Афонський пройдисвіт - Сторінка 13

В кутку коло стола сиділа молода дівчина, здорова, огрядна, з східним типом лиця, з довгим носом та з здоровими чорними очима. В неї було лице біле, неначе обмазане крейдою; чорні товсті брови чорніли, як ужі; повні губи червоніли, неначе помальовані червоною фарбою. На дівчині червоніла, аж горіла, як жар, суконна куртка, обшита синіми та золотими шнурками. На важких косах червоніла феска з синьою китицею. На шиї висіли три разки доброго намиста, а над чолом кругом фески блищав рядок позолочених круглих бляшок, неначе червінців. З-під білої куцої сукні висовувались ніжки в червоних черевиках. Дівчина аж сяла на усей куток, неначе в світлицю влетіла жар-птиця. Убрання її було схоже на ті квітчасті азійські убори, в яких виходять на сцену актриси й танцюристки.

— От і… зовиця приїхала до мене в гості! — сказав Копронідос.

Зовиця встала, але не приступила до отця Тарасія й не попросила благословення. Отця Тарасія так засліпила та райська птаха, що він на це й не звернув уваги.

— Правда, гарно вбираються в нас, у Греції? — сказав Копронідос.

— Гарно! Дивно! Благоліпно! — сказав отець Тарасій швидко й голосно, неначе гупав довбнею.

— А правда, наша фустанела краща, ніж ваша плахта? — сказав Копронідос.

— І фустанела гарна, і плахта непогана… Аби гарна дівчина або панія, — сказав отець Тарасій одрубчасто, неначе цілі галушки ковтав, і зареготався на усю кімнату.

— А наша феска! Ож придивіться, лишень, отче Тарасію! Правда, краща, ніж стрічки та квітки на ваших дівчатах? — спитав Копронідос.

— Усе гарно! Усе на славу божу! Усе ліпота: і феска, і стрічки, аби дівчина гарна, — обізвався Тарасій.

— Як же ваше святе ймення? — спитав отець Тарасій у дівчини.

— Гликерія! — перебив Копронідос похапцем.

— Еге, Гликерія… — промовила дівчина, неначе засоромившись, і кокетно нахилила голову й спустила очі.

Вона засміялась. З-під товстих губів блиснули білі широкі зуби. Трохи розтягнутий широкий рот з довгими та широкими губами став хижий якось по-вовчому і неначе промовляв: «Ой, хочу ласо їсти й ласо пити! Маю такий апетит, що ладна поїсти хоч би й київських ченців!»

— Чи ви пак вмієте по-нашому говорить, чи тільки говорите по-своєму? — спитав Тарасій.

— Я вже давно живу в Одесі і вмію й по-вашому говорити, — обізвалася Гликерія, — трудно було навчиться, але я таки перемогла трудноту й навчилась. Як наважишся, то всього навчишся.

— От і добре! Я думав, що ми будемо говорити на мигах, як я колись розмовляв з молдаванами на Бассарабії. — І Тарасій показав ті миги: крутнув головою, тикнув руками так химерно, що Гликерія зареготалась.

Копронідос подав чай; до чаю виніс пляшку рому. Він налив рому в стакан з чаєм Тарасієві, а потім таки доволі бурхнув рому і в стакан Гликерії. Гликерія пила міцний пунш, анітрошечки не скривившись. Отець Тарасій здивувався.

— О! То в вас, у Греції, як я бачу, і панни п’ють пунші з ромом! — обізвався отець Тарасій.

— Атож! Як і в вас, — сказала Гликерія й осміхнулась, ще й зуби показала.

— П’ють. В нас щодо цього, то трошки вільніше, ніж у вас. Наші грекині п’ють і ракію, — сказав Копронідос.

— Що ж то за ракія? Вино таке, чи що? — спитав Тарасій.

— Не вино, а проста горілка, — обізвався Копронідос.

— Ото, скажіть! Що край, то й інші звичаї, — сказав отець Тарасій і зареготався.

Гликерія реготалась і собі, аж за боки бралась. Після чаю Копронідос подав закуску й горілку.

Почастувавши Тарасія, він налив у чарку ракії й для Гликерії. Гликерія хапком та жваво випила чарку й не скривилась.

— Дивні діла твої, господи! — сказав отець Тарасій. — В вас усе не по-нашому.

— А що, отче Тарасію? А правда, гарна, гм… зовиця. Дивіться, очі гарні, як в ангорської кози, — сказав Копронідос.

— О, нехай бог боронить! Де ж таки, як у кози… Це не по-нашому, зовсім не по-нашому, — сказав Тарасій.

Східні метафори очевидячки йому не сподобались. Не сподобались вони і Гликерії, бо й вона надула губи, й насупилась, і стала понура. Копронідос примітив це й кинувся на метафори біблійні.

— А брови, як веселки, правда? Як мальовані! — знову обізвався Копронідос і заглянув Тарасієві в самісінькі очі, аж нахилився до нього.

— Що правда, то правда, — сказав Тарасій.

— А перси! Як гора Карміл! Правда! А голова! Як кедр ліванський; а шия, мов стовп сілоамський! — хвалив Копронідос і все присовувався до Тарасія.

— Як гора… як стовп… Це ж вагота, і велика, що й я не здержав би, не то вона. Правда, що кедр… Нігде правди діти! — сказав Тарасій і зітхнув важко та тяжко.

— А шия! Як стовп сілоамський! От придивіться лиш добре! — дражнив Копронідос Тарасія і при тих словах важко поклав свою чорну, мохнату руку на плече Гликерії.

Отець Тарасій зареготався так, що, мабуть, було чути на усе подвір’я.

Після закуски Копронідос устав.

— Оце добре, що я згадав. А то було якось випало з голови. Овва! Маю дільце… Треба занести оті пляшки з горілкою до отця Ісакія. Прощайте! Моя зовиця тим часом забавить вас тут і без мене, — сказав Копронідос і вийшов з кімнати, вхопивши в руки зав’язані в хустку пляшки.