Зникнення Оділії - Сторінка 2

Мене навчили бути чемною. "Добрий день, мосьє". "Добрий день, мадам". "Спасибі, мосьє..." Щоразу я повинна була промовляти те "спасибі" так, ніби роблю це один-однісінький раз у житті!

Здається, пора закінчувати цього листа. Ти, напевно, вже вгадав, що поїхала я у Париж. Якщо вже зникати, то найкраще в цьому місті. Жаліти мене не треба. Наважившись на цей крок, я перестала бути нещасливою. Доведеться пережити неприємний момент, але це не довше, ніж вирвати зуба... А після цього стану вільною. Вільною від самої себе, яка сама ж себе і мучить, можливо, безпричинно...

Ти ще не стомився це читати? Здається, пишу тобі так, ніби я — пуп Землі. Ти не вважаєш мене гордячкою? Або чи не здавалась я тобі гордячкою раніше? Втім, що за дурниці — ставити запитання, на які вже ніколи не почую відповідь...

Отже, мій любий Бобе, не думаймо більше про це, рішення ж прийнято. Для мене було б тортурою продовжувати таке життя...

Однак чому я ніяк не можу закінчити свого листа? Мені здається, що не сказала чогось головного. Коли сідала за листа, думала, що написати його буде легко... Не знаю, чи зрозумієш мене, і вже й не знатиму цього. Лиета мого порви, не показуй ні татові, ні мамі.

Зараз я багато думаю про тебе, Бобе, згадую твою добру і світлу усмішку. Ти людина врівноважена, добре знаєш, чого хочеш у житті. У тебе буде хороша сім'я — дружина, діти...

Але не варто тобі залишатись у "Липках". Мені здається, що її затхле повітря дісталося нам від предків. Міцно цілую тебе в обидві щоки, мій друже Бобе. Щасти тобі!

Твоя нерозумна сестричка Оділія>.

Якийсь час він сидів нерухомо з аркушиками в £>у£У. Пбчув-ши кроки на сходах, сунув їх у кишеню.

— Обід уже на столі, Бобе!

Вона не величала його "мосьє", так само, як не зверталася <цо Оділії "мадемуазель". Адже вона, власне, виховала їх, і вони також змалечку тикали Матільді.

— А батько вже спустився?

— Так, він уже за столом. І мати також.,,

Він цмокнув їх у чоло, зігнувшись мало не вдвоє, довготелесий, худющий.

— А де ж твоя сестра?

— її немає у себе...

— Вона не сказала, куди пішла?

Мати, жагуча брюнетка, була одягнена у халат голубого шовку. Збираючись приступити до сніданку, вона допалювала сигарету. Вона палила безперестанно, з ранку й до вечора, і під кінець дня пальці її вже тремтіли.

Батько, той мав зовсім світле волосся, можливо, тому він здавався значно молодшим свого віку.

— Вона мені нічого не сказала, тільки цидулку залишила.

— Ти покажеш нам ту записку?

— Здається, я її вже порвав. Оділія написали лиш те, що від'їжджає до Парижа і не хотіла б залишати нікому своєї нової адреси.

— Ти чуєш, Альбере?!

— І коли ж вона поїхала?

— Наскільки я зрозумів, вчора увечері, трансєвропейським експресом...

— Ти гадаєш, вона поїхала сама?

— Напевно...

— А чи не замішаний тут якийсь чоловік?

— Здається мені, що ні...

Батько потупився у свою тарілку, не кажучи більше ні слова.

— Та це в голові не вкладається!закричада пронизливо

мати.— Дівчині ледь виповнилося вісімнадцять років, і вона вже кудись зникає, навіть не попередивши‘нас! Вона хоча б має якісь гроші? ; )

— По-моєму, Оділія відкладала ті гроші, що їй дірували на Різдво і на іменини...

— І не сказала, коли збирається повернутись?

— Ні...

— Важко у це повірити. Що люди подумають про нашу оі* мейку?

Марта Пуанте повернулася до чолойїка:

— А ти? Чому ти мовчиш? Жує хоч би що...

