Зовні м'який, у душі непоступливий
- Гаррі Гаррісон -Джон Венекс устромив ключа в замок готельного номера. Він просив велику кімнату, найбільшу в готелі, й переплатив за неї черговому адміністратору. Тепер міг тільки молити бога, щоб його не обдурили. Поскаржитись чи зажадати назад свої гроші не наважився б. Прочинивши двері, Джон полегшено зітхнув. Кімната виявилась навіть більшою, ніж він сподівався,— три фути завширшки і п'ять завдовжки. З надлишком місця, щоб втиснутись. Він міг миттю від'єднати ногу, а на ранок позбавитися кульгавості.
На дальній стіні кімнати був звичний регулювальний гачок. Джон пропустив його крізь висувне кільце на потилиці й підіймав себе, доки ноги зависли над підлогою. Тоді вимкнув двигуни нижньої частини, й кінцівки з тріскотом розслабились.
Перегрітому ножному двигунові необхідно було дати остигнути, а він тим часом міг переглянути газету. За звичкою безробітного розкрив її відразу на оголошеннях і пробіг очима колонку "Потрібні роботи". Одначе під рубрикою "Фахівці" не відшукав для себе нічого путнього, навіть обмежений список некваліфікованих робіт виглядав безнадійно. Того року Нью-Йорк був для роботів поганим містом.
О десятій вечора для роботів наставала комендантська година. Всі вони, за винятком кількох нічних робітників, мусили вимкнути світло і не виходити з кімнат до шостої ранку, перечікуючи вісім годин нудьги і темряви.
З допомогою термоелемента, вмонтованого в пучку середнього пальця лівиці, Джон зміряв температуру ноги. Вона вже достатньо охолола для операції. Водотривка прокладка легко знялась, оголивши електропроводку, нервові жилки й пошкоджене колінне зчленування. Від'єднавши про' води, Джон відгвинтив ногу нижче коліна й обережно поклав на полицю перед собою. Тоді з ніжністю витяг із задньої кишені нову деталь. Вона коштувала йому праці — довелося три місяці заощаджувати, надриваючи пупа на свинофермі в Нью-Джерсі.
Стоячи на одній нозі, Джон перевіряв, як працює новий колінний суглоб, коли лампи денного світла під стелею блимнули і спалахнули. Було о пів на шосту ранку, він вчасно встиг впоратися. Крапля мастила на новий підшипник — і операцію завершено; сховавши інструменти в кишеню, він відімкнув двері.
Шахту недіючого ліфта використовували як сміттєзбірник, і, проходячи мимо, Джон просунув у щілину між стулками дверей газету. Тримаючись ближче до стіни, він обережно спускався заплямованими жиром сходами.
Нічний черговий, єдина людська істота у вестибюлі, куняв за конторкою. Годинник над його головою показував за п'ять хвилин шосту. Відвернувшись від годинника, Джон помітив приземкуватого чорного робота, який подавав йому знаки рукою. Дужі руки й компактна конструкція свідчили, що це представник родини Копачів, одного з найбільших класів роботів. Він проштовхався крізь натовп і дзвінко ляснув Джона по спині.
— Джоне Венекс! Я тебе одразу впізнав, щойно побачив, як ти стирчиш посеред юрми наче зелений стовбур. Скільки часу минуло від нашої зустрічі на Венері!
Джон міг не звіряти номер, викарбуваний на подряпаній панельці на грудях у коротуна. Алек Копач був його єдиним другом протягом тринадцяти нудних років у таборі біля Оранжевого моря. Чудовий шахіст і класний гравець у ручний м'яч для двох; усе дозвілля вони проводили разом. По-дружньому міцно потисли руки.
— Алеку, пощерблений горщичку з мастилом, що тебе привело до Нью-Йорка?
— Жагуче бажання побачити ще щось, крім дощів та джунглів, як ти міг би здогадатися. Відколи ти звільнився, запанувала безпросвітна нудьга. Я став працювати в тих бридких діамантових копальнях по дві зміни на день, а останній місяць — навіть по три, щоб заробити достатньо кредитів, викупити контракт і повернутися на Землю. Я так довго перебував під землею, що фотосітківка на правому оці вигоріла, щойно її торкнулося сонячне світло.
Він нахилився і довірливо прошепотів:
— Якщо хочеш знати правду, то під лінзою мого ока було заховано діамант у шістдесят каратів. Я продав його тут, на Землі, за дві сотні кредитів і зміг півроку жити розкошуючи. Тепер лафа скінчилася — треба шукати роботу.
Годинник показав шосту, і вони змішалися з юрбою, що від'їздила з готелю.
Джон і Алек завернули на біржу найму, протислися всередину і стали серед інших у рядок навпроти реєстраційного віконця. Поруч з віконцем була дошка оголошень з білими паперовими смужками, що повідомляли про потрібну роботу. Службовець саме пришпилював кілька додаткових оголошень.
Венекс швидко їх переглянув, зупинившись на одному, обведеному червоним.
"Потрібні роботи названих нижче категорій. Терміново звертатися до компанії "Чеїнджет лімітід" 1219, Бродвей.
Скреп, Літан, Атоммель, Фільмер, Венекс".
Джон збуджено поплескав Алека Копача по потилиці.
— Поглянь-но, робота з мого власного фаху — я зможу отримувати колишню зарплатню! Стрінемося ввечері в готелі, бажаю успіху в роботопошуках!
Завертаючи швидким кроком за ріг, він зіштовхнувся з людиною, котра рухалась йому назустріч. Джон різко спинився, але відскочити вбік не встиг. Гладкий чоловік наштовхнувсь на нього і перекинувся. Піднесений Джонів настрій вмить змінився страшним розпачем — він завдав шкоди людській істоті!
