Батьківське право (1890) - Сторінка 5

Хлопець знов порвався бігти, і знов грізний наказ батьків спинив його:

— Що ти крутишся, як чортяка перед заутренею! — почув син і мусив зостановитися.

Ось, ось, зараз тая картка! Сльози знов линули дощем. «Кинутися до батька, вихопити щоденника й податися з хати? — ворушиться гадка. — Де там! Батько наздожене і тільки наб’є. Ага, он на столі ніж. Вхопити його мерщій та й зарізати батька, щоб не читав?.. Справді, що перебиває?..»

Гнат поглянув на тата і почув, що він не зможе його зарізати: таки щось перебиває…

…Ой, тато вже чита запис того дня!! Хлопець заплющив очі й защулив вуха, аби нічого не бачити й не чути!..

«Господи-боже! — моливсь він гаряче тим часом.— Зроби чудо! Знищи той зошит, щоб тато його не читав! Ти казав, що коли з вірою звеліти горі, щоб рухнулася, то вона рухнеться. Боже, сам же ти бачиш, яка щира моя молитва!» — Ніколи Гнат так щиро не моливсь, як оце…

— Ха-ха-ха! — зневажливо зареготавсь батько, прочитавши фатальну сторінку, поклав щоденника на столі, сперся спиною об крісло і реготав, глядячи на сина. Гнат очамрів; йому здалося, що земля двигтить попід ногами і сам він підхитується. Хлопчак увесь поломенів і радніший був би, щоб земля його й зовсім поглинула.

— Хто тая Маня? — спитав батько.

«Він іще питає!» — з болем на серці подумав син і слабо вимовив:

— То… там… у Києві…— Тут він запикнувся, голосно заридав і зараз-таки вщух.

А батько знов засміявсь. Він і не розумів, скільки гіркоти було для сина в тім його сміху. Йому попросту здавалося комічним, що дванадцятилітнє хлопченя зачинає вже гадати про любощі.

Батько читав далі, а синові голова ходором ходила. Він подумав навіть: «Може, цього й нема нічого? Може, це сон! — і пильно зоглядівся навкруги. — Ні, ні, не сон! В повітрі немов іще й досі лунає батьків регіт. А онде й досі він читає той зошит».

«Вмерти, вмерти б тепер! Не жити!» — роїться гадка в Гната, і він на мить справді забуває, де він. Гнатові здається, ніби він лежить в постелі і вмирає, а татусь зна, через кого син мусить конати. Осьдечки він вимолює в сина прощення, плаче з тієї кривди, яку заподіяв. Уже Гнатові й шкода покидати світ; він немічним голосом прощає винного батька й далі-далі вмре..

Сувора дійсність перебила фантазію. Пан Ручицький уп’ять вичитав щось собі не до смаку і злосливо кахикнув. Справді, ось що написав був Гнат:

«Усенький день тато сьогодні сваривсь із мамою. Не знаю я, чи то мамина раз у раз буває правда, чи то я, може, маму більше кохаю, ніж тата, але в усіх таких суперечках я раз у раз більше прихиляюся до мамуні». А наостанці, під сьогоднішньою дниною, було записано усю пригоду Настунину з Горпиною і додано: «Кость сказав, що Настуня говорить справедливо, а я дечого тут ніяк не зрозумію та й опасаюся, як би не надумати чогось грішного та поганого. Костеві я не захотів сказати, що згоджуюся з ним, але на самоті з собою, у гадках своїх, я надумав, що коли ми, діти, маємо за євангелієм бути слухняними, то так само за тим самим євангелієм ми сміємо домагатися й од батьків повної справедливості супроти нас. А от недавно ж трапилося так, що я бачив, що моя була правда, а татко був неправий; проте ж він покрикнув мені, щоб я замовк і не смів змагатися з ним. Ой, нащо такі злі думки залазять мені в голову?! А тим часом їх ніяким способом не виже…» Тут кінчалася рукопись.

«Знов Кость! — подумав пан Ручицький. — Це він такі думки навіва! Їй-богу, далі невидержка! Це чиста пошесть! Аби ще всі діти не заметилися од нього! Усіх згидить!»

Заразом його сердило й обурювало, що таке маля, як Гнатко, насмілилося писати отакечки про свого батька. «Та, може, не тільки написав, але й мав балачку з кимсь чужим про це?» — подумалося йому, і він ще більше обурювавсь. Тільки ж Гнатові він не сказав, на що він сердиться найбільше, а згадав про груші:

— Злодюжка! — вимовив він зневажно до Гната, підводячися з-за столу. — Ну, можеш йти, не держу тебе, таке золото! І на кого це я так гірко працюю, з моці вибиваюся?!

Гнат хутчій одійшов і зараз нагадав собі, що в нього ще є один зошит давнішого щоденника. Навчений досвідом, він побіг, щоб переховати його, бо вже опа́сувався, що батько заходиться робити трус.

V

Пан Ручицький зіставсь на самоті й почав зважувати свій вчинок.

То він гнівавсь на сина, то знов-таки совість докоряла та вказувала йому на всю погань, яку він сам тільки що вдіяв. Дарма ставив він собі резон, що вся ця пригода повинна вийти на добро Гнатові, з якого інакше міг би зробитися бозна-який злочинець, дарма! Він усе-таки почував, що вчинив мерзенно й гидко.

З зошитом у руках пішов він до жінки та й прочитав їй Гнатове писання, бажаючи хоч у цієї не дуже-то й едукованої женщини знайти собі підпору. Але жінка, що не здобула високого виховання, не збагнула всіх високорозумних, психологічних основ педагогії свого чоловіка. Ба вона й раз у раз була прихильніша до дітей, ніж до нього.

— Ой, як треба було тобі знати, що він там маже в своїх писульках! Він якось давав мені на схоронення цю книжечку; але ж мені й на крихту не заманулося зоглядіти її, — докірливо одказала вона. — Коли б ти був побачив, що з ним коїлося та як він гірко плакав, ідучи проз мене через кімнату: страхіття й дивитися! Аж серце краялося…