Золоте теля - Сторінка 38

Все це стало відомо всій "Воронячій слободі". Всіх її мешканців охопив жах. Люція Францівна Пферд прибігла на кухню, вицабанивши очі.

— Вони спалять нас, негідники! Ви як хочете, громадяни, а я теж зараз же піду застрахуюсь. Все одно горіти будемо. Хоч страховку одержу. Я через них іти з торбою по світу не хочу.

На другий день застрахувалися всі квартири за винятком Лоханкіна і нічийної бабусі. Лоханкін читав "Родину" і нічого не помічав, а бабуся не вірила в страховку так само, як І в електрику. Микита Пряхін приніс до дому страховий поліс з фіолетовою каймою і довго розглядав проти світла водяні знаки.

— Це, виходить, держава назустріч іде? — сказав він похмуро. — Допомагає пожильцям? Ну, спасибі. Тепер, значить, як захочемо, так і зробимо.

І, сховавши поліс під сорочку, Пряхін пішов до своєї кімнати. Його слова викликали такий жах, що цю ніч у "Воронячій слобідці" ніхто не заснув. Дуня зв'язувала речі у вузли, а решта коєчників розбрелася ночувати до знайомих. Вдень всі стежили один за одним і по частинах виносили майно з будинків.

Все було ясно. Будинок був приречений. Він не міг не згоріти. І дійсно, о дванадцятій годині ночі він запалав, підпалений одразу з шести кінців.

Останнім з дому, коли він уже задимів самоварним димом з вогняними прожилками, вискочив Лоханкін, прикриваючись білою ковдрою. Він що було духу кричав: "Пожежа, пожежа!", хоч нікого не міг здивувати цією новиною. Всі мешканці "Воронячої слобідки" були в зборі. П'яний Пряхін сидів на своїй скрині з кованими вуглами. Він бездумно дивився на вікна, в яких миготіли вогні, примовляючи: "Як захочемо, так і зробимо". Гігієнішвілі з огидою нюхав свої руки, які смерділи гасом, і витирав їх об штани. Спіраль вогню вирвалася з кватирки і, розсипаючи Іскри, розвернулася під дерев'яним карнизом. Тріснуло і з дзвоном вивалилося перше скло. Нічийна бабуся дико завила.

— Сорок років стояв дім, — солідно пояснив Митрич, походжаючи по натовпу, — при всіх владах стояв, добрий був дім. А при Радянській згорів. Такий прикрий факт, громадяни.

Жіноча частина "Воронячої слобідки" стояла окремим гуртом і не зводила очей з вогню. Гарматне полум'я виривалося вже з усіх вікон. Іноді вогонь зникав, і тоді чорний будинок, здавалося, відстрибував назад, як тіло гармати після пострілу. І знову зсередини злітала червоно-жовта хмаринка, урочисто освітлюючи Лимонний перевулок. Стало жарко. Біля будинку вже не можна було стояти, і воронянці перекочували на протилежний тротуар. Лише Микита Пряхін дрімав на скрині посеред вулиці. Раптом він скочив, босий і страшний.

— Православні! — закричав він, шматуючи на собі сорочку. — Громадяни!

Він побіг боком подалі від вогню, врізався в натовп і, викрикуючи незрозумілі слова, показував рукою на палаючий будинок. В натовпі зчинився переполох.

— Дитину забули, — впевнено сказала жінка в солом'яному капелюшку.

Микиту оточили. Він відпихався руками і поривався до будинку.

— У ліжку! — в нестямі кричав Пряхін. — Пусти, кажу! По його обличчю котилися вогненні сльози. Він вдарив по голові Гігієнішвілі, який став йому на дорозі, й кинувся у двір. За хвилину він вибіг звідтіль, тримаючи в руках драбину.

— Спиніть його! — закричала жінка в солом'яному капелюшку. — Він згорить!

— Відійди, кажу! — волав Микита Пряхін, приставляючи драбину до стінки і відштовхуючи молодиків з натовпу, які хапали його за ноги. — Не дам їй пропасти. Душа горить.