— А що я можу сказати?

— Не знаю що, але не будь таким байдужим, йдеться все ж таки про нашу дочку. Може, треба повідомити поліцію?

— Це нічого не дасть, якщо вона справді захотіла зникнути...

— Що значить "зникнути"?

— Ну, будувати своє життя без нас...

— А чому? Ти можеш це пояснити?

— Не знаю... Мабуть, вона вирішила піти своєю дорогою...

Сніданок завершувався у повній тиші. За овальним столом

усі мовчали, намагаючись не дивитися на виделку й ножа Оді-лії, покладені навпроти Боба. Поснідавши, мати знову запали-' ла. Батько, зітхнувши, насилу підвівся із-за столу. Окрім ранкових прогулянок у парку, він ніколи не завдавав собі ніяких фізичних навантажень, а улюблене його червоненьке аж ніяк не зміцнювало йому здоров'я.

Сім'я збиралася разом тільки за столом, а потім кожен чимчикує у свій закуток.

— Ти збираєшся кудись? —запитав Боб у матері.

— Ні, у мене о четвертій партія в бридж...

Цій грі мати віддавала більшу частину дня. Для цього йшла у гості до когось із своїх подруг або ж, навпаки, вони приходили сюди, на віллу... Матільда завше подавала їм чай з тістечками, а потім — віскі...

Батько, виходячи з їдальні, зупинився на порозі і запитав:

— Боб, ти не знаєш, що Оділія прихопила з собою?

— У її кімнаті не видно голубої валізи... Ну, а з одягу вона взяла, здається, все необхідне, залишила тільки своє пальто з верблюжої вовни. Все одно вона його не носить, вважає надто екстравагантним...

— Я, мабуть, нічого не говоритиму своїм подругам про цей несподіваний від'їзд Оділії,— сказала мати.— А то почнуть пе-* ресуди... Удаватиму, що все гаразд, і Оділія має повернутися з дня на день...

— Не думаю, щоб вона повернулась,— кинув Боб.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого. Просто у мене таке відчуття...

Сестрин лист був написаний у її звичайному стилі і нібито не засвідчував, що Оділія переживає якусь драму. Вона вже не вперше говорила про самогубство, хоч, правда, цього разу тон був дещо інший.

Альбер Пуанте піднімався сходами, його дружина вийшла за ним. А Боб усівся перед вікном і почав розглядати старезну липу, яку називав "своїм деревом", оскільки любив у дитинстві залазити на її найвищі гілки.

Раптом почувся голос Матільди, яка прийшла прибирати зі столу:

— Ти чому не сказав їм правди?

— Якої правди?

— Що вона поїхала вчора увечері і що надіслала тобі поштою листа. Я знаю, у неї навіть не було квитка. Ти одержав не цидулку, а великого листа, чи не так?

— Так.

— І не показав його батькам?

— Ні.

— Чому?

— Бачиш, Матільдо, навряд чи їм було б приємно почути те, що вона про них написала...

— Думаєш, вЬна справді поїхала до Парижа?

— Мені так здається... А втім, я можу помилятися...

— І що ж вона там робитиме?

— Не знаю. Але, як пише у листі, вона хотіла б зовсім зникнути. Можливо, задумала руки на себе накласти.

Боб спохопився, побіг сходами нагору, заскочив у ванну кімнату батьків. Відтоді, як діти виросли, кожен у домі міг вільно користуватися аптечкою. Боб уважно перевірив упаковки таблеток й флакони, і тривожна його здогадка підтвердилася: зникло снодійне.

Він повернувся до сестриної кімнати. Гітара висіла на своєму звичному місці в кутку. На книжковій полиці розташувалися плюшеві звірята — вони вціліли з років дитинства Оділії. У шафі залишилося кілька спідниць і з півдюжини панталончи-* ків. Курточка, така сама, як у Боба, зникла.

