Афонський пройдисвіт - Сторінка 10

Підвівши очі вгору, Копронідос думкою лічив латки на обох чорноризцях і налічив їх на отцеві Ісакієві більше.

«Еге! Він скупіший… Треба ловити отця Єремію, засідать на засідки на його, бо, певно, його легше буде впіймати», — постановив собі Копронідос і після вечері зайшов на чай до Єремії.

— Господи Ісусе Христе, сине божий, помилуй нас! — промовив під дверима Копронідос тихим і трохи плаксивим голосом, неначе прохач-старець, що просить хліба. Він постукав помаленьку в двері.

— Амінь! — обізвався з-за самовара отець Єремія. «Несе нечистий купця, та ще й на чай. А він п’є чай унакладку, а не вприкуску; піде чотири грудки сахару, а може, й більш… бо часом п’є по три стакани чаю», — подумав Єремія, одначе він швиденько підвівся, й запросив купця до кімнати, й привітався з ним. Сіли за стіл, випили по одному стаканові чаю. Копронідос подякував і не схотів другого стакана. Єремія осміхнувся й повеселішав. Копронідос витяг з кишені пляшку рому й поставив на столі. Єремія став зовсім веселий і ласкавий. Він нахилив голову близенько до пляшки й вирячив низькі очі на квиток. Дві пасмі тоненьких кісок звісились униз і коливались, зліплені докупи, неначе їх кіт позасмоктував.

— А я до вас маю маленьке-маленьке дільце… — сказав Копронідос.

— Яке дільце? — спитав Єремія й одкинув голову назад, і вирівнявся на стільці.

— У вас, чорноризців, гроші валяються в скринях без усякої користі, вибачайте, як черепки на смітнику. Чом пак ви не оддаєте їх на проценти? Чом би вам не позичити будлі-якому купцеві, от хоч би й мені? Я вам заплачу великий процент, бо купцям треба не покладного, а летючого капіталу, щоб обертався швидко, як обертається земля кругом сонця.

— У мене нема грошей. Хто вам сказав, що в мене є гроші? — перебив його Єремія і вп’явся сердитими маленькими очима в лице Копронідосові, мов роздратований ужака.

Копронідос погладив бороду й хитро, хитро й смиренно наче заглядав в очі Єремієві.

— Мені ніхто не казав, що в вас є гроші, але я побував у багатьох монастирях…

— В мене нема грошей! — стиснув тоненьким голосом Єремія.

— Я дав би великий процент. Я купець, відомий у Києві, маю магазин… дам вам вексель, запишу вам у заставу свій магазин. От і отець Палладій позичив мені гроші за тридцять п’ять процентів. Я дам вам п’ятдесят.

Єремія слухав вважливо, насторочивши вуха.

— От ви маєте, нехай буде, тисячу; через рік ви вже матимете півтисячі карбованців дурнісінько. Самі гроші прийдуть до вас у келію.

— А через два роки буде тисяча? — спитав Єремія, неначе писнув.

— А через три— півтори тисячі буде в вас!! — підняв і собі голос Копронідос. Єремія похилив голову, погладив тонку та ріденьку борідку й задумався.

— То як же буде, отче Єреміє? — спитався Копронідос.

«Палладій позичив йому гроші… а він знає мир, хазяйнував, він чоловік досвідчений в цих мирських справах, чоловік з розумом, вчений… Але, але шкода випускати з рук гроші… Як-таки так! Гроші лежать у мене в схованці, а то візьми та й оддай їх комусь…» — думав Єремія.

— Ні, ніяк не буде! У мене нема грошей! — знов писнув Єремія. «Спитати б Палладія?.. — подумав Єремія. — Але це все одно, що признатись, що в мене є гроші. А Палладій лепетливий на язик, скаже ще комусь, а хтось довідається та видере вікно, задушить мене і вкраде мої гроші…» — думав мовчки отець Єремія.

— Коли хочете, я вам заплачу за перший місяць проценти зараз… та ще й червінцями, — сказав Копронідос.

Він витяг з кишені капшук і висипав на стіл шість червінців. Червінці засяли на скатерті. Єремія поглядав на їх, як кіт на сало.

«Чи дати, чи ні? Оце яка диявольська спокуса! Але як же його таки витягти з кишені гроші й оддати чужому чоловікові?.. А червінці горять, як жар. Ой спокуса! Ой сатана манить мене!» — думав Єремія і мовчки дивився на червінці.

— То як же буде? — знов спитав Копронідос.

— Ніяк не буде! В мене нема грошей, — сказав Єремія якимсь глухим та жалібним голосом, що вилетів з його грудей, неначе з забитої домовини.

— Як нема, то прощайте! Одначе поміркуйте до завтрього, — сказав Копронідос, розпрощався й швиденько вийшов з келії.

Отець Єремія причинив двері. В келії стало тихо, неначе в могилі. Од лампади розливався світ і ясно освічував куточок келії, білу стареньку скатертину на столі, миготів на позолочених рамах образів. Єремія стояв мовчки серед келії й дивився на образи.

«Це не купець, а сатана! — думав Єремія. — Це сатана наслав на мене, грішного, якогось диявола, а не купця… а купець спокушає мене. Може, він хоче вкрасти у мене гроші чи видурить та вивідує, де вони сховані… Може, вже й украв…»

Отець Єремія тихісінько закрався до стільчика, взяв його у руки, приставив до груби, виліз на стілець і без найменшого шелесту одчинив дверці в каглі. Піднявши верхню покришку в каглі, він почав виймати звідтіль свій скарб, загорнутий в стару хусточку. Здавалось, ніби то порався не чернець, а якась тінь, так крадькома й тихо він зробив усе діло, неначе сам у себе крав гроші.