Він відбивався ногами і ліз вгору, до палаючого вікна другого поверху.

— Назад! — гукали з натовпу. — Чого поліз? Згориш!

— У ліжку! — продовжував викрикувати Микита. — Ціла гуска лежить і кварта горілки. Не пропадати ж їй, православні громадяни?

З несподіваною спритністю Пряхін вхопився за бляху, прибиту до підвіконня від дощу, і враз зник, втягнутий у палаючий будинок повітряною течією. Його останні слова були: "Як захочемо, так і зробимо…" В перевулку запала тиша, яку порушили лише дзвони і трубні сигнали пожежної команди. У двір вбігли пожежники-сокирники в брезентових костюмах, які ніщо не могло зігнути, з широкими синіми поясами.

Через хвилину після того, як Микита Пряхін зробив єдиний в своєму житті героїчний вчинок, з будинку випала і вдарилась об землю палаючи колода. Дах затріщав, розсунувся і впав всередину будинку. В небо здійнявся сяячий стовп, наче з будинку випустили на місяць ядро.

Так загинула квартира номер три, відома більше під назвою "Вороняча слобідка".

Раптом у перевулку почувся передзвін копит. В сяйві пожежі промчався візником інженер Талмудовський. На його колінах лежав обклеєний ярликами чемодан. Підстрибуючи на сидінні, інженер нахилився до візника і кричав:

— Ноги моєї тут не буде при такій платні! Нумо, швидше! І в ту ж мить його жирна, освітлена пожежними смолоскипами спина зникла за поворотом.

Розділ XXII

КОМАНДУВАТИ ПАРАДОМ БУДУ Я

— Я помираю з нудьги, — сказав Остап, — ми з вами розмовляємо лише дві години, а ви вже набридли мені так, ніби я знав вас усе життя. З таким норовистим характером добре бути мільйонером в Америці. У нас мільйонер мусить бути більш лагідним.

— Ви божевільні! — відповів Олександр Іванович.

— Не ображайте мене, — смиренно зауважив Бендер, — я син турецького підданця і, зрозуміло, потомок яничарів. Я вам не дам пощади, якщо ви будете мене кривдити. Яничари не знають жалю ні до жінок, ні до дітей, ні до підпільних радянських мільйонерів.

— Ідіть, громадянине! — сказав Корейко голосом геркулесівського бюрократа. — Вже третя година ночі, я хочу спати, мені рано на службу йти.

— То правда, я й забув! — вигукнув Остап. — Вам не можна запізнюватись на службу. Можуть звільнити без вихідної допомоги. Все ж таки двотижневий оклад — двадцять три карбованці! Така економна людина, як ви, може прожити півроку.

— Не ваше діло… Дайте мені спокій. Чуєте? Ідіть геть!

— Але ця економія вас погубить. Вам, звичайно, небезпечно показувати свої мільйони. Одначе ви занадто вже стараєтесь. Ви подумали над тим, що з вами станеться, якщо ви нарешті зможете тратити гроші? Постування — річ небезпечна. Моя знайома, вчителька французької мови Ернестина Йосипівна Пуанкаре, ніколи в житті не пила вина. І що ж? На якійсь вечірці її пригостили чаркою коньяку. Це їй так сподобалося, що вона випила цілу пляшку і тут же, на вечірці, збожеволіла. І на світі стало менше на одну вчительку французької мови. Таке може статися з вами,

— Чого ви, хай вам чорт, хочете від мене?

— Того, чого хотів друг мого дитинства Коля Остеп-Бакен від подруги мого ж таки дитинства, польської красуні Інги Зайонц, — любові. Я теж хочу любові. Я хочу, щоб мене полюбили ви, громадянине Корейко, і, як вияв цієї любові, видали мені один мільйон карбованців.

— Геть! — неголосно сказав Корейко.