Була середа. У цей день колеж і ліцей після обіду зачинені. Боб зійшов у вітальню, де стояв телефон, і накрутив номер Дюпре:

— Алло, мадам... Це Боб Пуанте. Чи не могли б ви покликати Жанну? Будь ласка...

У колежі Бетюзі Жанна п'ять років навчалася разом з Оділією в одному класі, і подруги ходили одна до одної в гості. Щоправда, бачилися вони зрідка. Це залежало від настрою Оділії. Місяцями чи й тижнями вона вважала Жанну за найкращу подругу, а потім раптом ні сіло ні впало переставала з нею навіть розмовляти. Тепер дев'ятнадцятирічна Жанна Дюпре вчилася в останньому класі гімназії. Це була весела і жваЕа дівчина з голубими, аж прозорими очима.

— Алло! Боб? Що сталося?

— Хочу тебе запитати, чи не бачила останнім часом мою сестру?

— Ти ж знаєш, Бобе, що відтоді, як вона покинула колеж...

Так, Боб знав, що відтоді дороги їхні розійшлися. Оділія

ніколи не прагнула зустрічатися з колишніми подругами. Для неї вони ніби назавжди залишилися десь там, у дитинстві. Натомість з'явилися нові знайомі, щоб вештатись разом по барах не найкращої слави.

— Але зачекай-но. Тиждень тому я випадково зустріла ОдГ лію на вулиці, вона навіть хотіла пригостити мене морозивом...

— Ти не помітила нічого незвичайного в її поведінці?

— Гм... Як тобі сказати? Ти ж бо хотів знати правду, чи не так? Розумієш... вона здалася мені якоюсь знервованою, трохи кавіженою, чи що... Запитала, що робитиму після ліцею. Я відповіла, що збираюся вступати на фармацевтичний факультет. "Тобі здається, що це веселе заняття?" — запитала вона з іронією. "Атож, для жінки це непогана спеціальність, і я пристойно влаштуюсь у житті".— "Ну що ж, бажаю тобі щастя. І нехай трапиться у твоєму житті гарненький фармацевт, і нехай у вас народяться маленькі фармацевтики..."

— Це на неї схоже...

— Атож... Запитала її, чого це вона така уїдлива... І тоді Оділія взяла мене під руку: "Не звертай уваги. Я приймаю дуже серйозне рішення. Через якийсь час, можливо, про це почуєш..." — "Чому ти така невесела?" — "Я ніколи не була веселою".— "Давно ж тебе знаю і пам'ятаю, що колись ти навіть була душею нашого товариства".— "То я просто ламала комедію..." — "А може, ти й тепер ламаєш комедію?" — "Ні, тепер усе серйозно. Але нічого більш не хочу тобі говорити, хіба лиш одне: я рада, що тебе зустріла. Була злою до тебе, насправді ж у глибині душі я тебе дуже люблю. У тебе життя складеться дуже добре, дуже правильно. Матимеш роботу, чоловіка, дітей... Не задаватимеш собі зайвих запитань..." Ось така, Бобе, вийшла у нас балачка. Оділія мала дуже змучений вигляд, вона пояснила: це тому, що не спала тієї ночі до самісінького ранку...

— Жанно,— ти ж нікому не розповідай про нашу розмову. Оділія була б дуже незадоволена, якби дізналася, що я у тебе розпитував про неї.

— Ти чогось боїшся, Бобе?

— А ти?

— Мені здається, ми думаємо про одне і те ж...

— У неї в голові якийсь ідол самозруйнування...

— Ти не сказала нічого нового...

— За нею це помічалося в колежі, але я думала, що то просто гра, якась роль... А потім зрозуміла: у неї була постійна потреба, щоб хтось приділяв їй увагу, клопотався нею, захоплювався... І що ж ти думаєш тепер робити?

— Поїду до Парижа... До речі, ти, бува, не знаєш когось із її паризьких приятелів?

— Ні, майже нічого не чула про її останні знайомства. Я мало де буваю, адже мої батьки відпускають мене лиш до тих людей, яких вони добре знають...

— Спасибі, Жанно. Бувай...

Боб поклав слухавку і замислився.