту.

Негр.

Свиснирак.

Депеша.

Фаунтлерой, він же Квіткарка.

Хвалько — звільнений каторжник.

Шлагбаум, він же пан Дюпон.

Майдан.

Дрізд.

Заколот.

Лихвар, він же Чудій.

Мереживник.

Стовбуланоги.

Півліара, він же Двамільярди.

І так далі, і таке інше.

Ці прізвиська — а ми назвали далеко не всі — мають своє обличчя.