AVE MARIA (1927) - Сторінка 7

І ридання, як дощ на дорогу,
Як болото — на камінь шосе…
На навоену жовту підлогу
Впала пудреним, мокрим лицем.

ДНІ, ЯК ВИХОР, як шум “ТАРАНТЕЛІ”.
Всі спішать, щоб “пожить” до могил.
У Марії “коханців” капела —
Р о з к у п и л и утому і біль.

Давній блиск і краса
(хоч і штучна,
бо не вернеш минулих очей), —
У шовках, серпантином окручена,
А жага,
мов отрута тече.

Камінці… декольте… діядеми…
Королева одвічних часів!
Ввита золотом втіхи емблема
І оголена
всюди і всім.

ДНІ МИНУЛІ укрилися пилом.
Не болить і ніщо не пече.
Розкарячився розум безсило
Перед диким розгулом ночей.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Х

ПРОЛІТАЮТЬ літа, як лелеки.
Вася з Васі зробивсь “Васильком”, —
У містах на чужині далекій —
У дворянській сім’ї приймаком.

Білі лиця — що в княжого сина
І повадка — що в чистих дворян…
“То — збалована щастям дитина”, —
Мовляв двірник, старий Валер’ян.

Васильком — так красуня прозвала,
Інститутка — дочка буржуя,
Коли в кучерях брови купала
І в коханні роняла слова.

ВИЇЗДИЛИ улітку на хутір,
У степи. Там васильки до ніг
Клонять голову.
В шовковім хутрі
Синь цвіте…
Ні утоми, ні скрути…
Повертали, як випаде сніг.

ЗАЛИШИЛОСЯ іспити скласти
І одержать жаданий диплом, —
Та Василь бере книжку не часто
І не хилить чола над столом.

Бо у пані — ні жодного сина,
Ані дочки.
А гроші, як маг.
Ну, навіщо згинать свою спину
І марати ваґони “бумаг”.

Гроші — маг (цей божок для хрещених):
Куплять щастя, обійдуть закон.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Восени маєш назву — “учений”
І пряму путьову за кордон.

Пан директор вже надто ласкавий:
Кілька сот — й первокласний диплом…

Васильок не корпить, не лукавить
І не клонить чола над столом.

ФРАК АНГЛІЙСЬКИЙ і тросточка — Денді…
Пані сином названим зове, —
Хоч у жилах там кров перебенді,
То не знають.
І на око криве
Накладає поважно лорнета,
Розглядає:
“І звідки узявсь?
Чисто князь. Стан немов у корнета.
Не любити такого ніззя”. —
Хоч своїх не судилось доп’ясти,
Не зуміла — в розпусті спливли, —
Божа воля…
Коханку до масти
Сину сучить.
Пливе на бали;
І у себе — на тиждень по двічі
Собирається молоді цвіт…
“Син” не встиг ще й літа перелічить,
А у нього коханки аж дві.
Що одна — то Олена, купчиха,
Інститутка — дочка буржуя,
А друга — просто так, для потіхи, —
Там жагуча,
як срібло, жива.

ОДЦВІТАЄ шістнадцяте літо;
Не затьмарили скарги і жаль.
Але раз чимось спокій розбито,
Мов шаленим ударом ножа.

У речах трапив книги з “приюта”,
А у книгах…
манюнький дукат.
Пішли вихором спогади спутані.
…Це та скорбна і мила рука…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Часто:
втома на скроні натисне
І забіг би, коли б куди знав.
Образ давній такий, ще з колиски,
Вирина…
Ось з’явився і став…
Наступає п’ятою на душу
Біль загадки, не зводить очей.
І проходять неділі, не зрушить
Сон утоми безсонних ночей.

МОЯ МАТИ… чи, може, не мати?
Лиш на віях сльозина дрижить…
Час зітер її махом крилатим,
Заступили все ласки багатих…
Ах, ці ласки не варті сльози.

ПАМ’ЯТАЄ! Тепер пам’ятає:
Тож вона научила ридать,
Тож вона милувала без краю…
“А і де тебе, мамо, шукать?
Де ти, нене, якими шляхами
Розвело нас,
пропала куди?
Коли світ не заріс реп’яхами,
То прийди… на весілля прийди!” —
І шукає у синім безмежжю,
І хова таємницю в собі:
Хоч не тронуть за кінчик одежі…
Мовить слово…
угледіть хоч би.
Наступає п’ятою на душу
Біль загадки, не зводить очей…
І буває, що тиждень не зрушить
Сон утоми безсонних ночей.

ХІ

ЙДЕ РІЗДВО.
До святої вечері
Накривають в святвечір столи
Дві служниці…
Як з грюкотом в двері
Васильок,
так, немов очманів.

І заперся у себе в кімнаті,
Божевільно швиряє стільці…

Дарма стукає названа мати
З переляком на жирнім лиці.

А-А-А… ПОВІЯ?!
А, так —
шансонетка?
Мати десь, ха-ха-ха:
мати — б.ь!
Цілувла губами й “меньєтки”
Теж…
Прокляття!
Сто тисяч проклять!!!
Нумо, син проститутки — “учений”!
Як красиво,
Ах, як хороше…
Бодай змалку, ще змалку, нікчема,
Ммм…
Побачить!
Побачить лише б!
“Оці пальці…” —