Зовні м'який, у душі непоступливий - Сторінка 3

Минула напружена мить чекання, аж раптом фотозатвори в очах 17-го стулилися. Коли вони знову розплющились, електронні лампи в очницях тепло жевріли. Вони швидко оббігли кімнату, а тоді вп'ялися в Джона.

Затвор у правому оці закрився, а в лівому став ритмічно стулятися і розтулятися. Це був міжнародний код, передаваний зі швидкістю, що її дозволяв розвинути соленоїд, умонтований у голові. Джон зосередив увагу на посланні.

"Подзвоніть по телефону... викличте оператора надзвичайного стану... передайте "сигнал-14"... допомога прийде..." Стулка затвора завмерла посередині коду, очі безживно згасли.

На якусь мить Джон відчув переляк, перш ніж збагнув, що сімнадцятий сам умисно

відімкнувся. Над вухом Джона проскреготів грубий голос Дрюса:

— Що це ти тут виробляєш? Ніякі роботівські штучки в нас не пройдуть! Знаю я вашого брата, все щось виношуєте в своїх олов'яних довбешках.— Його слова супроводжувались незрозумілою лайкою. З раптовою люттю він копнув голову сімнадцятого, яка з розгону хряпнулася об стіну.

Пощерблена зелена голова відкотилася назад, зупинившись біля Джонових ніг, на обличчі застигло німе страждання. Лише "схема-92" утримала Джона, щоб не завдати шкоди людині.

Голос Грошмена ножем розрізав напруженість:

— Дрюсе, облиш бавитися з маслянкою, сходи краще до головного входу, щоб впустити Маленького Віллі та його перекупників зілля. Порозважаєшся потім.

Розлючений чоловік неохоче повернувся і, підкоряючись незадоволеному гарчанню Грошмена, вийшов геть. Джон притулився до стіни, його мозок блискавично і точно проаналізував скупі факти. Він забув і думати про Дрюса, чоловік постав одним із факторів складної проблеми.

"Викличте оператора надзвичайного стану" — ці слова означали, що йшлося не про якийсь дрібний злочин, а були замішані високі власті. На такому рівні лише уряд міг стояти поза цим. "Сигнал-14" передбачав комплексну систему запобіжних заходів, сили, що могли вступити в дію визначеної миті. До яких наслідків це призведе, залишалося невідомим, одначе вибору не було: він мав вибратися звідси й зателефонувати. Якомога швидше. Дрюс пішов по додаткових людей, торгівців наркотиками чи хто там вони були. Якщо діяти, то зараз, поки вони не з'явились.

Джон ще домислював думку, а його пальці вже працювали. Намацавши гайковий ключ, він непомітно відкрутив головну утримувальну гайку на зчленуванні стегна з тулубом. Гайка впала йому в

долоню, нога тепер трималася лише на шкворні. Він обережно підвівся і посунув до стола Грошмена.

— Містере Грошмен, сер, уже час опускатися під корабель, дозвольте вирушати зараз, сер.

Джон розтягував слова, просуваючись тим часом уперед, начебто до дверей, але непомітно зрізаючи кут у напрямку столу, за яким сидів коротун.

— Маєш ще півгодини, сиди собі... гей!..

Слова зависли в повітрі. Швидкість людської реакції нагадує кволе рачкування в порівнянні з блискавичною дією електроніки. Не встиг Грошмен стривожитися поведінкою Джона, як робот підскочив до столу й перехилився, затискаючи в руці свою від'єднану по стегно ногу.

— Натиснувши на кнопку, вб'єте себе!

Така фраза була частиною замисленого плану. Джон прокричав її у вухо ошелешеному чоловікові, заштовхуючи йому в лантухуваті широкі штани від'єднану ногу з бомбою. Це подіяло як треба: палець Грошмена завмер на кнопці. Він вирячився на маленьку чорну смертоносну коробку, що виглядала з-за його паска.

Джон не став чекати, поки він оговтається. Відштовхнувшись від столу, підхопив з підлоги принесений ломик. Тоді дужим стрибком на одній нозі досяг комірчини, встромив ломик між дверима й лиштвою і підважив.

Грошмен усе ще намагався витягти бомбу зі своїх штанів, а Джон уже впорався з дверима. Відчинивши комірчину, ухопився за міцні паски, якими була прикручена друга бомба до грудей пияка, й розірвав їх наче павутиння. Тоді пожбурив бомбу в бік Грошмена, додавши тому нової турботи. Це коштувало Джонові ноги, але він позбувся бомбової загрози, не завдавши шкоди людині. Тепер лишалося дістатися до телефону й подзвонити.

Грошмен облишив смикати за бомбу і поліз у шухляду столу по пістолет. Вхідні двері от-от могли перегородити прибульці, єдиним іншим виходом з кімнати було вікно з матовою шибкою, що дивилося на велетенське складське приміщення.

Джон Венекс стрибнув через вікно, обданий скляними оприсками. Позаду пролунав глухий постріл безвідкатного кольта 75-го калібру, і від металевої віконної рами відскочив шматок завдовжки у фут. Друга куля просвистіла над головою робота, коли він стрибав до чорного ходу.

Він був уже за тридцять футів від чорного ходу, коли велетенські двері з шипінням повернулися на безшумних коліщатках. Усі виходи зі складу, мабуть, закрилися одночасно — тупіт ніг засвідчив, що їх надійно охороняли. Джон перестрибнув через складені ящики й сховався за ними.

Він задер голову і подивився вгору, де проходили сталеві опори, схрещуючись і перетинаючись аж до плаского даху. Людське око губилося в тому мороці, але як— для Джона, то інфрачервоні промені, що виходили від паропроводів, давали достатньо світла.

