Зникнення Оділії - Сторінка 3

Кому б ще подзвонити? Але всі колишні подруги сестри навряд чи сказали б йому більше, ніж Жанна, адже Оділія давно не спілкується з ними. А може, подзвонити тому хлопцеві, у якого Оділія була якийсь час закохана? Алекс Карю, син доктора Карю, який живе на проспекті Рюмін. Боб навіть був якось у них вдома, тоді його вразила колишня художня майстерня, яку Алекс переобладнав собі на кімнату.

Алекс був якраз дома.

— Що сталося? Ти подзвонив так несподівано... Ми ж не бачились уже років зо три...

Йому було дев'ятнадцять років, як і більшості друзів Оділії. Колись, ще у,колежі Бетюзі, Алекс дружив з Оділією. Пізніше він також покинув колеж. Оскільки ж грав на кількох музичних інструментах, то створив з приятелями невеличкий ансамбль.

— Тобі не доводилося останнім часом зустрічати мою сестру?

— Якось увечері бачив її у ресторані "Ведмідь". Сиділа за сусіднім столиком. Запросив її до нашого гурту, та вона відмовилась.

— Як вона виглядала?

— Знаєш, не дуже добре. Але я з нею не поговорив, мене чекали друзі. А чому ти про це запитуєш?

— Річ у тому, що вона несподівано поїхала у Париж, нікого не попередивши...

— Та вона давно взяла це собі в голову! Пам'ятаю, коли ми ще у колежі мріяли про майбутнє, неодмінно пов'язувала його з Парижем. Не розуміла, як можна жити у Лозанні, і навіть з якимось презирством дивилася на тих, хто хотів тут залишитися...

— Спасибі, Алекс, вибач, що потурбував тебе.

Боб поклав слухавку і озирнувся довкола. Це була найтем-ніша у домі кімната, і, мабуть, Оділія ніскільки не помилялася, коли казала, що кімната ця якась невесела. Вілла, на якій вони живуть, колись належала покійному дідусеві, професору права Урбену Пуанте. Коли дідусь овдовів і залишився на віллі сам, він попросив свого сина, Альбера Пуанте, переїхати з сім'єю сюди на постійне проживання. Кімната, що править тепер за вітальню, колись була 'його робочим кабінетом і бібліотекою водночас. Стіни від підлоги були наполовину общцті дерев'яними панелями, а вище — обклеєні рельєфними щпадорами, що імітували андалузькі шкури. Книжкові полиці рддам$ здіймалися від підлоги й до самісінької стелі з тисячами кнцжок та журнальних зшитків, але нікому і на думку не спадало туди залізати.

Урбен Пуанте був досить знаною у країні людиною. Помер

він десять років тому. Але й після його смерті батько Боба н® перебрався в цей кабінет, а працював і далі в мансарді* яка бу* ла йому до вподоби.

Двері відчинилися. Увійшла Матільда, поставила столик для гри в бридж, дістала карти в одній із шаф,

— Ти що тут робиш, Бобе?

— Дзвонив по телефону...

— Ну, щось дізнався?

— Нічого нового. Хіба лиш те, що вона вже давно думала про від'їзд...

— Ти поїдеш до Парижа?

— Пораджуся про це з батьком...

— Як же думаєш там її розшукати серед мільйонів людей?

— У нас є спільні друзі, може, вона зайде до когось із них.., У неї є там близька подруга, Емільєна, я знаю її адресу... Зрепь тою, можна звернутися у поліцію...

— У поліцію?

— Бачиш... Тобі я можу це сказати... Боюся за Оділію...

— І я боюсь за неї... Бідолаха... Безневинна бідолаха...

Через кілька хвилин Боб постукав— у двері батькової мансарди. За дверима невдоволено гукнули:

— Заходь!

Напевно, батько упізнав Боба по кроках, коли той піднімався сходами. Батько, як завжди, сидів за своїм письмовим столом, обклавшись книгами, журналами, записниками.