— Ну от, ви знову забули, що я потомок яничарів. З цими словами Остап підвівся з свого місця. Тепер співбесідники стояли один проти одного. У Корейка було штормове обличчя, в очах виблискували білі баранці. Великий комбінатор щиро посміхався, показуючи білі кукурудзяні зуби. Вороги підійшли ближче до настільної лампочки, і на стіні пролягли їхні велетенські тіні.

— Я вам тисячу разів повторюю, — промовив, стримуючись, Корейко, — що ніяких мільйонів у мене немає і не було. Зрозуміли? Зрозуміли? Ну й забирайтесь! Я на вас скаржитимусь.

— Скаржитись на мене ви ніколи не будете, — багатозначно сказав Остап, — а піти я можу, але не встигну я ще вийти на вашу Малу Касательну вулицю, як ви з плачем побіжите за мною і лизатимете мої яничарські п'ятки, благаючи, щоб я повернувся.

— Чого це я буду вас благати?

— Будете. Так треба, як любив висловлюватися мій друг Васисуалій Лоханкін, саме в цьому сірячна правда. Ось вона!

Великий комбінатор поклав на стіл папку, і, неквапно розв'язуючи її черевичні шнурки, продовжував:

— Але давайте домовимося: ніяких ексцесів! Ви не будете мене душити, не будете викидатися з вікна і, найголовніше, не вмирайте від удару. Якщо ви надумаєтесь враз нагло сконати, то поставите мене цим у дурне становище. Загине плід тривалої добросовісної праці. Взагалі, давайте побесідуємо. Вже не секрет, що ви мене не любите. Ніколи я не доб'юся того, чого Коля Остен-Бакен добився в Інги Зайонц, подруги мого дитинства. Тому я не почну марно зітхати, не хапатиму вас за талію. Вважайте, що серенаду закінчено. Замовкли балалайки, гуслі і позолочені арфи. Я прийшов до вас, як юридична особа до юридичної особи. Ось папка вагою в три-чотири кіло. Вона продається і коштує мільйон, який ви через свою скупість не хочете мені подарувати. Купіть!

Корейко нахилився над столом і прочитав на папці: "Справа Олександра Івановича Корейка. Почато 25 червня 1930 р. Закінчено 10 серпня 1930 р."

— Яка дурниця! — сказав він, розводячи руками. — Що це за нещастя на мою голову! То ви приходили до мене з якимись грішми, тепер вигадали якусь справу. Просто смішно.

— Ну то як, торг відбудеться? — наполягав великий комбінатор. — Ціна невелика. За кіло дуже цікавих відомостей з галузі підземної комерції беру всього-на-всього по триста тисяч.

— Які ще там відомості? — грубо запитав Корейко, простягаючи руки до папки.

— Дуже цікаві, — відповів Остап, ввічливо відводячи його руку. — Відомості про ваше друге і головне життя, яке зовсім несхоже на ваше перше, сорокашестикарбовочне, геркулесівське. Перше ваше життя всім відоме. Від десяти до чотирьох ви за Радянську владу. А от про ваше друге життя, від чотирьох до десяти, знаю лише я. Ви оцінили ситуацію?

Корейко не відповів. Тінь лягла на єфрейторські складки його обличчя.

— Ні, — рішуче сказав великий комбінатор, — ви походите не від мавпи, як всі громадяни, а від корови. Ви тугодум, як всі парнокопитні ссавці. Це я вам кажу як спеціаліст по рогах і копитах. Отже, ще раз. У вас, за моїми відомостями, мільйонів сім-вісім. Папка продається за мільйон. Якщо ви її не купите, я зараз же віднесу її в інше місце. Там за неї мені не дадуть ні копійки. Але ви загинете. Це я вам кажу як юридична особа юридичній особі. Я залишусь таким же бідним поетом і багатоженцем, як і був, та до самої смерті мене тішитиме думка про те, що я допоміг громадськості позбутись великої скареди.

— Покажіть справу, — сказав Корейко, замислившись.

— Не метушіться, — зауважив Остап, розкриваючи папку, — командувати парадом буду я.