Батьківське право (1890) - Сторінка 6

Пан Ручицький невдоволений здвигнув плечима.

— Можеш вірити, що я краще за тебе знаю, чи тра, чи не тра вважати на його сльози та примхи. А то зуздріла б на старості літ сина-злодіяку.

Він усе напирав на крадіж. Він не казав, що його найбільше розсердило те, як сміє син критикувати батькову особу.

— Ет! Велика вага в тому, що дитина зірвала жменю груш у Хоменка!

— Жменю груш! Говориш, що й купи не держиться! Інші хлюсти з голки чи шпильки починали: спершу голка чи груша, далі копійка, далі п’ятак, карбованець, а там і тисяча, та й пішло, пішло! Як спонадиться та впуститься, то вже не одзвичаїш! Далі зробить якийсь лож — на векселі підмітку, чи що, ну й гайда до Сибіру! Розумієш, чим пахне!

— Ач, який укладливий! — насмішкувато сказала жінка. Муж розсердивсь і вже був намірявся щось іще казати, коли до покою ввійшов Кость.

— Ви, тату, нащо одібрали щоденник у Гнатуся? — похмуро, але твердо спитав він.

Хоч і який нахабний був цього літа Кость, тільки ж такий допит і тон був батькові ще новина й не по знаку.

— Вибачайте, синку, в вас дозволу не спитавсь! — одказав батько з іронічним поклоном.

— Не в мене було питатися дозволу, а в брата! — скрикнув молодик знервованим тоном. — Самі ж знаєте, що на чужий щоденник, записки, лист — ніхто в світі не має права, жо́дний батько!.. А надто гадки, що пишуться в щоденникові для самого себе… ніколи й ніхто не сміє їх читати!.. Ба за них ні перед ким і не одповідає автор їх! Одповідати за гадки!.. Це чудово!..

Здавалося, що Кость далі-далі сам заридає з кривди, заподіяної братові.

— Не маю охоти розглагольствувати з тобою! Не пхай свого носа туди, де не твоє діло! Твого щоденника, того, мабуть, скарбу неоціненного, певне що не візьму. Не дуже він мені на очі! — засапуючись ізгукнув Ручицький, ледве-ледве втримуючи свій гнів, що мав грізно вибухнути.

— Хоч би й як на очі, так не візьмете, бо я, зачинаючи од сьогодні, свій щоденник і листи буду переховувать у скриньці, під замком! — їдовито проказав Кость, круто повернувсь і попростував до дверей.

— Невдячна звірюка! — кинув йому батько наздогін. — Забув, скільки я на тебе працював? Забув ті гроші, які я повитрачував на твоє виховання, одбираючи од рота й собі і другим дітям? Невдячна гадюка!..

Син зупинився на порозі.

— Тату! — вимовив він, зневажливо блимнувши очима. — Не хотів я досі казати, але тепер знайте, що в мене давно-давно вже є думка: за декілька літ я вже сам зароблятиму на свій хліб, і от тоді, даю вам слово честі, верну вам усенькі ваші трати до останнього шеляга, а коли бажаєте — то навіть з процентами… Бо мене аж огнем печуть тії гроші, що ви на мене були витратили. І вдень і вночі я не кидаю згадувати про них… тільки про те й думаю, чи швидко вже зможу вам усе ваше повернути, щоб більше ви мені вже не докоряли!..

І, не дожидаючись одмови на свої грубі й безмірно нахабні слова, він вийшов.

Звісно, коли б він зваживсь отакечки розмовляти з батьком під який-небудь інакший час, а не сьогодні, то справа не скінчилася б була добром задля нього. Але сьогоднішні події були такі особливі, що діло перебулося без новітньої драми. Правда, батько аж обмінився на лиці спересердя, тільки ж мовчки переміг себе. Гнів його окошивсь на жінці; він зачав зараз їй дорікати, що це вона своєю потачкою довела дітей до розпусту. Потім, щоб утихомирити себе, він вийшов на кухню і загадав Горпині покликати Гната, чи з саду, чи з подвір’я.

VI

Гнат з’явивсь, увесь принижений, не сміючи очей звести. Він зупинивсь перед татуньом.

— Слухай, ти! — суворо промовив до нього пан Ручицький. — Оцей твій щоденник я переховаю й оддам тобі, аж коли ти виростеш. Тоді ти побачиш тую кручу, що ти над нею стояв, а я тебе з неї вирятував. Побачиш, що був кандидатом на шибеницю. А тим часом я сьогодні тебе нічим не покараю, прощаю,— великодушно додав він і сам аж повеселішав із своєї добрості. — Ну, йди собі.

«За що ж іще карати?» — подумав був Гнат, тільки ж не насміливсь нічого одмовити батькові та й вийшов на подвір’я.

Там, поза криничною це́бриною, забившись між колодязними брусами та барканом, затулена купою трісок і оцупків, сиділа Настуня, уся знітившись; вона напудрилася, мов їжак, і боязко-вовкувато дивилася наперед себе. Панич поглянув на неї та й зараз пригадав собі ранішні її слова…

Ще тяжче стало йому.

Він пішов у далекий куток подвір’я, заліз кудись попід шуру, де його ніхто не міг побачити, і довгий час важко-важко плакав. Простершися на землі, закопавшися лицем у сіно, яке було намощено в кутку, він то на хвилину вгавав, то знов ледве чутно ридав і стогнав. Іноді, з нестерпучого болю, який гриз серце покривдженій дитині, з грудей видирався страшенний зойк. Вже й сама гадка, що доведеться стрічатися з батьком та ди-витися на нього, наводила на хлопчака одчай: пальці аж хрупотіли, як він їх ламав.

«Господи, господи! — плакався Гнат. — Я ж тебе молив, я так гаряче благав, і ти мене не врятував од усієї ганьби!.. Ти дозволяєш батькам без пощади збиткуватися над дітьми!..» — мало не іронічно подумав він. Перед хлопцем миттю повстала глумлива усмішка його брата й пригадалося, що було написано на обличчі в брата, як він був вимовив: «Бог»! На часину Гнат навіть покинув був плакати й, здавалося, ніби чув зло-сливий сміх Костів.

Хто знає, може, саме теперечки впало в молоду хлопцеву душу перше насіння безвірства?

— Клятий татко, поганий татко! — знов уже з лютістю й плачем шепотить Гнат: це йому живо ввижається обличчя батькове, як він видирав щоденника. Тая згадка розразила Гнатову рану, і тут, разом із потоками сліз із очей, в душі його заклекотало безсильне злування. — У, як я тебе ненавидю! І повік, повік ненавидітиму! — обрікавсь він. — Еге, таки повік!!

Ні, нащо повік? Змине рік… навіть і те ні…— змине місяць, і хлоп’я забуде усю ненависть проти батька; але вже, запевне, ніколи й нічим не приверне до себе батько один раз загублену синову довіру… І котрий з-поміж них буде нещасливіший?

31 мая 1890 р.
Звенигородка на Київщині