Люди от-от обнишпорять складське приміщення, тож у нього лишався єдиний шанс уникнути полону, а то й розправи — заховатися над людськими головами. Унизу, до того ж, даватиметься взнаки втрата ноги. Натомість на металевих кроквах він спритніше пересуватиметься з допомогою рук.

Опинившись на якийсь час у безпеці, він критично оцінив своє становище. Люди нишпорили по всій будівлі, рано чи пізно його викриють. Джон подумки накидав загальний план будівлі. Всі двері були зачинені, а вікон для можливої втечі склад не мав. Якби він міг подзвонити оператору надзвичайного стану, невідомі друзі Венекса-17 прийшли б йому на допомогу. Але про це годі було й мріяти. Єдиний телефон у будівлі стояв на столі Грошмена. Джон сам простежив за підвідними проводами.

Механічно він уп'явся очима в кабелі, що проходили понад його головою. Пластмасові трубки кріпилися до стінки, а в них ховалися електропроводка і телефонна лінія. Телефонна лінія! Цього було досить, щоб подзвонити.

Спритно і швидко він дотягся до кабеля і, здерши прокладку, оголив частину дроту. Посміхаючись сам до себе, витяг з лівого вуха маленький мікрофон. Тепер він був що одноногий, що глухий на одне вухо — власноруч посадив себе в калюжу. Варто запам'ятати цей каламбур, щоб переповісти пізніше Алеку Копачу, якщо "пізніше" настане. Алек збирає каламбури.

Джон прикріпив до мікрофона проводки і з'єднав їх з оголеним дротом. Приставивши амперметр, побачив, що лінія вільна. Перечекавши кілька секунд, упевнився, що підібрав правильну модуляцію набору телефонного диска, і послав з рівними проміжками одинадцять імпульсів, що мусили з'єднати його з місцевим телефоністом. Тоді приставив мікрофон до рота.

— Алло, телефоністе! Алло, телефоністе! Не відповідайте — я не можу вас почути. Викличте оператора надзвичайного стану, передайте: "сигнал14". Повторюю: "сигнал-14".

Джон повторював свій заклик, доки шукачі почали наближатись до його схованки. Він не від'єднав мікрофон — у темряві переслідувачі не могли його помітити, а розірвана лінія точно вказала б невідомим ворогам на його місцеперебування. Чіпляючись пучками, він обережно переліз балкою до ніші в дальньому кутку приміщення. Втекти було неможливо, хіба що протриматися якомога довше.

— Містере Грошмен, вибачте, що я накивав п'ятами.— Його голос, ввімкнутий на повну потужність, громовою луною розкотився між стінами складу.

Джонові було видно, як люди внизу закрутили головами в пошуках джерела звуку.

— Якщо ви дозволите мені повернутися і не вб'єте, я виконаю ваше завдання. Я перелякався бомби, а тепер боюся пістолетів.— Це прозвучало дещо наївно, одначе він був переконаний, що жоден з присутніх не мав ясної уяви про розумові здібності роботів.

— Будь ласка, дозвольте мені повернутися... сер! — Він ледь не забув додати останнє слово, тож повторив ще раз "Прошу, сер", щоб виправити помилку.

Грошмену був дуже потрібний той пакунок, прикріплений до корабля, тож він міг пообіцяти що завгодно, аби заволодіти ним. Джон не тішив себе надією на порятунок, йому лишалося єдине: відтягувати час, сподіваючись, що телефонне послання принесе допомогу.

— Злазь, я не сердитимусь на тебе, якщо будеш слухняним.— Джон розчув у голосі Грошмена приховану злість на робота, що насмілився на нього замахнутись.

Спускатися було нескладно, але Джон робив це повільно, з удаваним зусиллям. Він сплигнув на середину складу, похилившись на ящики, наче щоб утримати рівновагу. На нього чекали Грошмен з Дрюсом і гурт прибульців з сердитими очима. Вони скинули пістолети, щойно він сплигнув, одначе Грошмен зупинив їх жестом.

— Це мій робот, хлопці. Я сам потурбуюсь, щоб зробити йому втіху.

Він підняв пістолет і відстрелив Джонові другу ногу. Підкинутий пострілом, Джон безпомічно гепнувся на підлогу. Звівши очі, побачив дуло 75-калібрового кольта, звідки виходив дим.

— Прудкенький як для бляшанки, але не надто. Ми залізяччя тримаємо для інших цілей, а не для того, щоб ти викручувався тут під ногами.— З його примружених очей дивилася сама смерть.

Менше двох хвилин минуло після Джонового дзвінка. Чергові телефоністи мусили цілодобово сидіти біля апаратів, чекаючи повідомлення Венекса-17.

З раптовим скреготом розлетілися сталеві надвірні двері. В пролом в'їхав танк "Уїпет" і наставив на присутніх зчетверені кулемети. Він запізнився на якусь мить — Грошмен натиснув на спусковий гачок.

Джон помітив, як палець натискає на гачок, і щільніше притиснувся до підлоги. Голову йому вдалося вберегти, одначе куля влучила в плече. Вдруге Грошмен вистрелити не встиг, з шипінням танк випустив з амбразур сльозоточивий газ. Ті, хто був у складі, вже не побачили, як з вулиці вбігли поліцейські в протигазах.

Джон лежав на підлозі поліційного відділку, поки механік надавав йому першу допомогу, лагодячи плече і ногу. В іншому кінці кімнати Венекс-17 з явним задоволенням ворушив новим корпусом.

— О, це вже справді на щось схоже! Я був певен, що мені капут, коли потрапив під той завал. А тепер, мабуть, зможу почати все спочатку.— Він прочовгав через кімнату і потиснув Джонову бездіяльну руку.

— Мене звуть Віл Контрудар-4951 Л3, хоч ім'я ні про що вже не каже.