Блакитне сонце - Сторінка 12

— Що за апокаліптичний настрій, Віталію, що це ти знову? А твоя Марина? Що ти вже нічого з нею не маєш? А я врешті, і всі твої друзі і шанувальники?

— Та ні, я хочу жити! Я зараз хочу жити, я ще буду малювати, творити, любити, я хочу жити! Тільки я тобі хотів сказати, що я збагнув, що зі мною було — це випробування життя, це карма. Я повинен перейти межу, вернутися в себе, жити собою, тоді те, набуте, засвітиться в мені, як ліхтар-дороговказ серед буремної ночі. Вже почало світитись, я вже бачу…

Тільки, старий, чи можеш ти уповні зрозуміти, що таке дотик до істоти, яку обожнюєш. Простий дотик долоні, і все твоє єство кричить і палає від щастя, по тілу мчить шалений електричний струм, ти весь не в собі, а водночас довкола все починає рухатись ніби в страшенно уповільненому ритмі, і його голова схиляється тобі на плече, і ви обоє ніби чемно дивитесь в екран телевізора, але, здається, сиділи б так завжди, вічність, тисячу років. Фільм закінчується, ти навіть не знаєш, як він називається, ти не хочеш забирати руку з плеча, а він голову з твоїх грудей, і ви сидите ще мить, і ще; стає незручно, треба щось робити, якось діяти, і ти проводиш рукою по його волоссю, і тобі хочеться плакати від щастя, від того, що він радіє твоєму дотикові, що він чекає його також, що він прагне його…

Кожен день, кожну мить можу тобі описати, кожну деталь, вмирати буду — не забуду, бо це моє, старий, я це виграв у житті, а реальність — то не важливо. Я малюю не реальність, я малюю сон, я малюю те, чим живу, отже, я малюю своє кохання, найбільше в світі, найкраще і найвище, а все решта — реальне, земне — мене не цікавить…

Якось Віталій прийшов до мене в зовсім несподіваному гуморі. Зателефонував перед тим, попередив, що на коротко. Відмовився від кави, видно було, що трохи хвилюється.

— Упродовж кількох останніх років час від часу я записував свої думки, і оце узявся вчора за того зошита, почав, і не зміг далі читати. Ще доволі боляче. Особливо, коли бачиш, що писав усе правильно, а жив і далі неправильно.

Одне слово, я вирішив віддати цього зошита тобі. Ти письменник, напевне, тобі згодиться. А про мене і всю нашу з Олегом історію ти знаєш тепер дуже багато, бо, щоби відчути те, що відчував і що осягнув я, треба бути бодай на моєму місці, якщо не просто мною.

Коротше кажучи — ось маєш!

Зошит, а скорше, щось на зразок щоденника у цупкій брунатній обкладинці, був грубеньким, але записів у ньому було відносно небагато.

Я подякував, і щойно Віталій вийшов, почав переглядати його записи.

Врешті вони, можливо, і підштовхнули мене записати історію Віталія і його молодшого друга.

Записи Віталія

Як це — бути кимось іншим. Увійти в його тіло, обличчя, шкіру, його інтим, його одяг. Як він усе це почуває. Стати на мить кимось іншим, а не собою. Містер Джекіль і Містер Гайд втрапили в душі одне одного в романі Стівенсона. Але ж вони цього не прагнули. Це їм перешкоджало жити нормально. А коли ти любиш когось, навіть ні, просто хтось тобі подобається. Уявити собі мить, як він одягається, якою виглядає для нього шкарпетка, власна нога, власне тіло, усе геть, його ставлення до батьків, до приятелів, до своїх задоволень і радощів… Це надзвичайно манливо.

Може, тому ти закохався, бо це було найбільше з можливих наближень до іншої людини, паралельне. Не протиставлення, а саме паралельне наближення до іншого, а відтак — до себе.

Підліток, допоки змужніє, перебуває на нічийній землі. Планета, на якій він живе, ще не знає пристрастей дорослого. Незнання — «табула раса» — відкритість світові, невпевненість — світить чистотою. Незнання виблискує можливістю справжньої глибини душі.

«Кожен вбиває те, що любить». Може, чиєсь надто велике кохання справді вбиває в об’єктові кохання спроможність віддати назад. Забагато певної енерґії йде на ту, другу особистість і вона втомлюється від цього і прагне волі, а відтак — тікає від того, хто її найбільше любить.

Чи можна переконувати землетрус? Чи можна навчити когось високим емоціям, шляхетної віри в кохання і коханого, потребі берегти почуття і в собі, і насамперед в іншому. Як квітку.

Якщо над усім домінує смерть, кінечність людського життя, то, може, й логічно, що все колись руйнується, що все приходить до кінця. І якщо усвідомиш тимчасовість і перехідність людського буття, то щастям видадуться хвилини і повного спокою і екстазу, бо все решта — норма, будень — шлях до кінця. Хочеться більше свята. Свято — єдине і найбільше — у повноті кохання. І ще у творчості, що так само близьке до переживання повноти життя.

Саме і тільки в ці миті я існую насправді.

Гинуть книги, вмирають невизнаними генії, з часом загасає шляхетність думки, зникає краса підлітка і виступає банальний будень, з простими, так званими природніми запитами, за якими той самий кінець, що й за всіма іншими. Тільки без вершин. Просто життя хробака, або корови, чи гуски. Був і нема. Ніби й не жив спершу.

Спершу втрачається віра у вічність — з дитинством — потім втрачається віра в стабільність. З’ясовується, що нема нічого постійного, все плинне і кінечне. Потім втрачається віра в людину. З’ясовується, що вона, по суті своїй, незрозуміла, невимірна, неосягненна і недосягальна в своїй самості.