Чи можна сказати, що його кар'єра склалася вдало? Свого часу, закінчивши історичний факультет, він збирався стати викладачем. Та згодом чи то розчарувався у викладацькій роботі, чи просто вирішив обрати інший, легший для себе шлях... Почав писати цілі історичні епопеї, паризькі видавці охоче їх друкували, бо збиралися величезні тиражі. Майже щороку він брав* ся за нову книжку, добираючи такий сюжет, щоб зацікавити широке коло читачів. Власне, це були твори не так історичні, як пригодницькі, він розповідав, скажімо, про якусь змову, а серед її персонажів були фаворитки того чи того короля або якоїсь знаменитої особи.

Писав він розгонистим почерком, твердим і розбірливим, без будь-яких ознак знервованості чи втоми. Добре знав, скільки сторінок має настрочити за день, і робив це наполегливо й терз пляче, час від часу винагороджуючи себе склянкою червоного винця.

— Ти хочеш мені щось сказати про сестру? Певно, щось таз ке, чого тобі не хотілося говорити при матері?

— Так. Це дуже серйозно. Вона погрожує самогубством. Боюся, що цього разу й справді здатна це зробити.

— Дай мені почитати її листа...

— Я ж сказав, що порвав...

— Навіщо?

— Там було таке, що стосувалося тільки мене.

— Підозрюю, що вона написала про нас з матір'ю...

Боб любив свого батька, і вони могли б навіть стати друзям ми, якби для Боба знайшлося досить місця у ретельно відрегу* льованому житті Альбера Пуанте. Боб умів розгледіти під дещо простакуватим виглядом свого батька гострий розум, який завжди виявлявся у складних ситуаціях.

Батько зітхнув:

— Мабуть, таки було помилкою, що ми прийняли запрошення дідуся і переїхали сюди. Це дім старих, і не дивно, що моло^ ді тут бунтують... У нас своє життя, у вас — своє... Усі мої дні минають у цій занедбаній мансарді, а коли виходжу, то лиш для того, щоб відвідати університетську бібліотеку або зустрітись з моїми видавцями у Парижі. Твою матір теж мало що обходить, окрім гри у бридж. От і сьогодні... її єдина реакція на те, що скоїлось,— страх: а що говоритимуть люди?.. Ти щось хотів у мене попросити?

Батько звик до того, що Боб піднімався у мансарду лиш тоді, коли йому були потрібні гроші. Безперечно, саме це його привело й тепер...

— Хочу поїхати до Парижа...

— Сподіваєшся там її знайти?

— Спробую. Я знаю кілька місць, куди вона може зайти...

— Ну що ж, непогана ідея... Ти боїшся за Оділію? Вона то* бі щось таке сказала?

— Бачиш, вона не раз говорила про смерть...

— У мене теж ці побоювання. Але матері не говори нічого...

Він витяг з кишені товстого гаманця, відрахував кілька сто-

франкових банкнот.

— Ось, п'ятсот... Якщо цих грошей не вистачить — подзвони мені. Коли ти їдеш?

— Сьогодні ж увечері, трансєвропейським експресом...

Батько нахилив чоло, і Боб звично, як повелося змалечку,

торкнувся його губами.

— Сподіваюся, зупинишся у "Меркаторі"?

У цьому готелі на вулиці Гей-Люссака їхня сім'я завжди зупинялася, коли наїжджала у Париж. Розташований він у .Латинському кварталі, неподалік від Сорбонни і Люксембурзького саду. Колись давно власником готелю був чоловік на прізвище Меркатор, але з того часу змінилося кілька поколінь, тепер тут хазяйнував мосьє Бедон і це прізвище дуже пасувало до його

1 Тут гра слів: "бедон" по-французькому означає "черевце".

(Прим, пер.) товстощокого обличчя і дорідного тіла.

Альбер Пуанте провів поглядом сина до порога, зиркнув на рдцнник і потягся рукою до пляшки з вином. Настав час перехилити чергову скляночку...

