AVE MARIA (1927) - Сторінка 9

Обертається звично ліниво
Десь у космосі сива земля,
Підставляє під соняшну зливу
Та під град і людей, і поля. —

Холуїв, королів і убогих…
Гонить радість до пишних палат,
Убирає у перли чертоги,
А святині й далекі дороги,
І хатки —
в арештанський
халат.

ХІІІ

НАД ПАРИЖЕМ вечірні нюанси,
Золотий орнамент кон’юнктур…
В мавзолеях — валюти, баланси…
В храмі — торжище нових культур.

Homo Sapiens — в темних музеях,
Homo Sapiens — в склепах фортець,
На престолі ж, як тінь Галілея,
Зверхлюдина —
оракул і жрець.
Жрець вина,
грошової системи,
Жрець нових
чоловічих ідей:
Запрягти всі плянети в тотеми,
В колісницю культури —
людей.
І танцюють світи по указці,
Йде життя, ніби ґлобус, в руці,
І…
збігаються раптом, як в казці,
Всі ідеї
в жіночі штанці.

“КОРОЛЕВА” — мальована Мері —
У ногах фінансових апаш
В загороднім шантані (як в первім),
В Европейськім, культурнім,
модернім
Продає на десерт…
(“Отченаш”).
…Шум джаз-банди, танґо…
Росіянка,
Сильна внучка жагучих татар —
Патентована, щира коханка
З невичерпною силою чар…

ДНІ МИНУЛІ укрилися пилом.
Не болить і ніщо не пече.
Розкарячився розум безсило
Перед диким розгулом ночей.

ПОГАСАЄ ОГОНЬ. Десь міґрені…
Сиві очі немов не горять.
Та дарма, —
виручають учені:
В жили морфій
і ще препарат
В кволе серце. На — лиця парфуми…
Знову сила, бажання, снага.
Й забиває дні жалю та суму
Голод владний, як демон, в… ногах.

І краса, і привабливість давня.
Оддаля —
дев’ятнадцятий рік.
Такі ж очі і гнучкість у стані,
Й довгі тіні
шовкових
повік.

XIV

В ОДИН ВЕЧІР прекрасний, багряний
Причепивсь інженер молодий:
Чорні усики… стан, як в улана.
Славні очі, як полиск води.

Запальний і ревнивий. Чудненький…
Спочатку лиш смішком обійшлась.
Закохався по вуха всенькі, —
Гроші сипле, немовбито князь.

ПОВОДИЛА за ніс, бо жаліла
Чорні очі, як полиск води;
Жалко їх, щоб на дим перетліли…
“Чудачок,
ти попав не туди.
Десь чека молоденька дружина…”
“Так, чека… А тобі що з того?”
“…Молоденька і чиста дружина…”
“Ат, не варта подолу твого!
Ну, Маріє, ік чорту ці фрази,
Всіх дружин…
І під греблю весь світ!
Не стрічав я такої ні разу:
Ти розпутна
і дивна, як міт”.

І СМІЯЛАСЬ з такого запалу.
Та… цікавість смішок обійшла.
Так не раз п’яні очі упали
В очі других, як краплі срібла
Крізь огонь…
…Так і вік прожила.

БОЖЕВІЛЬНИЙ любовник в Марії,
Цей останній —
найбільший з усіх, —
Увесь світ для одної повії,
І не мучать ні совість, ні гріх.
Увесь світ для одної Марії!
Кинув жінку
і спокій ночей;
На ній збіглись святині і мрії,
І занедбана слава та честь.

Тягне валку розпутник з собою,
Розсипається грішми, мов князь…
Всі маєтки пішли за водою
І в борги невилазні зав’яз.

Діядеми… шовки і обручки…
Закрутилась хмільна голова. —
Для Марії, за ночі жагучі,
Всі багатства
й безумні слова.

ТЧЕ ПРИЙДЕШНЄ облудні романси…
Відлітають за грань вечори…
Над Парижем казкові ньюанси,
Над Парижем
зоря
до зорі.

ЧАСТИНА ВОСЬМА

XV

БУЛА НІЧ.
Млосно люстри горіли.
Двоє тіл, як слизький верболоз…
Під цю оргію стіни зомліли
Від любовних прийомів та поз.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
“Ось вже місяць минув, мій
коханий,
Моє щастя!..
А як тебе звать?..
Ну, скажи…
Я весь час, ніби п’яна…
Ну, не треба…” —
І далі,
і вп’ять.
О ви, губи,
очерчені строго!
Хто призначив вас дань цю нести?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Переплутались спазмами ноги.
“Мій французик…
мій демон…
святий!” —
Поцілунки потоплені в слині
І слова…
Як скажу ті слова?
“В тобі дійсно, єдиний, однині
Кров француза…”
“Стій, Мері, стривай!
Не сміши, —
не француз я, серйозно, —
Пашпорт там…
То я — з знатних людей”. —
І дістав їй,
і знову ялозить;
Заплелись.
Ніч спинилась, не йде.

Млосно люстри на ню замигтіли.
Двоє тіл, так немов під откос,
У аґонії в хаос скотились,
В хаос рухів, —
аж стіни зомліли
Від любовних прийомів і поз.

РОЗІБРАЛА Марію цікавість:
В поцілунки — уста,
а рука,
Кокетуючи, пашпорт лукаво
До очей:
“А а й ! ! !” —
Щось урвалось…
Упало…
В руках:
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
“Інженер
ВАСИЛЬ
ГОЛУБІВ…”
Вправо…
То направо
портрет В а с и л ь к а.

Як пантера, а регіт, як ремінь…
“Сину!!! вир!..” —
Впали очі — луска
У безодню…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В трюмо там
у темінь
Хтось на чорнім коні проскакав.

ЕПІЛОГ

Пролетіли літа, ніби зграї
Чаєнят на болоті в туман…

В новий час я тебе зустрічаю,
Як читаю немудрий Коран.

Ти ідеш, а на грудях…
Німієш,
А на плечах — тягар поколінь,
І мотузка прокляття на шиї
Тяжко б’є в білий фарфор колін.

Йдеш на казнь,
на судовисько людське,
Ввита святістю древніх леґенд…
О Маріє!
Як тяжко і грузько
На землі, на позорищі людськім!!.
Моя М А М О,
П Р О Щ А Ю
т е б е.

1927 р.
Севастопіль — Одеса — Київ