Блакитне сонце - Сторінка 9

Я вже казав тобі не раз — мене майже паралізували з першого погляду його очі, коли мати його привела, аби він вчився у мене малювати. Знаєш історію з його родиною? Отож, я скажу, що раніше ні його, ні його батьків не помічав. Жили ми поряд, сусідів я більш-менш знав. Може, я ніколи не приглядався до дітей, до підлітків. А може, за тих кілька літніх місяців, поки він був десь у Луцьку, в її батьків, він розквітнув, знаєш, як квітка. Пуп’янок нездалий, його не видно, та одного разу розкривається, і той початок — найпрекрасніший стан квітки. І людини.

Я показував йому все, що міг, вкладав в його зграбні й точні руки свою душу, і бачив, як оживає і його душа. Тобі важко це зрозуміти! Уяви собі, що ти вчиш говорити німого, і він починає раптом говорити, поволі, потроху, але відтоді дивиться на тебе, як на диво, як на Боже пришестя, як на рятунок в бурі життєвій, як на якір…

Між нашими поглядами снували іскри, летіла електрика. Коли він пішов додому тоді після першого уроку, а я не міг заснути, я метався по квартирі, обзиваючи себе старим дурнем, ідіотом, збоченцем і негідником, але з тої миті, як він пішов, я вже чекав наступного разу, коли він прийде на урок.

Вдома в нього й далі було негаразд, атмосфера була напруженою, і він тікав до мене. Потім приходив вже щодня, вже не на урок, а просто вертаючись зі школи, спершу до мене, а потім додому.

Бувало, я відчував, що він наближається до ліфта, а він саме виходив, здивовано зиркаючи, чому я тут, я чув, намагаючись збагнути, що він іде сюди.

Знаю, я виглядаю зараз смішно, навіть може жалюгідно, після того, що сталося.

Але я не шкодую. І років в’язниці не шкодую, ні за чим не шкодую. Бо була мить, коли я знав, що доведеться колись заплатити за нього, і дуже дорого. І я сказав собі — заплачу. І заплатив. Але того було мало. Три роки таборів було замало. Я тепер знову два роки мучусь, покинутий дорослим молодим чоловіком, у якого своє приватне життя. Все нормально, тільки мені вже багато років, моє життя вже ніколи не буде нормальним і мені тому важко дивитися в минуле…

Але я щаслива людина, я дуже щасливий, що це було, ось що я тобі скажу!

Це вже був новий оберт, досі Віталій тільки скаржився на те, що не хоче жити, що життя нудне, і якби не праця, він би вже не жив і таке інше.

Це до мене прийшло сьогодні! Хіба зараз я малював би так, якби не він? Хіба те, що я пережив, не влилося в мої полотна? А «Падіння Ікара» — що це? А «Лет за обрій», а «Кентавр» і все решта — це ж усе воно, це моє життя і є.

Якби я був спокійний і щасливий, хіба б я зміг написати це?

Але послухай — чи ти уявляєш, що таке любити в людині кожну її клітинку, розріз очей, зморшку на лобі, обрис вуст, якусь вавку на коліні чи мозоль, або як це — сприймати кожен її запах ближче, ніж свій, вдихати його, як частину тієї людини.

Якщо любиш, то відразливий запах зумієш в собі перетворити на позитивний, шукаєш шляху до цього запаху, і через нього до суті особистости, до її суті позасвідомої, потойбічної, незнаної і самій тій людині, до якої тебе так вабить.

Вдихати її подих, її випари, її піт, любити те, що вона любить, без зусилля, а несподівано і легко вливатись в її смак, в її настрій, в її поступ і рух — у все геть! Бо це тотожне, це дзеркальне відбиття тебе самого, тільки молодшого, недосвідченого, невмілого, але це ти сам з собою, ти любиш його, і себе в ньому і його в собі.

Розумієш, де різниця. Ти любиш, знаючи, розуміючи кожен рух, сприймаючи усе, бо це істота, яка зіткана з іншого матеріалу, але в подібний до тебе спосіб…

Її легко любити і просто, падаєш у прірву. Щоправда, у прірви є дно, але тоді ти цього не знаєш!

Скажи, тобі хотілося коли-небудь у житті випрати комусь брудні шкарпетки? А труси? Бачиш, як ти кривишся! Отже тебе разить інтим іншої людини, чи не так?

Те нижнє, оте, що на самому споді, хто має право про тебе знати, кому можеш довірити, перед ким розкритись, скажи?

Я знав — відповіді не треба, попри те знав, що її просто в більшості випадків нема. Він говорить до мене і до себе, й оживає в ці хвилини, і це головне.

— Андрію, ти ж знаєш, не все було в ці роки у нас аж так просто й ідилічно. Відколи я проміняв свою квартиру, доплативши, на трьохкімнатну на Русанівці, ми мали свою площу. Ми жили удвох кілька років так, що я гадаю, це були найщасливіші роки мого життя. Зараз думаю, скільки часу тривало це. Десь із три роки щонайменше.

Стан внутрішньої свободи, Андрію, стан рівноваги, спокою, відчуття життя вповні. Чи ти знаєш, що це?

Ані хмаринки на сонячному небі, уявляєш? Скільки часу я був щасливий!

Врешті надихались, здавалось, так має бути завжди.

Але інша людина — це щастя, коли вона з тобою і прагне тебе над усе. І це жах, провалля, темінь, коли в ній починає пробуджуватись перехрещення її генів, потреба біологічного самоствердження, соціального усталення себе. Тоді контрапункт, який дає кохання, раптом зникає і починається будень.