Боб зібрав у дорогу невелику валізу: кинув туди змінну білизну, кілька сорочок, фланелеві штани і про всяк випадок запасну пару взуття. Виходячи, постарався прослизнути непоміченим мимо вітальні, де сиділа мати з подругами. Але зазирнув на кухню.

— Я так і знала, що ти вже сьогодні поїдеш,— мовила йому Матільда.— Зроби все можливе і неможливе, щоб її знайти. Не знаю чому, але в мене передчуття: їй загрожує щось серйозне...

Надворі мовчазно попрощався зі своєю старезною липою, у кроні якої розсипалися золотаві промені призахідного сонця, що багряно поблискували і в дзеркальній поверхні озерця за віллою.

Сягнистими кроками спустився крутою вулицею, перетнув парк і зупинив таксі:

— На вокзал!

У поїзді, відіспавшись, сходив у вагон-ресторан. Там запитав офіціанта:

— Скажіть, вчора ви теж їхали цим маршрутом?

— Так, мосьє.

— А не помітили, бува, молодої дівчини, чимось пригніченої чи знервованої?

— Ви знаєте, мосьє, їх так багато всіляких їздить...

Тоді Боб показав йому фото своєї сестри.

— Здається, ця дівчина сиділа он за тим столиком у кутку. Там ще чоловік якийсь сидів... Мабуть, за вечерею вони і познайомились, бо вийшли звідси вже разом...

— Який він із себе?

— Ще досить молодий. Років сорока...

У Парижі Боб одразу ж поїхав на вулицю Гей-Люссака. Готель був невеличкий, всього на чотири поверхи, він наче загубився серед високих будинків у цьому кварталі.

Двері готельної конторки були відчинені у сусідню кімнату. Там сидів хазяїн, мосьє Бедон, схилившись над стосом паперів.

— О, мосьє Боб? Якими добрими вітрами вас занесло?

— Точніше було б сказати — недобрими вітрами... Розшукую свою сестру. Вона не з'являлася у вас?

•— Ні, востаннє зупинялась тут півроку тому...

— А не помічали ви чогось незвичайного під час її останнього приїзду?

— Вона жила у нас три дні. Першого вечора, лиш внесла свою валізу, сказала, що йде ненадовго подихати свіжим повітрям... А насправді, вам я це можу сказати, ввернулась десь о четвертій ночі...

— Як вона виглядала?

— Дуже добре, здається... У ту ніч Віктор, ти знаєш цього старого, давав їй ключа від номера. Вони ще погомоніли тро* хи... Вона тепер знову у Парижі?

— Напевно...

— Дивно, що цього разу не у нас зупинилася, як завше.— Мосьє Бедон насупив брови.— Ви прибули, щоб її розшукати?

— Атож. Вона поїхала з дому, нікого не попередивши..,

— Мадемуазель завжди була досить незалежною...

— Ну, а в наступні два дні вона також поверталася до го* телю пізно?

— Признатися, таки пізненько...

— Це траплялося і під час попередніх її приїздів?

— Ніколи так не було, щоб аж три ночі підряд... Удень май* же не виходила з кімнати, хіба лиш для того, щоб перехопити пару сандвічів в обід. Мабуть, відсипалася...

— Спасибі, мосьє Бедон.

— Ось вам ключ від дванадцятого. У цьому номері ви зу* пинялися останнього разу...

Боб упізнав кімнату: ті ж шпалери у квіточки, ліжко з мідними шишками, велика дзеркальна шафа...

Так само, як це зробила сестра шість місяців тому, він одразу ж зійшов униз, махнув хазяїну рукою і попрямував на бульвар Сен-Жермен. Те, що розповів йому щойно мосьє Бедон, нагадало Бобу фразу, випадково зронену сестрою після її останнього повернення з Парижа: "А знаєш, Бобе, я знайшла чудовий підвальчик-бар на Сен-Жермен-де-Пре! Є у ньому свій оркестр з п'яти музик — так затишно... Під назвою "Канібал".

Саме туди він і вирішив піти.