Робот нахилився, щоб допомогти чоловікові підвестися, одначе той, мабуть, бажав іншого. Відштовхнувши простягнуту по-дружньому руку, він заверещав як недорізаний:
— Полісмене, полісмене... рятуйте! На мене напав... скажений робот... Рятуйте!
Швидко зібрався натовп, який хоч і тримався на поміркованій відстані, одначе обурено загудів. Джон скам'янів, голова пішла обертом від усвідомлення тяжкості скоєного. Крізь юрму ґаволовів проклав собі дорогу поліцай.
— Хапайте його, полісмене, пристреліть... він мене вдарив... трохи не вбив...— Чоловік аж затрусився од люті, продовжуючи щось белькотіти.
Полісмен витяг безвідкатний кольт 75-го калібру і приставив до грудей Джона.
— Цей чоловік звинувачує тебе в тяжкому злочині, бляшана маслянко. Ходімо у відділок — з'ясуємо.— Він нервово роззирнувся і помахав пістолетом, щоб щільний натовп розступився. Глядачі неохоче позадкували.
Джон настирливо думав, як могло статися таке лихо, чим тепер це скінчиться? Він не наважувався сказати правду, що означало б назвати того чоловіка брехуном. З початку року в місті вже спалили струмом шістьох роботів. Якби він насмілився зауважити щось на свій захист, був би під'єднаний до вуличної освітлювальної мережі й ліг у поліцейському моргу сьомим обвугленим цурпалком.
— Що тут відбувається? — прогуркотів голос, який відразу привернув загальну увагу.
Велетенський міжконтинентальний ваговоз зупинився біля бровки. З кабіни сплигнув водій і проклав собі дорогу крізь юрму. Полісмен сховав кольт, коли водій підступив до нього.
— Ти схопив мого робота, хлопче, дивись не продіряв його! — Він обернувся до чоловіка, який вигукував звинувачення.— Цей товпига брехун, якого світ не бачив. Робот стояв тут, чекаючи, поки я припаркуюсь. А гладун що сліпий, що дурний. Я все бачив на власні очі. Він сам перекинувся, налетівши на робота, а тоді заволав, кличучи фараонів.
Гладун не міг такого стерпіти. Червоний як рак він рушив до водія ваговоза, незграбно вимахуючи кулаками. Проте поцілити не зумів, водій затопив йому в пику важким кулаком, кинувши знову на хідник.
Гурт ґаволовів вибухнув реготом, забувши і про покарання струмом, і про робота. Тепер билися два чоловіки, і про першопричину суперечки ніхто вже не згадував. Навіть полісмен, сховавши пістолет у кобуру, спромігся на посмішку, разтягуючи двох забіяк.
Водій сердито обернувся до Джона.
— Іди сідай у ваговоз — надто багато клопотів за один день. Ото вже залізна цурка!
Юрма гиготіла, поки він заштовхав Джона поперед себе в кабіну і, залізши сам, заляснув дверцята. Натиснувши великим пальцем на стартер, він привів у дію гуркітливі дизелі, і ваговоз влився в потік машин.
Джон поворушив було щелепою, але так і не спромігся нічого вимовити. Чому цей геть незнайомий чоловік прийшов йому на допомогу і як тепер йому висловити свою подяку? Він знав, що не всі люди ненавиділи роботів, казали, буцімто деякі з них сприймали роботів як рівних, а не як автомати. Мабуть, водій був однією з тих осіб, інакше неможливо пояснити його вчинок.
Обережно кермуючи однією рукою, водій витяг з-поза приладового щитка тоненький буклет на поліетиленовій основі. Він простягнув його Джонові, який швидко прочитав назву: "Роботи-раби індустріального світу" та ім'я автора: Філиот Дзімов-ІІ.
— Якщо тебе застукають за читанням цієї речі, миттєво стратять. Краще сховай це між ізоляційною прокладкою і своїм генератором, тоді завжди встигнеш спалити буклета, коли тебе схоплять. Прочитай його на самоті, знайдеш багато цікавих і невідомих фактів.
Роботи не нижчі за людей, насправді вони їх багато в чому переважають. Тут вміщено навіть невеликий історичний екскурс, який доводить, що роботи — не перші, кого вважають другосортними громадянами.
Можливо, тобі буде важко в це повірити, але люди колись ставились до собі подібних так само, як зараз до роботів. Ось чому я, зокрема, беру участь у цьому русі — наче той, хто сам колись був обпалений, прагне допомогти іншим уникнути полум'я.
Він приязно вишкірив зуби, що білосніжно зблиснули на брунатному негритянському обличчі.
— Я їду до ЮС-І, підкинути тебе кудись по дорозі?
— До компанії "Чеїнджет лімітід", будь ласка — хочу влаштуватися на роботу.
Решту шляху вони мовчали. Перш ніж відчинити дверцята, водій потиснув Джонові руку.
— Перепрошую, що назвав тебе "залізною цуркою", але те кодло саме цього чекало.— Він поїхав, більше не озирнувшись.
Джонові довелося очікувати своєї черги півгодини, коли, зрештою, секретар показав йому на двері кімнати для співбесід. Він стрімко увійшов і опинився перед засмученим чоловічком, який заклопотано морщив чоло, сидячи за транспластмасовим столиком. Він роздратовано перекладав папери, щось помічаючи подекуди на берегах. Нахиливши голову, глипнув на Джона.
— Так, слухаю, тільки швидше. Що бажаєте?
— Ви помістили оголошення про роботу, я...
Чоловік урвав його жестом руки.
— Гаразд, покажіть мені свій ідентифікаційний талон... швидше, там велика черга.
Джон витяг талон із прорізу на поясі й простягнув його через стіл.