Батьківське право (1890) - Сторінка 4

- Кримський Агатангел Юхимович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Рипнули двері, й до кабінету увійшов Гнат з маленьким зошитом у руках.

— Тату, там у нас немає вже чорнила, я тут писатиму,— попросивсь він.

Батько кивнув головою й усе ходив по світлиці. Гнат розіклався й узяв писати; йому і в замітку не було, що він притяг до себе пильну увагу таткову.

Татко поглядав на хлопчака, як він водить пером по папері. Пан Ручицький відав, що́ таке його син пише, бо чув іще вчора, як Гнат на запитання Костеве одказав: «Мій щоденник». Батько знав це, то й не міг байдужно дивитися на те синове писання: йому так і кортіло підійти, взяти того щоденника й довідатися, що там є. Нервово крутив він свої пальці, разів зо два був намірився вчинити те, що гадав, але щось у душі його перепиняло.

Пан Ручицький плюхнув у крісло, тільки ж си́дні йому не було: самісіньке рипання, що чулося з-під пера, то й воно дратувало йому душу.

«Що ж, може, й тут я не маю права?! — носилося в його голові. — Та ж я повинен знати, що в мене за син, повинен для того, щоб одвернути його од будь-чого по-ганого, коли таке йому на думці,— а рівночасно нагадалися йому слова, що сказав був Кость: «гадка в людини — то її свята власність — ніякі старші, ніяке начальство не мають над гадкою права». — Ото! Чи не вважатиму, що там плеще якийсь блазень-дітвак?»— приспокоював себе батько… тільки ж даремно… От він підвівсь і надійшов до сина та трохи несміливо.

— Дай мені оте, що ти там пишеш! — приказуючим нервовим тоном вимовив він, дивлячись набік.

Гнат звів очі на батька й позирнув нетямущим поглядом, ніби не розбирав, чого батько хоче. Ручицькому було чогось ніяково, він відчував, що чинить щось погане, і марно силувався піддати собі духу. Здається, якбищо тоді Гнат захотів був показати себе таким, як старший брат, та вступився за своє право, та твердо сказав, що не дасть свого писання, то тато не дуже був би й наполягав на нього.

— Давай сюди свій щоденник,— якось тихіше сказав батько, зовсім чуючи себе кепсько й не знаючи куди дівати свої очі, куди їх устромити. Під ту хвилину він і сам би був радо зустрів тверду опозицію од сина.

Гнат, сам себе не тямлячи, скрутив зошит і міцно притиснув до грудей.

— Тату?! Татусю?!— ледве чутно шепотів він і скинув на батька погляд, де світилося благання.

Оце надало Ручицькому сили, бо син виглядав немов винний.

— Чи тобі заложило?! Давай сюди! — вже грізно гукнув він.

— Татуню! Милий татусю! — заридав Гнат і ще дужче притиснув рученятами щоденник до себе. — Не одбирайте його!! Я буду вас завсіди, завсіди геть в усьому слухатися, тільки не відбирайте!..

Хлопець жалібно-жалібно застогнав.

Пан Ручицький смикнув щоденника з синових рук, син ніяк не пускав, бурхавсь, боронився своїми слабесенькими пальцями і знов упрохував:

— Любий, дорогий тату! Їй-богу, я зараз подеру… спалю той щоденник… і більше ніколи, ніколи вже не писатиму… навіки присягаюся вам… тільки оддайте!.. На очах ваших подеру… Ой!! — болісно скрикнув він таким голосом, що здавалося, немов йому щось усередині ввірвалося.

Щоденник був уже в руках батькових. Батько вигідно сів у фотелі й розгорнув тую книжечку. Гнат на мить був як одурілий, далі знов гірко заридав та й порвавсь бігти.

— Куди?! Стій тут, рево, та не ски́мли! — гукнув батько.

— Я не мо…жу, тату, бути тутечки, як… ви… читатимете! Я не можу, бо мені…— з плачем говорив Гнат. «Бо мені соромно буде!» — хотів ти сказати, сіромо? Ні, чого тобі тут соромитися? Краще хай стидається себе хтось інший.

Батько не міг зрозуміти, чого б то синові не можна було стояти тут саме отоді, як читатимуться його записки. Через те Гнат мусив залишитися в кабінеті; він сперся спиною об стіну і плакав, та вже не голосно, а тихими слізьми; а вони буйними краплями котилися по щоках та спадали на діл; тільки груди час од часу движіли.

Ручицький перегортував одна за одною неакуратно й прихапцем написані картки зошита; поки що він не знаходив нічого цікавого; аж ось надибав таке:

«Я сьогодні переліз через тин у сад до Хоменка й накрав повну пазуху груш та назбирав падалиць-яблук. Вони дорідні й солодкі, але з нашої груші, мабуть, кращі, тільки що татко заборонив їх рвать. З’ївши їх, я довго чогось нудивсь і боявся, що вкусив гріха. А може, воно й не гріх, що я поліз за грушами в чужий город, бо в того Хоменка груш незчисленна сила».

Ручицький єхидкувато подививсь на сина. Той собі плакав і поглядав, як батько перевертає сторінку за сторінкою. Він знав, що далі-далі має надійти така сторінка, що він її єдину не хотів би нікому на світі показати. На ній було нашкрябано от що:

«З того часу, як я вдома, я не дуже згадую за Маню, а подумаєш, який я був закоханий, як я був у Києві! О, я й тепер вірно її люблю, але чогось не так сильно, як тоді…»

Гнат з одчаєм побачив, що іще два листочки — і батько дійде до цього місця. Він кинувсь цілувати татка, впав навколінки і знов зачав благати його, щоб він не читав далі. Та батько сердито його одіпхнув.